Відлуння підриву залізничного моста через Горинь у Городці провіщало, що незабаром прийдуть німці. Покинуті речі з радянських складів біля станції Тутовичі були як манна з неба.
Нові радянські щасливі часи, що розпочалися восени 1939 р., заполонили багатьох. Хто зорієнтувався, швидко заготовив деревину на будинок, доки нові господарі не заборонили й самі інтенсивно не почали різати ліс. Навіть тютюн можна було саджати, ніхто не карав.
За Польщі, коли панувала темнота, одного холостяка з Омелянки зводили з майбутньою дружиною свати. Тож із молодою він нечасто бачився до весілля.
Часи після Першої світової та польсько-більшовицької воєн були неспокійними, проте цікавими. Повсюдний доступ до зброї і зруйнований у часи війни бар’єр людяності сприяли бандитським нальотам.
Оборона Гути Степанської – це великий героїзм сотень осіб, які боролися за життя власне і рідних. Розмовляючи з іще живими бандерівцями, які здобували Гуту, я питав їх: «Що би ви зробили з поляками, якби змогли подолати оборону?»
Бжозовських, які ховалися в чагарях під час бандерівської зачистки, видав собака Азор. Тоді загинули кілька осіб із родини, іншим вдалося втекти.
Росіянин, царський офіцер, дипломований фельдшер хірургії Андрій Лаврентійович Бельченко перечекав період революції та польсько-більшовицької війни у Бореку біля Гути Степанської; там одружився з Станіславою Слоєвською. Ніхто не підрахує, скільком людям він урятував життя. 
Утікачі з околиць Гути Степанської, яких у 1943 р. вивозили на роботу в Німеччину, потрапляли спочатку в санітарний пункт у Перемишлі.
Циганка приїхала до Гути Степанської з табором. Ходила селом із малою дитиною на руках. Коркус був заклопотаний спорудженням нового дому і чути не хотів про ворожіння. Циганка наполягала, а він її відганяв – не був бідним, міг за кілька грошів вислухати ворожбу, але не хотів.
Світанок в іще сонній Гуті Степанській не віщував великого переполоху, який незабаром мав статися. Пастухи, які гнали корів, підняли на ноги жителів села, і ті юрмою побігли до річки Голубиці.