Єврей з Осови прибіг до Вільчого з новиною, радість бриніла в його голосі: «Жишмунт, Жишмунт Вишоський іде!» Люди з усього села зійшлися, щоби зустріти його. Зигмунт Висоцький, якого вже оплакали, бо вважали вбитим на Світовій війні, повертається додому.
Геновефа, дочка Яна Вавжиновича з Вирки, яка сьогодні проживає в Лемборку, розповідала, як у їхній хаті збиралися всі сусіди.
Гучне гупання в двері та вікна розбудило мешканців колонії Вільче. Поліція перед світанком влаштувала підйом усім жителям: «Швидко прокидайтеся, ліс Адама Бродницького горить! Треба гасити! Вставайте, вставайте!»
Розмова з Мирославом, сином Марцелія Ліпінського, останнього передвоєнного солтиса Гути Степанської, проходила як усі інші – він відповідав у телефонному режимі на мої запитання. 
1940 р., а потім 1942 р. були для Гути Степанської дуже скорботними. Черговий спалах епідемії дизентерії спустошив парафію, призвівши до смерті 40 дітей. Тоді помер менший брат мого тата, семилітній Владислав. Він був таким радісним, здавалося, що не помирає, а просто засинає.
Перед початком Другої світової війни ксьондза, капітана Юзефа Чайковського мобілізували до війська. Парафія Гута Степанська* залишилася без священика. Ситуація змінювалася швидко: через місяць прийшли совєти.
Волинянин, гутянин, проживає в Польщі. Разом із сім’єю щороку приїжджає до Гути Степанської – батьківщини своїх предків. Він Опікун місць національної пам’яті. З Янушем Горошевичем ми розмовляли про справи, важливі для поляків та українців.