«Усі населені пункти, де колись мешкали мої предки, чи то в Україні, чи то в Білорусі, чи то в Польщі, я вважаю своїми. Я їх так і називаю – мої села. Я поєднаний із ними через родинну історію», – говорить Артур Альошин із Луцька.

Наш співрозмовник – генеалог, краєзнавець, співзасновник Музею Кисилина та автор проєкту Memorium, присвяченого католицькому цвинтарю в Луцьку. Сьогодні він оповідає «Волинському монітору» про Курчинських і Колачеків, про міста та села в Україні, Польщі, Білорусі й Німеччині, про збереження родинної пам’яті та генеалогічні дослідження.

Передаємо слово Артуру Альошину. Далі – його пряма мова.

Курчинські

Я з дитинства знав, що серед моїх предків є поляки. Мої прапрабабця Маріанна (в дівоцтві Ґєрчинська, 1882–1964) і прапрадід Чеслав (1876–1920) Курчинські вінчалися 1902 р. Це мої рідні по татовій лінії. Вони родом із містечка Вішніце (нині Люблінське воєводство). Прапрадід навчався у Варшаві. За переказами, хтось йому оплатив навчання.

Чеслав і Маріанна Курчинські. 1902 р.

Подружжя перед Першою світовою війною переїхало на Поділля – в село Угринівка (нині частина Хмільника Вінницької області). Тут Чеслав працював на заготівлі цукрових буряків, напевно, інженером. Із перших днів Першої світової був призваний до російської армії, де доставляв провіант на фронт.

Чеслав Курчинський. 1890-ті рр.

Чеслав Курчинський. Вересень 1914 р.

Чеслав Курчинський зі швагром Владиславом Ґєрчинським на війні. 1916 р.

Після війни народилася моя прабабуся Ядвіга (1920–2006). Чеслава вбили або до її народження, або в перші місяці після її народження в 1920 р. А хто вбив? За яких обставин? Достеменно невідомо. Я не знайшов записів про його смерть. Не знаю, де він точно похований. Найімовірніше, в тій же Угринівці. Так прапрабабця Маріанна залишилася сама з донькою в Угринівці. Повернутися на рідну землю, тобто в Польщу, не мала можливості, адже кордони були закриті. Жилося по-різному: в родині збереглося трохи споминів про мультикультурне життя в ті часи та Голодомор 1930-х.

Маріанна Курчинська з донькою Ядвігою. Вінниця, 1930 р.

Перед Другою світовою війною прабабця Ядзя навчалася на вчительських курсах у Вінниці. Знаю, що в період Другої світової вона проживала в Самгородку (тепер Журавлівка Вінницької області). Прабабця розповідала, що була на роботах у період румунської окупації, але документів про це я не знайшов.

У неї було троє дітей. І всі – від різних чоловіків. Прізвища прабабця ніколи не міняла. Вона була Курчинською і скрізь писалася полькою.

На Поділлі народилося двоє синів: Антон (1939–2003) і Павло (1942–1986). Вони були записані в документах як Пастушенки. Пастушенком був військовий, батько Антона, який загинув під час Другої світової війни. Батька Павла встановити мені не вдалося. Третій син – мій дід Володимир Альошин (1949 р. н.) – народився в Рожищі (нині Луцький район Волинської області). Як сім’я опинилася на Волині? Після війни прабабцю направили працювати директоркою школи в селі Єлизаветин поблизу Рожища. Згодом родина облаштувалася в будинку на сучасній вулиці Ковельська в Луцьку.

Мій прадід Семен Альошин незабаром після народження сина покинув сім’ю й переїхав десь у Красноярський край. Сам він родом із Білорусі – з села Піщики, що неподалік міста Орша (зараз Вітебська область). Я навіть їздив у це село, але якихось близьких родичів там не знайшов. Знаю, що прадід Семен помер після 1985 р. Я намагався дізнатися, де і коли саме він помер, чи була в нього інша сім’я… Я писав в архіви. На жаль, ці спроби були не надто успішними. Я дізнався лише про те, де він народився. Дуже шкода, адже я хотів розповісти діду Володимиру про те, ким був його батько.

