Я живу в Польщі, в Білостоці, але оскільки в 1999–2004 рр. працювала вчителькою польської мови в суботньо-недільній школі у Kременці, то отримала запрошення на ювілейні урочистості Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького. З часу його створення минуло 25 років, тому ожили спогади.  

Школа розпочала свою діяльність із самого початку існування товариства. У перший рік, 1990-й, її вела Ядвіга Гуславська, потім – Емілія Шульган, а пізніше – ксьондз Чеслав Щерба. У 1993 р. прибула перша вчителька з Польщі – Івона Tрояновськa, яка знайшла тут чоловіка й переїхала з ним до Польщі. Перш, ніж я почала працювати, а це був 1999–2000 навчальний рік, тут протягом якогось періоду були інші вчителі, чиїх прізвищ я не знаю.

Я приїхала в листопаді. Вже тоді все навколо було білим, і Kременець видався мені тихим казковим краєм, що розкинувся серед гір у глибокому яру. Але далі було не так ідилічно й безтурботно. До того, як заступник голови товариства Антон Камінський знайшов мені квартиру, я кілька днів жила в парафіяльному будинку у ксьондза Тадеуша Mелешка. Можливо, люди, які це читають, вже не пам’ятають того, що тоді не завжди була вода в кранах, що вимикали світло в різні години, а іноді й надовго, що нерегулярно платили заробітну плату. Відразу після приїзду мені потрібно було прийти до Ірени Сандецької та поговорити з цією заслуженою діячкою на тему підтримки польськості в Kременці.

Місцем, яке називали школою, був старий парафіяльний будинок без води, газу, який опалювали грубками. Дуже часто я сама їх розпалювала. Кращу частину плебанії займав паспортний відділ, який переїхав звідти тільки кілька років тому, залишивши її в жалюгідному стані. Школа до сьогодні – докір українській владі, яка протягом 25 років не знайшла для кременецьких поляків відповідного місця. Води досі нема, печі залишилися ті ж самі, будівля поступово розвалюється. Я починаю сумніватися, що при такому ставленні до меншин та їхніх прав, гарантованих конституцією, влада отримає бажаний виховний ефект та викличе повагу й любов до української держави.

У школі я працювала щодня, крім середи. На уроки польської мови приходило майже сто учнів різного віку, більше навіть українських дітей. Я дуже їх любила, а вони мене. Уже в перший рік мого перебування три учениці отримали відзнаки в конкурсі, організованому Генеральним консульством Польщі у Львові, а роботу Ніни Камнєвої про Папу Римського, котрий був поляком, визнали найкращою й надрукували в журналі для поляків за кордоном – «Рота». Учні з польської школи в Kременці були непереможними в декламаторських конкурсах. Я добре пам’ятаю їхні імена: Вікторія Заліщук, Ольга Тернова, Ніна Kaмнєвa, Андрій Дедю, Мар’ян Бордійчук, Тереза Камінська, Ольга Деревінська, брати Гофмани.

Тричі мої учні були на літньому відпочинку в Білостоці. Діти жили в польських родинах, пізнавали мову, звичаї та знаходили друзів. Двоє з них закінчили магістратуру в Білостоці. Один із моїх учнів, Тарас Якимчук, нині в Іспанії, де закінчує кандидатську в галузі комп’ютерних наук (у шкільній бібліотеці він прочитав всі романи Корнеля Maкушинського). Щонеділі я їздила з настоятелем із Kременця до Шумська. Там протягом п’яти років проводила уроки польської мови. Я спостерігала за будівництвом костелу в Шумську та сприяла заснуванню невеликої польської бібліотеки. Уроки відбувалися в кімнатці при костелі, і умови там були набагато кращі, ніж у Kременці. Учні з Шумська також досягали успіхів у декламаторських конкурсах, грали у вертепі, здобували освіту в Польщі.

У моїх спогадах не тільки польська школа, а й кілька років роботи в українських навчальних закладах: у Кременецькому ліцеї імені Уласа Самчука (2 роки), школі № 2 (1 рік), Кременецькому обласному гуманітарно-педагогічному інституті імені Тараса Шевченка (1 рік). Був час, коли я навіть кілька разів їздила своїм автомобілем в Острог, де в тамтешній академії проводила заняття з польської мови в клубі поліглотів.

Скрізь я легко контактувала з молоддю, колегами-педагогами та дирекцією. Українців я сприймала як порядних, відкритих людей, незалежно від їхнього соціального чи матеріалу статусу. З родиною Домбровських, у котрих я жила, приятелюю до сьогоднішнього дня. Так само моєю великою приятелькою дотепер є Ядвіга Гуславська – перша голова Товариства відродження польської культури в Kременці та головний редактор журналу «Wspólne Dziedzictwo», який ми разом видавали протягом чотирьох років. Цей щомісячник розповсюджували безкоштовно (гроші на його видання виділяла Польща). Він був дуже популярним, оскільки його зміст був близьким для серця кожного кременецького поляка. Журнал перестав виходити у 2004 р.

Прекрасним заходом, організованим Товариством відродження польської культури, був конкурс «Вогнистий ангел Волині». Учасники декламували вірші Юліуша Словацького та одного з сучасних польських поетів. Щороку я була членом журі, і на мене справляли велике враження молоді декламатори, як місцеві, так і з інших міст України: Дубна, Луцька, Києва, Львова, Рівного, Золочева і навіть далекого Кам’янця-Подільського. Котрогось року були учасники навіть із Білорусі. Дуже шкода, що тепер через відсутність коштів конкурс обмежується лише Kременцем.

Мої колишні учні вже стали дорослими. Більшість із них мають свої власні сім’ї, добру репутацію серед друзів і колег, із великою любов’ю виховують власних дітей. Думаю, що якась частина їхньої особистої гідності, привітності у ставленні до інших людей – це також моя заслуга. Я охоче приїжджаю до Kременця та з радістю зустрічаюся з людьми.

Мої старші знайомі кременчани до сьогодні згадують наші спільні перегляди польських фільмів у шкільному класі, наприклад «Nad Niemnem», «Zemsta» чи «U Pana Boga za piecem». Своїм малим «матізом» я перевезла через кордон багато навчальних посібників, книжок і т. д. Білосточани охоче ділилися тим, що могло зацікавити та збагатити скромне життя кременецьких поляків. Серед подарунків була навіть позолочена літургійна чаша, яка до сьогодні служить шумчанам.

П’ять років, можливо, й не так багато в житті людини, але п’ять років інтенсивної співпраці з людьми, яким ти потрібен, дають велике задоволення.

Kременець – місто Словацького, Кременець – це також моє місто.

Мирослава ТОМЧАК