«В останні дні життя моя бабуся думками була на Волині, «в побіленій хаті, де за вікном росте гречка». Коли вона відійшла в засвіти, я відчула, що мене щось ніби тягне на Волинь», – написала в листі до редакції «Волинського монітора» Марлена Мацькув із Вроцлава після повернення з поїздки до рідних місць своєї бабці.

***

Я завжди цікавилася кресовою тематикою, адже там бере початок моя родина. Мій дідусь по татовій лінії, Людвік Мацькув, народився в селі Біла (зараз Тернопільська область). Бабуся по лінії матері, Хелена Шевчик, у дівоцтві Венгловська, походила з Якубівців у гміні Людвипіль Костопільського повіту (зараз Рівненська область). У 1945 р. бабуся разом із батьками, братами й сестрами, які вціліли, приїхали до Вроцлава.

Бабуся часто розповідала про Волинь. Після недільної меси вони з сестрою Марією зустрічалися на каву й спілкувалися. В розмові перепліталися польська й українська мови, тому іноді важко було зрозуміти, про що вони говорять. Проте саме завдяки бабусі і саме для бабусі я вирішила, що колись її сюди таки привезу. На жаль, наша спільна подорож із різних причин постійно відкладалася. 29 липня 2024 р. бабуся померла. В останні дні свого життя вона була думками на Волині, «в побіленій хаті, де за вікном росте гречка».

Коли бабусі не стало, я відчула, що мене ніби тягне на Волинь. Тому почала більше досліджувати цю тему, шукала інформацію в різних джерелах, зокрема історичних, а також контакти людей, які мали родинні зв’язки з Волинню. Мені вдалося знайти старі карти й записи в парафіяльних книгах. Але я все одно вважала, що цієї інформації замало.

Одного разу я ввела в пошуку Google фразу «товариство Волинь» і натрапила на товариство «Волинський мотоциклетний рейд». Написавши до них у Facebook, я отримала відповідь від Генрика Козака, в якій він надав свій номер телефону. Втрачати було нічого, тому в лютому 2025 р. я йому зателефонувала, а вже 28 травня разом із товариством «Волинський мотоциклетний рейд» я їхала на Волинське Полісся.

Рішення їхати разом прийшло відразу, хоча близькі мені люди не були впевнені, що я роблю правильно, адже я планувала подорож із незнайомими людьми в країну, де триває війна. Їхні побоювання не змусили мене відмовитися від своїх планів. І ось 28 травня у Вроцлаві я сіла на потяг до Пулав, де приєдналася до товариства як волонтерка. Вже в поїзді я усвідомила, що справді їду із групою незнайомих мені людей в охоплену війною Україну. Були певні побоювання і страх, але ці відчуття минули, коли я особисто познайомилася з Генриком Козаком та іншими учасниками подорожі. Я не шкодую про жодну мить, проведену в їхньому товаристві.

Нашою метою було впорядкування кладовища в Мочулянці. Попри дощ і загалом не дуже хорошу погоду, ми почали працювати. Цей досвід був особливий для мене, тому що я знайшла могилу своїх прапрадідів. На пам’ятних табличках були прізвища моїх родичів: Венгловські, Кур’ята і Жигадло.

Я зустріла неймовірних людей. Одним із них був отець Владислав Лукасевич, який розповів мені багато чудових історій про тих, із ким мав можливість спілкуватися, розказав про своїх парафіян і про те, що робить для вшанування пам’яті поляків, які колись жили на цих землях. Розмова з отцем Владиславом була сповнена радості та ностальгії водночас.

Ще я хотіла би згадати Василя – чоловіка, який показав мені місце, де колись розташовувалося рідне село моєї бабусі, Якубівка. Це людина неймовірної життєвої мудрості, спокійна та врівноважена. Попри мовний бар’єр (він розумів польську, але не говорив нею), Василь провів мене лісами до місця, заради якого я й приїхала на Волинь. Він знав прізвища моїх родичів. Коли ми прибули на місце, він показав, де колись стояли хати, від яких зараз, на жаль, не залишилося й сліду. Лише фруктові дерева, кущі малини й одинока лавка під старою великою яблунею свідчать про те, що серед цих лісів колись мешкали люди. Чоловік повів мене до місця, де отець Владислав встановив колись дерев’яний хрест у пам’ять про поляків, які тут жили й тут загинули. Я була надзвичайно вражена побаченим і повісила на цьому хресті біло-червоний прапор, а внизу залишила фото своєї бабусі.

На завершення хочу додати, що все це відбулося зі мною завдяки товариству «Волинський мотоциклетний рейд». Саме вони допомогли здійснити цю сповнену емоціями подорож, коли я відчула на обличчі тепло волинського сонця, вдихнула чисте повітря з ароматами кущів і різнотрав’я, відчула спокій і ностальгію. Генрик Козак і його товариство роблять дуже багато для того, щоб такі місця, як Мочулянка, не були забуті, а пам’ять про їхніх мешканців жила вічно. Від себе хочу додати, що обов’язково туди повернуся, адже ще так багато всього потрібно зробити.

Марлена Мацькув

Фото надало товариство «Волинський мотоциклетний рейд»