Усіма трьома синами опікувалася моя прапрабабця Маріанна, бо ж Ядзя мусила працювати в одній із луцьких шкіл. Не знаю, як склалося з Антоном і Павлом, а от мого діда Володимира Маріанна потайки хрестила в колишній цвинтарній каплиці в Луцьку, там, де зараз Дім панахиди на меморіалі. Тоді каплиця слугувала католицьким храмом.

Маріанна Курчинська з внуками. Приблизно 1951 р.

Троє братів: Антон і Павло Пастушенки, Володимир Альошин. Початок 80-х рр.

Ядвіга Курчинська із сином Володимиром та внучкою Оленою (донька Павла)

Відзначу, що Павло Пастушенко був одним з організаторів фотоклубу в Луцьку, який розташовувався в приміщенні на П’ятницькій гірці. На жаль, він мусив відійти від справ через слабке здоров’я. Саме тоді до Луцька приїхав Борис Ревенко (український оператор, фотограф і режисер), який замінив його на посаді керівника клубу, а згодом очолив аматорську кіностудію «Волинь».

Павло Пастушенко (крайній зліва) в кіноклубі. В центрі – Ірина Левчанівська, зліва від неї – Євгеній Боярчук. Луцьк, 1984 р.

Павло Пастушенко (зліва) на Стировій вежі Луцького замку. Фото Євгена Тандури, 1982 р.

Дідусь Володимир же навчався на будівельника. Одружився з моєю бабцею Маргаритою Матусевич. У 1973 р. у них народився син Сергій, мій тато. Бабуся – Матусевич за вітчимом. Її батько, тобто мій прадід, – Борис Карабулін, художник, автор картини «Взяття Луцького замку Северином Наливайком», один з ініціаторів створення волинської спілки художників.

Прабабця Ядзя, крім того, що була вчителькою, працювала ще й вихователькою в таборі, організовувала екскурсії для дітей. Разом із дітьми їздила, зокрема, в Польщу. І під час одного з таких виїздів передала лист своїм родичам, яких ніколи в житті не бачила. Насправді родичів у Польщі було багато, адже прапрабабуся Маріанна мала кількох братів і сестер. Просто з ними було втрачено контакти. Врешті зв’язки вдалося відновити. Знаю, що в 70–80-х рр. прабабця їздила з дітьми в Польщу й заразом бачилася там із рідними. Згодом ті родичі неодноразово приїжджали в Луцьк.

Ядвіга Курчинська з невісткою в Седльцях. 1980 р.

Саме контакти, занотовані в записничку моєї прабабці, свого часу допомогли мені відновити зв’язки із цими родичами – аж через кілька десятків років… Коли я навчався в Польщі, то з багатьма з ними познайомився: щось у них порозпитував, щось їм порозказував.

Ядвіга Курчинська в луцькому костелі. 2000-ні рр.

Колачеки

Мій прапрадід по мамі Владислав Колачек народився в селі Коцонь (нині гміна Шлемень Живецького повіту Сілезького воєводства), а прапрабабця Маріанна Форналь – у Бедльні (зараз у гміні Конське Конецького повітру Свентокшиського воєводства). Вони познайомилися в Німеччині, в місті Корбах, куди обоє поїхали на роботу ще перед Першою світовою війною. Шлюб узяли 1913 р. у католицькому костелі в Корбаху.

Маріанна та Владислав Колачеки. Корбах, 1913 р.

Я достеменно не знаю, коли саме вони повернулися в Польщу, в Бедльно, але мій прадід Вацлав уже народився там (1922–1993). Ще в подружжя були син Владислав (1924 р. н.) і донька Ірена (пр. 1926 р. н.).

У 1924 р. сім’я переїхала в колонію Новіни, що біля Маневичів (сьогодні частина села Кукли Маневицької громади Камінь-Каширського району Волинської області). Близько 1938 р. родина перебралася в Череваху (нині теж Маневицька громада), де мешкала до Другої світової війни.

Невідомий родич. Маневичі, 1930-ті рр.

