Ян Бжехва − це постать, яка є доказом того, що можна бути одночасно серйозним юристом і несерйозним майстром пера. До того ж майстром настільки серйозно несерйозним, що й досі діти у всій Польщі вчать його вірші швидше, ніж таблицю множення, а дорослі декламують їх із підозрілим блиском ностальгії в очах.

Бо хто, будучи надзвичайно серйозним, тим, хто реалістично дивиться на речі, знається на юридичних хитрощах і лазівках, водночас вигадує Качку-Дивачку? Качку, яка замість того, щоб робити качині справи, робить щось зовсім інше.

Хто додумається до того, що жук може дзижчати в очереті, та ще й у Щебрешині, так, що в половини поляків тут заплутається язик, а іноземці не зможуть повторити й половини речення?

Навколишній світ, очевидно, здавався Бжехві надто нудним і водночас іноді гротескно суперечливим. Найімовірніше, він вирішив, що ця реальність, яка сама по собі вже є достатньо абсурдною, ідеально підходить для його письменницького таланту та почуття гумору.

Уявімо його за роботою. Сидить чоловік за письмовим столом, поруч кодекси законів, параграфи, все серйозно, а в голові раптом думка: а що, якби овочі почали сваритися? І ще до того, як дорослий, відповідальний юрист встиг би сказати «заперечую!», морква вже ображається, петрушка сердиться, а цибуля, бо це їй властиво, доводить усіх до сліз. Саме в цей момент дитяча література перестає бути дитячою і стає геніальним коментарем до життя дорослих.

Бо зізнаймося, «На прилавку» («Na straganie»)  − це не просто розповідь про овочі. Це репортаж із кожних сімейних зборів, кожних спільних іменин у тітки Зосі, кожної наради на роботі та кожних зустрічей, де хтось, без жодного сумніву, має бути правий, навіть якщо він − буряк. І то навіть не червоний, а кормовий.

Бжехва мав надзвичайний дар – він умів говорити про важливі й серйозні речі так, ніби це було зовсім несерйозно, і навпаки повністю абсурдні речі раптом набували в нього сенсу. Дитина сміється, дорослий сміється, а потім розуміє, що насправді це трохи про нас усіх. Бо чи не буваємо ми іноді як та Качка-Дивачка, адже теж робимо речі, які збоку виглядають смішно, дивно, а то й підозріло. Хтось їсть пластівці з кетчупом, хтось любить похмуру погоду і дні, коли ллє, наче з відра, хтось дивиться серіал лише для того, щоб відключити мозок, ще хтось із задоволенням носить шкарпетки до сандалів і плескає в літаку, а хтось купує кімнатну рослину, щоб через тиждень вести з нею розмови про сенс життя.

Такі ось людські звичайні дивацтва. Бжехва зрозумів би їх і, мабуть, описав би у трьох строфах. Ба більше, його світ керується логікою, яка, хоч і здається абсурдною, є більш послідовною, ніж не одна інструкція з користування парасолькою.

Конструюючи світ, повністю відірваний від реальності, Бжехва створив щось більш справжнє, ніж не одна реалістична розповідь. Бо в його віршах усе перебільшене, гротескне та смішне, тобто саме таке, як у світі з нашого дитинства. Там не було звичайних ситуацій, адже кожна була пригодою і кожна могла закінчитися катастрофою або тріумфом. А кожен дорослий здавався трохи підозрілим. Бжехва ідеально вловив цей стан і наклав на нього рими, які звучать так легко, ніби виникли випадково.

Насправді немає нічого більш складного й трудомісткого, ніж те, що здається легким. До того ж його творчість має одну надзвичайно практичну функцію – це тест на мовну майстерність. Якщо ви можете без зупинки вимовити «В Щебжешинє хшонщ бжмі в тшчінє» (транслітерація з польської «W Szczebrzeszynie chrząszcz brzmi w trzcinie»), можете сміливо вказати в резюме, що володієте польською мовою на рівні профі.

Можна було б запитати: чи знав Бжехва, що його вірші стануть безсмертними? Чи передбачав, що наступні покоління повторюватимуть його рими, часто не до кінця розуміючи, чому вони такі смішні? Можливо, він знав одне: те, що насправді добре, не потребує інструкції з використання. Дитина не аналізує метафори. Вона сміється. А якщо дитина сміється, значить усе працює так, як треба.

І, можливо, саме тому Бжехва досі залишається актуальним. Бо його гумор не старіє, не втрачає свіжості, не потребує приміток. У світі, який дедалі частіше намагається бути до смерті серйозним, його вірші нагадують, що дрібка абсурду − це не розкіш, а необхідність, щоб не збожеволіти й не дати загнати себе в колесо, яке без кінця обертається.

Без цих віршів усі ми були б як ті овочі на прилавку − ображені, напиндючені й переконані у власній правоті. Втомлені й заклопотані ми можемо принаймні з цього посміятися, а якщо пощастить, навчитися чогось між римованих рядків:

«Агов, панове, ось ведмідь.
Сьогодні дуже чемний він.
Охоче лапу вам подасть.
Не хоче? Дуже-дуже шкода».

Габріеля Возняк-Ковалік,

учителька, скерована до Луцька організацією ORPEG

На фото: «На прилавку» Яна Бжехви. Видавництво «Skrzat» / Ян Бжехва. Приблизно 1945–1950 рр. Автор фото: Владислав Мерницький. Public domain