Війна кардинально міняє долі людей, які ще вчора жили спокійним, розміреним життям, займалися своїми професіями, ростили дітей… Наш черговий нарис про долю Антона Маньковського, який у 28-річному віці, як і тисячі поляків, взяв у руки зброю, щоб захистити Батьківщину від німецької агресії.
Народився Антон Маньковський у 1911 р. в осаді Куявсько-Поморського повіту. Коли хлопцю виповнилося три роки, його родина переїхала до Варшави, а через п’ять років – у місто Прушкув Варшавського воєводства. Його батько, Ян Маньковський (приблизно 1890 р. народження), працював сезонним робітником на будівництві доріг, іноді заробляв малярством. Матір, Єлизавета-Марія (приблизно 1895 р. народження), займалася домашнім господарством. Сестра Юзефа (приблизно 1917 р. народження) працювала кравчинею, а Яніна (приблизно 1921 р. народження) – експедитором на складі. Обидві напередодні війни мешкали в Торуні.
П’ять років хлопець навчався в початковій школі, ще два роки отримував домашню освіту, загалом пройшовши семилітню програму. Після навчання він два роки працював малярем, допомагаючи батьку. Шукаючи кращого заробітку, в 1929 р. родина переїхала до Торуня, де мешкала до початку німецько-польської війни.
Уперше до Війська Польського Антона Маньковського призвали в 1933 р. Він служив у 4-му авіаційному полку, що базувався в Торуні. Демобілізувавшись у 1935 р. у званні рядового, юнак працював різноробочим на сезонних підробітках. У липні 1939 р. його вдруге мобілізували в шкільний батальйон міста Свєче у званні старшого рядового.
1 вересня 1939 р. військове формування, в якому перебував Антон Маньковський, згідно з рішенням командування потягом відправили на схід. 17 вересня, в день початку військової агресії СРСР проти Польщі, батальйон прибув до Здолбунова. Звідси пішим ходом військовослужбовці мали дійти до Ковеля, однак 25 вересня їх оточила та взяла в полон Червона Армія. Як військовополонений Антон Маньковський пройшов табірні пункти Ковеля, Шепетівки, Острога, Дубна, Верби та Радивилова. Після 8-місячного перебування в Радивилові бранець потрапив до табірного пункту в Родатичах (тепер Львівська область), згодом був переведений у Грудек (тепер Білостоцький повіт). 20 червня 1940 р. його доправили в табірний пункт «Морги» (тепер хутір Морги Дубенського району Рівненської області), а через нетривалий час – у Зимну Воду (тепер Львівська область). Останнім місцем перебування перед арештом був табір у Рівному. Так, бранцю довелося побувати в 11-ти табірних пунктах військовополонених. Керівництво табору № 1 НКВС, здійснюючи таке постійне «тасування» полонян, мало на меті позбавити останніх можливості встановлювати тісні контакти всередині табірних установ і таким чином попереджало утворення так званих контрреволюційних груп.
26 жовтня 1940 р. Особливий відділ НКВС табору № 1 арештував Антона Маньковського. Під час заповнення анкети арештованого на запитання про його громадянство він відповів: «При взятті в полон у вересні 1939 р. – підданий польської держави. У цей час також вважаю себе підданим Польщі».
На допитах в’язень стверджував, що в табірних пунктах, де він перебував, жодних антирадянських розмов не велося і людей, які мають антирадянські переконання, він не знає. Натомість не приховував, що мріє про відновлення Польщі, яке має відбутися за допомоги Англії та інших союзників. Чоловік відверто звинувачував Червону Армію, що своїм «визволенням» Західної України й Західної Білорусі прискорила крах Війська Польського та стала причиною поразки Польщі в протистоянні з Німеччиною: «Так, я жалкував, що Червона Армія своїм втручанням завадила продовжувати нам війну проти Німеччини», – сказав він на одному з допитів.
В архівних справах стосовно польських військовополонених яскраво простежується чітка тенденція – допити більшості свідків, яких залучали для підтвердження «злочинної діяльності» того чи іншого в’язня, здійснювалися енкаведистами за місяць-два до його арешту. Таким чином з’ясовується, що Особливий відділ постійно «моніторив» розмови та дії бранців табірних пунктів за рахунок розгалуженої мережі інформаторів із числа тих самих полонених, вишукуючи чергового «соціально-небезпечного елемента». Не є виключенням і справа Антона Маньковського: одного зі свідків його «злочинів» допитували 31 серпня, інших – 15 та 22 вересня 1940 р. Однак, як уже зазначалося, Антона Маньковського арештували 26 жовтня 1940 р. Свідком у цій справі залучили й політрука табірного пункту Кулагіна, який часто навмисне провокував поляків на розмови антирадянського змісту.
Для підняття продуктивності праці серед табірного контингенту керівництво намагалося запровадити стаханівські норми та різного роду соціалістичні змагання, на які бранці приставали вкрай неохоче. Слідчий звинувачував Маньковського в тому, що той відмовляв своїх товаришів підписувати угоди на соцзмагання між бригадами. На що Антон Маньковський відповідав: «Як військовополонений я не можу підписувати будь-яку угоду в державі, підданим якої я не є… Якщо Польща повернеться, то доведеться відповідати навіть головою, оскільки польський уряд не надавав повноважень підписувати будь-які папери. Сам я угоду не підписав». За наполяганням Антона Маньковського його бригада не працювала в понаднормовий час. За це бранця на три доби відправили до карцеру.
Під час обшуку в Антона Маньковського вилучили портрети генерала Каспшицького та прем’єр-міністра Складковського. Цей факт також не залишився поза увагою енкаведистів.
За систематичне проведення антирадянської агітації, наклепи на радянські засоби масової інформації, проведення антирадянських націоналістичних розмов та інші подібні «злочини» на судовому засіданні Військового трибуналу військ НКВС Волинської області від 8 січня 1941 р. за ст. 54–10 ч. 1 КК УРСР Антона Маньковського засуджено до десяти років позбавлення волі у виправно-трудових таборах та обмежено у правах на п’ять років.
За постановою Рівненського обласного суду від 3 серпня 1989 р. вирок Військового трибуналу від 8 січня 1941 р. стосовно Маньковського Антона Яновича відмінено, справу припинено за п. 2 ст. 6 КПК УРСР за відсутністю в його діях складу злочину. Його подальша доля нам невідома.
Тетяна САМСОНЮК
P. S.: Тетяна Самсонюк – головний спеціаліст відділу використання інформації документів Державного архіву Рівненської області. Матеріали рубрики «Повернуті із забуття» опрацьовані за архівно-слідчими справами, що зберігаються у фонді «Управління Комітету державної безпеки УРСР по Рівненській області (1919–1957 рр.)» ДАРО та Архіві управління Служби безпеки України. Будемо вдячні, якщо відгукнуться родичі героїв рубрики або ті наші Читачі, які володіють більшою кількістю інформації про них.
