Феномен Йоанни Хмєлевської в польській літературі важко сплутати з чиїмось іншим. Як, наприклад, вареники з картоплею із суші в закладі швидкого харчування. Її називали майстринею саспенсу, адже авторка створювала напругу не лише навколо злочину, а й навколо того, чи встигне героїня заварити чай, перш ніж хтось знову почне в неї стріляти.

І саме в цьому чудернацькому співвідношенні жаху й абсурду полягав її секрет. Саспенс у Хмєлевської крився не лише в питанні «хто вбив?», а ще й у тому, «як це ми досі живі й чи хтось нарешті зачинить двері?» Її героїні, які часто мали риси самої авторки, перебували у світі, сповненому підозрілих типів, незрозумілих інтриг і цілком очевидних нонсенсів, а їхньою найголовнішою зброєю були гостре слівце і здатність ускочити в халепу з точністю швейцарського годинника.

Якби класичний детектив був світським прийомом із дрес-кодом у вигляді смокінга або хоча б елегантного костюма, Хмєлевська прийшла б туди в спортивному костюмі, принесла би власний пиріг і мимохідь відгадала б загадку вбивства. Її стиль був легким, манера невимушеною, а подекуди навіть відверто пліткарською, як розмова за столом на кухні, яка раптом звертає до обговорення скелета в шафі. І, що найголовніше, цей скелет аж ніяк не псував атмосферу.

У її книгах напруга зростала не лише тому, що хтось за кимось стежив, а й тому, що головна героїня могла спізнитися, загубити ключі або переплутати адресу, а це в світі Хмєлевської часто було не менш небезпечним, ніж зустріч з убивцею. Тож саспенс тут не стільки механічний сюжетний прийом, скільки природний наслідок самого життя, яке, як відомо, рідко йде за планом, особливо тоді, коли хтось намагається розплутати кримінальну загадку.

Не можна обійти увагою гумор, який для неї виконував роль своєрідного клапана безпеки. Там, де інші автори створюють напругу з допомогою тиші і темряви, Хмєлевська вводила діалог, який міг знешкодити бомбу швидше, ніж сапер. Її гумор був не доповненням, а невід’ємною частиною структури твору. Без нього ці історії втратили б половину свого шарму і три чверті сенсу.

Що цікаво, її творчість чудово витримала перевірку часом. В епоху смартфонів і GPS-навігації, де герой детективу може за три секунди перевірити все, що колись вимагало опису в трьох розділах, книги Хмєлевської й досі захоплюють читачів. Можливо, тому що їхня сильна сторона – не технології, а людина зі своєю незграбністю, імпульсивністю і здатністю напрочуд винахідливо потрапляти в халепу.

Хмєлевська створила власний піджанр – соціальний детектив з яскраво вираженою повсякденною лінією та іронічним підтекстом. Її світ не був цілком реалістичним чи повністю абсурдним, а балансував десь посередині, наче героїня, яка стоїть на бордюрі, розмірковуючи, чи не вскочить вона за мить у щось значно гірше, ніж калюжа. Проте в тому, що авторка була майстринею саспенсу, лише частка правди.

Вона майстерно розповідала історії, які читаєш на одному диханні, хоча справа не лише в цьому. В них присутні ритм, темп, та особлива енергія, яка змушує перегортати сторінку за сторінкою, навіть коли здоровий глузд підказує: «Та йди вже нарешті спати». А здоровий глузд, як відомо, у світі Хмєлевської не має великого значення.

І це чудово, адже завдяки цьому література отримує щось набагато цінніше за логіку − просту насолоду від читання.

Габріеля Возняк-Ковалік,

учителька, скерована до Луцька організацією ORPEGPoczątek formularza

На фото: Обкладинки книг Йоанни Хмєлевської із сайтів antykwariat-wroclaw.pl та kwadryga.com