Спогади працівника рівненської залізниці Кароля Годовського яскраво ілюструють перебіг подій, які були трагічними для всіх осадницьких родин.  

«10 лютого 1940 р. о 3 год. на світанку до мого помешкання вдерлося сім осіб: два офіцери НКВС, троє солдатів і двоє осіб у цивільному, давши мені й моїй родині 15 хв., щоб одягнутися. Мене відсторонили та наказали сидіти в кутку на підлозі. У той час моя дружина мала одягнути, крім себе, ще й трьох малих дітей (найстаршому з яких було дев’ять, а наймолодшому – три). Вона не могла швидко цього зробити. Розхвильовані діти, зірвані зі сну й перелякані, почали плакати.

Після цього нас забрали з помешкання тільки в тому, що за визначений час ми змогли одягнути на себе та дітей. На наші прохання і прохання дітей, щоб нам, зважаючи на сильні морози, дозволили взяти теплий одяг і щось із продуктів, нам дали зловтішну відповідь: «Советский союз даст вам всё, а ваши вещи будут высланы за вами».

Як і багато інших осадницьких сімей, родину Годовських під конвоєм доправили до бурси військових осадників в урочищі Грабник – передмісті Рівного (тепер один із корпусів Рівненського державного гуманітарного університету на вулиці Остафова). Звідси 10 лютого 1940 р. о 15 год. усіх осадників під посиленим ескортом перевезли на залізничну станцію Здолбунів і завантажили в товарні вагони без опалення по 55–60 осіб. Відповідно до встановленого плану заходів прибулих на станцію «спецпоселенців» негайно розміщували у вагонах і замикали. Як стверджує Кароль Годовський, упродовж трьох днів, 11, 12 і 13 лютого 1940 р., силами НКВС і міліції туди було доставлено понад 2 520 осіб, серед яких, окрім військових осадників і лісників, знаходилися військовослужбовці та представники державних органів влади. 13 лютого о 21 год. потяг, укомплектований приблизно 50-ма вагонами, вирушив у напрямку Шепетівки. Увечері цього ж дня вперше за чотири доби спецпоселенці отримали по 800 грамів хліба.

Для порівняння наведемо кілька фрагментів Інструкції НКВС СРСР від 29 грудня 1939 р. про порядок виселення осадників із західних областей УРСР і БРСР: «2. Осадникам дозволяється брати з собою: 1) одяг, 2) білизну, 3) взуття … 7) дрібний господарський та побутовий інвентар… 4. Загальна вага (багажу – авт.) не повинна перевищувати 500 кг на сім’ю. 5. Відправлення осадників до місця поселення проводиться ешелонами із 55 вагонів, обладнаних по-зимовому для людських перевезень (товарні вагони мали використовуватися для перевезень громіздких речей – авт.). У кожному вагоні вміщується 30 чоловік дорослих і дітей із їхніми речами… 7. На шляху проходження по залізниці спецпереселенці-осадники одержують безкоштовно один раз на добу гарячу їжу та 800 грамів хліба на людину…»

Насправді, як запевняє Кароль Годовський, упродовж десятиденної подорожі до Сибіру осадники лише тричі отримували хліб і трохи теплої юшки, більше схожої на помиї. Складні умови транспортування, голод, антисанітарія та 50-градусний мороз спричинили масові захворювання серед пасажирів. Станом на 23 лютого 1940 р. понад 50 % пасажирів хворіло на простудні та шлункові захворювання. Від початку смертельної подорожі й до 15 червня 1940 р. померло понад 354 особи, переважно діти та люди похилого віку, тобто більше 10 % прибулих до спецпоселення. Не оминула смерть і родину Годовських: у дорозі захворів і згодом помер їхній 4-річний син Здіслав.

На десятий день ешелон прибув на бічну колію станції «Шабриха», звідки спецпоселенців саньми було перевезено в селище Южноє, що знаходилося приблизно за 60 км від станції. Розташоване посеред багнистого вирубу в лісі, воно мало свою пекарню та їдальню.

Кароль Годовський пригадує, що у спецпоселенні не було жодного медичного персоналу, який би міг надати хоч елементарну допомогу. І лише після стійких наполягань поселенців, котрі щодня хоронили когось зі своїх земляків, 16 червня до Южного прибули лікар і дві медсестри, тоді ж у бараці № 14 було обладнано госпіталь.

Щодо побуту, то депортовані мешкали у 18-ти бараках, які вміщували по 280–350 осіб, були й менші – на 30–40 жителів. Бараки були оснащені ярусними нарами, на зразок залізничних вагонів, у кожному відсіку розміщувалося по 6 осіб різної статі. Місцеву адміністрацію представляли комендант Васільєв та чотири енкаведисти.

У перші чотири дні осадників залишили у спокої. П’ятого дня їх почали виганяти на роботу в ліс. Хто не йшов на роботу, не отримував харчову картку й не мав права на обід у їдальні. Зарплатню спецпоселенці також отримували харчами: щоденно по 800 грамів хліба, пшоняний суп із риби, іноді давали по 1 кг цукру та 2–3 пачки макаронів. Відповідно до норм виробітку одна особа мала заготовляти 6–7 кубометрів деревини за ціною від 1 руб. 20 коп. до 2 руб. 20 коп., що якраз покривало витрати на мізерне харчування. До праці були залучені чоловіки, жінки й навіть діти від 14 років. «Такий стан зберігався аж до оголошення амністії. 23 липня 1941 р. мене заарештували втретє і доправили у Вологодську область», – стверджував Кароль Годовський. – «5 вересня 1941 мене звільнили з в’язниці та відправили на південь до Узбецької республіки, де після кількамісячного перебування я вступив у Військо Польське».

Доля Кароля Годовського – це приклад невиправдано жорстоких дій радянської влади стосовно громадян Польщі.

Тетяна САМСОНЮК

P. S.: Тетяна Самсонюк – головний спеціаліст відділу використання інформації документів Державного архіву Рівненської області. Матеріали рубрики «Повернуті із забуття» опрацьовані за архівно-слідчими справами, що зберігаються у фонді «Управління Комітету державної безпеки УРСР по Рівненській області (1919–1957 рр.)» ДАРО та Архіві управління Служби безпеки України. Будемо вдячні, якщо відгукнуться родичі героїв рубрики або ті наші Читачі, які володіють більшою кількістю інформації про них.