Один із офіцерів, ув’язнених у Старобільську, сказав: «Залишаться після нас тільки ґудзики».
Перед будинком солтиса Гути Степанської Марцеля Ліпінського стояла щогла, на якій майорів державний прапор. Будинок нічим не відрізнявся від інших, щоправда, новий, але критий соломою. Червона табличка із написом «Солтис» сповіщала, хто тут проживає.
Анастасія Хоронжа, яку 13 квітня 1940 р. з усією сім’єю вивозили в Сибір у рамках другої депортації (перша почалася вночі з 9 на 10 лютого 1940 р.), зіскочила з воза, коли валка вже мала вирушати з Гути Степанської. Побігла до хати, аби забрати білу шлюбну сукню.
Моя бабуся, вільнонароджена* Броніслава (дівоче прізвище Яніцька), разом із чоловіком, вільнонародженим Людвігом, пішла до костелу в Гуті Степанській. Після меси ксьондз Чабан запитав: «Чого ви сюди прийшли?» 
Один із близьких моєму серцю батюшок розповів мені цікаву історію, яка сталася насправді. А було це так.
Школа у Вирці містилася у приватних будинках Марцеліни Борецької та Броніслава Пьотровського (на нього в селі казали Пєтролай), котрий спеціально звів друге приміщення. Однак учнів було так багато, що вони не вміщалися у класах.
Антоній Хоронжичевський (1907 р. – 17 липня 1943 р.), піддавшись вмовлянням дружини Антоніни й передвоєнній моді, розпочав ремонт.
Городець перед Другою світовою війною вирізнявся серед сусідніх сіл. Причиною були землевласницький маєток і показний палац. Історія місцевості пов’язана із прастарим замчиськом і сягає своїми коренями початків християнства на Русі.
Із великим смутком і жалем я сприйняв звістку про смерть Фелікса Трусевича (народився в листопаді 1922 р. – помер 12 жовтня 2019 р.). Єднала нас телефонна дружба. Він ставився до мене як до сина, і так до мене й звертався. Я сприймав це як велику відзнаку.
Дійшовши до краю життя, люди згадують незабутні події, які, здається, лише недавно відбулися. У них прокидається потреба перебувати біля близьких, які відійшли так давно, але з пам’яті не зникли ніколи.