Мій прадід Вацлав працював на тартаку, а як розпочалася Друга світова, пішов найманим робітником у Козин (зараз Луцький район). Там познайомився з моєю прабабусею Олександрою Степанюк, Сянькою (1918–2003). Її батьки були проти їхнього шлюбу, однак прадід і прабабця все одно побралися. У той період німці почали рекламувати виїзд на роботу в Німеччину. Ось мої прадід і прабабуся були одними з перших, хто поїхав у Німеччину. Це був квітень 1942 р. Вони були остарбайтерами. Брат прадіда Владислав також поїхав на роботу, тільки в Австрію.

Я маю фотографію, яку Владислав надіслав своєму брату з Австрії в 1943 р.

Владислав Колачек. Це фото він надіслав рідному брату Вацлаву з Австрії. 5 червня 1943 р.

Також маю листи, які рідні писали з Черевахи в Німеччину – до Вацлава із Сянькою. А ще – маленький молитовничок, виданий 1930 р. у Ченстохові, який прапрабабця Маріанна подарувала Сяньці перед виїздом до Німеччини на роботу.

Лист із Черевахи до Вацлава і Сяні Колачеків

Прапрабабця Маріанна та прапрадід Владислав із дочкою Іреною залишалися в Другу світову війну в Черевасі, однак згодом виїхали, імовірно, до Бедльна.

Що стосується Сяньки та Вацлава, то спершу вони працювали в селі Даубе (зараз село Демби Любуського воєводства) у фрау Меркель. Їхня господиня їх експлуатувала, навіть приховувала від них талони на їжу… Наприкінці лютого 1943 р. народилася моя бабця Марія. Прабабуся, однак, продовжувала працювати. Якось на початку березня ця фрау Меркель сказала моїй прабабці: йди працюй, а я подивлюся за дитиною. Вона відчинила вікно й залишила немовля розкритим на підвіконні. Напевно, хотіла, щоб дитина замерзла. Але Сянька немов щось відчула, сказала про це прадіду та пішла поглянути, як там донька. Прабабця одразу взяла дитину собі під одяг, щоб відігріти. А прадід спересердя побив фрау Меркель. Тоді цей вчинок фактично дорівнював смертному вироку. Проте прадід трохи знав німецьку і коли прийшла поліція, зумів пояснити ситуацію. На щастя, він уник покарання.

Згодом сім’ю перевели. Знаю, що бабцю Марію хрестили в Битніце поблизу Кросно-Оджанського (тоді Кроссен-на-Одрі, а зараз місто в Любуському воєводстві Польщі). Ще в подружжя народився син, але він помер маленьким десь у 1945 р. Я намагався знайти могилу цього хлопчика, але, на жаль, це виявилося нереальним.

У лютому 1945 р. їх звільнили радянські війська. Прадіда забрали в радянську армію, а прабабця Сянька з донькою вирушили на Волинь. Добиралися вони довго. В Раві-Руській їх навіть пограбували. Ще дорогою загубилася моя бабця, але потім знайшлася. Кінець війни, великий рух людей, всюди військові, НКВС, різні бандити, репатріанти, перевірки…

Прадід, як повернувся в Козин, придумав собі нову біографію. До речі, хоч прадід – Вацлав Владиславович, потім його всі кликали Василем Васильовичем. Василем його ще в 1942 р. записали в німецьких списках жителів Волині. Однак чому Васильович, а не Владиславович? Це для мене – загадка. Насправді всі в селі знали, що він – поляк, але якихось особливих проблем у радянський час у нього через це не було.

Після війни прадід навчався на якихось курсах, працював у колгоспі, а потім на птахофабриці. Прабабця робила в колгоспі, що було обов’язковою частиною радянського сільського життя. У сім’ї народилося ще двоє дітей: Галина та Віталій.

Зліва направо: Галина, Марія, Вацлав, Віталій, Олександра Колачеки і Євгеній Мосійчук (стоїть). 1962 р.

Олександра та Василь Колачеки. Початок 90-х рр.

У документах бабці Марії записали, що вона народилася в Козині. Там вона й мешкала з батьками, допоки не вступила в медичний коледж у Ковелі. Деякий час працювала в селі Сокіл (нині Луцький район), а потім переїхала в Торчин. Там вона познайомилася з моїм дідом Сергієм Протачуком (1940–1990). Він – із Сенявки біля Кисилина. Мали двох доньок: Ольгу, мою маму, та Галину.

