На Волині були заможні селяни, навіть поміщики траплялися, хоч і нечасто. Однак більшість – це бідота, що жила лише днем насущним. І саме із цієї бідоти походив гайовий, який вдавав великого лісника.

– Мамо, мамо, цигани їдуть! – Юзю, то лови качок і заганяй курей! Кася, скоч сказати сусідам. – Ой леле, мамо, сусідчина Зося казала, що цигани їдуть, а я забулася тобі сказати. – Гайда, швидко біжи знімати шмаття із загорожі, а дідові скажи, аби від колиски не відходив, нехай пильнує Чеся! До повної картини не вистачало, щоби костельні дзвони били на сполох.

Граф Станіслав-Гжегож Ворцель, маршалок шляхти Волинської губернії, власник Степані з 23 прилеглими селами, був для місцевої шляхти прикладом для наслідування. У Степані донині збереглася зведена ним гробниця.

Волинь без євреїв була б як степанські луки без Горині – здавалося, що вони назавжди залишаться часткою цього краю. Але Горинь плине, а їх тут уже немає.

Міхал Савіцький висів у своїй стодолі, прив’язаний за ноги й підтягнутий догори у відкритих воротах. Більшовики чекали, розважаючись, коли врешті скаже, де його золото.

Не було більш очікуваних свят у всій околиці, як урочисті відпусти при чудотворній іконі Матері Божої Казимирецької.

Юзеф Савицький мав великі плани. Через невідому Заморську спілку він дешево купив квиток на корабель до Америки. Після прощання з родичами та всім селом поїхав до Гданська.

Самуль приїхав до Сошників із Кельце, тобто із «централі». Продав там разом із братом шматок поля, й обидві родини приїхали на Волинь.

Вогнищ у день не розпалювали, аби дим випадково не виказав місця дезертирського обозу. Їжу готували ввечері. Одного разу у принесеній потемки воді опинилася велика жаба-ропуха. Суп мав рибний смак, і тільки зранку стало відомо, що стало цьому причиною.

У вигині Горині, одразу неподалік колонії Суня, поблизу «Скучища», лежав у воді вивернутий велетенський дуб. Його гілля перегороджувало річку майже до половини русла. Все, що пливло річкою, затримувалося в цьому природному ситі.