За кілька місяців панування тоталітарного режиму збройні сили та карально-репресивні органи фактично «знешкодили» польський сегмент західноукраїнського суспільства. Значну роль у цьому процесі відіграли примусові виселення.
Кожна з чотирьох депортацій, які в 1940–1941 рр. здійснив НКВС, стосувалася різних категорій громадян, котрі в тодішній справовиробничій термінології мали свою назву й на поселенні утримувалися окремо від інших: у лютому 1940 р. – «спецпоселенці-осадники» (осадники та лісники), у квітні 1940 р. – «адміністративно-вислані», в кінці червня – на початку липня 1940 р. – «спецпоселенці-біженці», у травні-червні 1941 р. – «зсильнопоселенці».
У прийнятті рішень щодо виселення кожної із зазначених категорій ключову роль відігравав НКВС. У випадку з депортацією спецпоселенців-осадників технологічний ланцюжок розпочався 2 грудня 1939 р. листом наркома Л. Берії у ЦК ВКП(б) Й. Сталіну. Подальшу долю цієї групи «соціально-небезпечних» громадян було вирішено на підставі постанови Ради народних комісарів (РНК) СРСР від 29 грудня 1939 р. № 2122–617сс. Упродовж 10–13 лютого 1940 р. до Кіровської, Пермської, Вологодської, Архангельської, Івановської, Ярославської, Новосибірської, Свердловської та Омської областей, Красноярського й Алтайського країв було депортовано 27 468 сімей або 139 590 осіб. Детальніше це питання ми висвітлювали в одному з попередніх номерів «Волинського монітора».
Друга хвиля депортації охопила значно менший відсоток польського населення. Однак, як зауважують українські науковці О. Лисенко та Т. Вронська, в більшості документів карально-репресивних і радянських партійних органів як майбутні жертви фігурують різні верстви громадян «колишньої буржуазної Польщі», іноді під збірним поняттям «поляки». Але варто враховувати той факт, що до їх числа потрапило чимало етнічних українців, які прийняли римо-католицьке віросповідання й розмовляли як українською, так і польською мовою, що призводило до помилкової ідентифікації їхньої національності.
Відповідно до постанови РНК СРСР № 289–127сс від 2 березня 1940 р., вивезенню до 15 квітня 1940 р. підлягали три категорії населення: сім’ї військовополонених польських офіцерів і репресованих представників польського держапарату, власників приватних сільськогосподарських маєтків, підприємців і жандармів, що були заарештовані відразу після радянського вторгнення й перебували на території Західної України. Таким чином репресії здійснювалися «за сімейним принципом» – типове явище для радянської тоталітарної системи. Висилали також громадських і політичних діячів, українських націоналістів, членів КПЗУ, родини, в яких не було годувальників.
7 березня 1940 р. Берія видав наказ № 00308 про організацію при управліннях НКВС західних областей України і Білорусі оперативних трійок для виселення родин репресованих. Друга хвиля депортації тривала майже два місяці – із 13 квітня до червня 1940 р. Особи, які потрапили до списку на депортацію, попередньо піддавалися неодноразовим обшукам і реквізиціям. У переважній більшості це були беззахисні жінки та діти, що не могли чинити спротиву. Як свідчила вчителька Здолбунівського ліцею Вацлава Цалова, після арешту чоловіка її неодноразово викликали на допити до РВ НКВС і провели кілька нічних обшуків перед депортацією 13 квітня 1940 р. У ніч напередодні виселення в неї забрали всі дорогоцінності та гроші, дозволили взяти із собою лише ті речі, на які вказав співробітник НКВС.
Інструкція для оперативних груп передбачала початок операції з виселення незадовго до світанку. На квартирах родин, що підлягали депортації, попередньо проводили обшук із метою виявлення зброї, контрреволюційної літератури та іноземної валюти, лише тоді жертвам репресій повідомляти про виселення. Нерухоме майно та торгово-промислові підприємства депортованих сімей підлягали конфіскації, їх опечатували й за актом передавали місцевим органам влади. Щодо побутових цінностей (перснів, сережок, годинників, портсигарів, браслетів, ін.) та грошей, то вони, згідно з інструкцією, не підлягали конфіскації, їх можна було взяти із собою. Однак, як свідчать очевидці, в цьому пункті представники оперативних груп були далекі від виконання інструкції. Більшість жертв репресій позбулися своїх заощаджень і дорогоцінностей ще до того, як дізналися про свою подальшу долю, незважаючи на те, що в приписі йшлося про категоричну заборону учасникам операції, з подальшою судовою відповідальністю, присвоювати речі осіб, які потрапили у список на виселення. Громадяни, яких виселяли, мали право залишити своє майно на реалізацію довіреним особам (сусідам, родичам), котрі протягом десяти днів повинні були позбутися залишених пожитків. Виручені таким чином кошти вони мали передати місцевим відділам НКВС для пересилки депортованим. Нереалізоване майно переходило у власність місцевих органів влади. Проте у спогадах очевидців і доступних дослідникам офіційних документах НКВС немає жодних згадок про отримання спецпоселенцями коштів, виручених таким чином.
Точних даних про кількість осіб, які підлягали висланню, немає, оскільки польських офіцерів, на яких розповсюджувалася дія постанови, було знищено в Катині. Керівництво НКВС УРСР було вкрай незадоволене проведенням операції в Рівненській, Львівській і Дрогобицькій областях через значний відсоток відсутніх із числа осіб, зарахованих на виселення. Щоб виправити ситуацію, 15 квітня 1940 р. комісар держбезпеки І. Сєров наказав сформувати оперативні групи, які повинні були з’ясувати нові адреси осіб, що переховувалися від виселення, та вивезти їх до місць поселення.
На думку польських науковців, найбільших втрат населення Волині зазнало під час депортацій у лютому й квітні 1940 р. П’ять ешелонів зі спецпоселенцями відправили до північних районів Казахстану із залізничних станцій Сарни, Здолбунів, Луцьк і Шепетівка. Ешелон № 4020 із Сарн у складі 54-х вагонів із 1 278 особами 16 квітня 1940 р. мав зупинку на ст. Київ-Товарний № 1, де спецпереселенці отримали сухий пайок й окріп. Зауважимо, що в Києві було сформовано ешелон № 1005 зі «спецконтингентом» – 785 жінками, яких направляли в Середню Азію. До складу ешелону увійшли 38 вагонів, що прибули із Західної України 13 і 16 квітня 1940 р. Г. Грицюк зауважив, що у цей період лише з Рівненського району виселили 4 520 осіб (1 470 родин). Загалом 75 % виселених із західних областей України були членами родин громадян, котрих репресували раніше, 62,3 % становили поляки. За польськими джерелами, кількість висланих із Рівненської та Волинської областей становить 120 тис. осіб.
Тетяна САМСОНЮК
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