Як мені відомо, ще коли прадід із прабабцею були на роботі в Німеччині, до них приїжджала прапрабабуся Маріанна. Напевно, це був 1944 р. Потім контакти між ними обірвалися. Маріанна шукала свого сина, тобто мого прадіда: близько року тому я знайшов в архівах запит прапрабабці в німецький Червоний Хрест. Урешті їхній родичці на ім’я Леокадія через Червоний Хрест вдалося знайти контакти мого прадіда Вацлава та обмінятися з ним адресами. Можливо, першочергово труднощі виникли через те, що після війни Маріанна із сім’єю скиталися по Польщі: Битув, Пруднік, Бєльсько-Бяла, Валбжих...

Після того, як родичам вдалося знайтися, мій прадід Вацлав їздив до рідні в Польщу, а ті приїжджали до нього. 

Вацлав Колачек під час першої поїздки до родини в Польщу

На жаль, його батько Владислав помер у Прудніку в 1955 р., тож прадід уже не побачив його живого. Могилу Владислава я так і не знайшов. Ніхто з родичів не пам’ятав, де він похований. Фото 13 Натомість є фотографії з похорону моєї прапрабабці Маріанни. Вона спочиває в Дзецьморовіце (неподалік Валбжиха в Нижньосілезькому воєводстві). Я був на її могилі.

Похорон Маріанни Колачек (у дівоцтві Форналь)

Хранитель родинної пам’яті

Я навчався на економічному факультеті Університету імені Лесі Українки в Луцьку та історичному туризмі в Університеті Марії Кюрі-Склодовської в Любліні. А свою пригоду з генеалогією розпочав близько 2005 р., коли мені було 11 років. Потроху почав розпитувати бабцю Марію. Пізніше став відвідувати архів у Луцьку, де переглядав метрики, списки виборців, якісь матеріали, пов’язані з історією тих населених пунктів, де мешкали мої предки. Тобто водночас я почав цікавитися і історією загалом, і історією власної родини.

Також їздив до різних родичів (і близьких, і дуже далеких), із якими знайомився під час цих поїздок. Цікавився їхніми спогадами, іменами предків, переглядав їхні сімейні архіви. З деякими родичами в результаті почав тісно спілкуватися і вони стали ще й моїми добрими друзями.

Я зробив для своєї родини близько 20 ДНК-тестів, завдяки яким встановив тих родичів, яких не знайшов би за допомогою традиційних способів, як-от архівні пошуки.

Відвідав багато місць, пов’язаних з історією моїх предків, у різних країнах, зокрема в Польщі, наприклад, Марянку, Сосновицю, Шлемень, Коцонь, Валбжих, Дзецьморовіце, Бєльсько-Бялу. Я їздив по селах, де нога мого прямого предка не ступала понад 100 років. Ходив на кладовища і шукав могили родичів, їздив до костелів, у яких молилися мої рідні, і гортав метричні книги. Десь зі мною залюбки ділилися інформацією, допомагали пізнавати історію родини, а десь, на жаль, я не отримував доступу. Кожен, хто пізнає історію своєї родини, стикається з тим, що десь двері відчинені, а десь – навпаки. Не скрізь я мав можливість побувати особисто, не з усіма зумів поспілкуватися…

Чи продовжую я родинні пошуки? Постійно. Це безперервний процес, якому кінця-краю немає. І навіть мої родичі між собою поширюють інформацію про мої розвідки. Дуже приємно, коли рідні старшого віку телефонують мені, щоб дізнатися чиюсь дату народження або якісь факти про когось із родини, хоч було би логічно, щоб про це я в них запитував, а не навпаки. Отож, певним чином я є хранителем родинної пам’яті.

Пошуки свого коріння допомагають також підтримувати своєрідний місцевий патріотизм. Усі населені пункти, де колись мешкали мої предки, чи то в Україні, чи то в Білорусі, чи то в Польщі, я вважаю своїми. Я їх так і називаю – мої села чи містечка. Я поєднаний із ними через родинну історію.

Ольга Шершень

Фото з родинного архіву Артура Альошина

На головному фото: Молитовник, виданий у Ченстохові в 1930 р. Із ним Олександра Колачек поїхала на роботу в Німеччину в 1942 р.

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Міністерства закордонних справ РП