Ті, хто 14 серпня прийшов до «Майстерні міста» в Луцьку, довідалися, як із редакцією «misto.media» сталася «чудова історія під назвою «Караїмщина», взяли участь у розмові про караїмів загалом в Україні та Луцьку й Галичі зокрема, слухали караїмську музику й поезію, а ще частувалися традиційними караїмськими стравами.

Задуманий командою онлайн-журналу «misto.media» проєкт «Караїмщина. Ті, що зникають», який фінансово підтримав Європейський Союз за програмою «Дім Європи» (House of Europe), завершився, водночас створюючи ґрунт для нових ініціатив.

В основі його назви – Караїмщина, тобто землі, які князь Вітовт дав караїмам у Луцьку і на яких вони поселилися в XIV ст. Згодом цю назву вживали щодо вулиці, де жили караїми, – нинішньої Караїмської.

Розпочинаючи проєкт, у травні цього року редакція онлайн-видання «misto.media» поїхала до Галича, щоб довідатися більше про караїмів. Там познайомилася з науковицею Надією Васильчук із Музею караїмської історії і культури, який є структурним підрозділом Національного заповідника «Давній Галич». 14 серпня в Луцьку відбулися презентація результатів проєкту та публічна розмова з Надією Васильчук про караїмів в Україні і діяльність музею, в якому вона працює.

«Чи можеш ти зрозуміти, що таке народ, який помирає? Чи захочеш хоч на хвилинку вслухатися в слова того, хто прийшов до тебе, щоб, може, один з останніх живих розповісти про існування народу, що колись був потужний, що колись жив із благородного ратного труду? Чи знаєш ти, що колись у Луцьку існувала караїмська громада? (…) Іменем вмираючого народу прошу щось написати про нас!», – ці слова караїма з тексту Юліана Подоського «Луцькі караїми», опублікованого в 1925 р. у часописі «Życie Wołynia», озвучив на відео культурний менеджер Микита Москалюк.

«Ці слова написані 100 років тому. Ми знайшли їх у книжці «Караїми на Волині» Володимира Шабаровського. Чомусь нам тоді здалося, що вони були адресовані нашій команді», – сказала керівниця проєкту «misto.media» Людмила Яворська.

Усі ці чотири місяці «misto.media» розповідало своїм читачам про цей народ, за яким у 2021 р. закріплено статус одного з трьох корінних в Україні.

У рамках проєкту «Караїмщина. Ті, що зникають» вийшла серія публікацій, присвячених, зокрема, історії луцьких караїмів, останній луцькій караїмці, луцькій кенасі, вулиці Караїмській, журналу «Karaj Awazy» та луцькій караїмській їжі.

Проте на цьому команда, яка його втілювала, не обмежилася. Завдяки проєкту в меню кафе суспільного впливу «misto.cafe» з’явилися традиційні караїмські страви, зокрема кибини, кіниші та барбуленики. Ними могли почастуватися учасники презентації результатів проєкту. До речі, кибинами «misto.cafe» вже частувало учасників V Міжнародного літературного фестивалю «Фронтера», який відбувся в Луцьку на початку серпня.

Окрім текстів, команда проєкту створила фото- й відеоконтент та айдентику. Оцифрувала та опублікувала на своєму сайті знайдені в Державному архіві Волинської області 12 номерів журналу «Karaj Awazy». І підсумувала це все власним друкованим журналом «Караїмщина», доповненим, наприклад, публікаціями краєзнавців Олександра Котиса та Артура Альошина.

Під час презентації команда «misto.media» ділилася інсайдами проєкту, розповідаючи про те, як ті, хто над ним працював, збирали інформацію, як створювали айдентику проєкту, як ходили містом у пошуках караїмських слідів, як фотографували те, чого вже немає.

«Ми все літо ходили Караїмською, досліджували, запитували, вивчали. І зрозуміли, що про життя караїмів у нас лишилося дуже мало матеріальних згадок. Цього нема не тому, що їх нема, а тому, що це ніхто ніколи прицільно не шукав. Як сказав мені якось Артур Альошин, караїмській темі в Луцьку бракує ентузіаста», – зазначила Олена Лівіцька, кураторка проєкту «Караїмщина».

Водночас вона подякувала Володимиру Шабаровському, із книжки якого почалася робота над проєктом: «Увесь цей час Володимир Шабаровський підтримував нас. Це унікальна людина, тому що він єдиний в Україні перекладає з караїмської».

Слова подяки прозвучали також на адресу внучки передостаннього луцького газана Маріолі Абкович, яка допомагала редакції під час пошуку інформації, дослідників Петра Троневича й Олени Бірюліної, які допомагали «ходити Караїмською», та краєзнавців Олександра Котиса й Артура Альошина.

Артур Альошин запропонував для підсумкового журналу портрети луцьких караїмів часів німецької окупації. Він знайшов їх, опрацьовуючи в Державному архіві Волинської області заяви, які мешканці подавали, щоб отримати в часи німецької окупації так званий аусвайс, тобто паспорт.

«Переглянувши близько 11 тис. заяв лучан на отримання цих паспортів, я вибрав 16, у яких вказана караїмська національність. На жаль, фотографій лише 15, оскільки одне фото десь зникло, його нема у справі», – сказав Артур Альошин. Ці архівні документи дозволяють нам побачити імена та фото караїмів, а ще інформацію про їхню діяльність і адреси проживання. Це все може допомогти в подальших дослідженнях караїмської тематики.

«Нам здалося вкрай важливим зробити все від нашої команди залежне, щоб історія цього самобутнього народу продовжилася, щоб лучани дізналися, чому в нас є вулиця Караїмська і хто такі караїми», – зазначила Людмила Яворська, пояснюючи важливість проєкту.

«Ми повинні зробити це не тільки для караїмів, але й для українського народу, щоб укотре сказати, що пам’ять важлива», – підсумувала Олена Лівіцька.

Текст і фото: Наталя Денисюк