15 серпня – це вихідний день для поляків. Католики відзначають важливе свято – Успіння Пресвятої Богородиці. Це також день Війська Польського. На жаль, не всі пам’ятають про те інше свято.
15 серпня 1920 р. відбулося так зване Диво на Віслі. Польща в той час воювала з Радянською Росією і після багатьох поразок почала отримувати перевагу. Поляки остаточно перемогли більшовиків, зупинивши їхній похід на Європу. Починаючи з 1992 р., на згадку про ті славетні події, 15 серпня відзначають свято Збройних сил Польщі.
Не кожен поляк знає й пам’ятає про цей день. Переважна більшість зосереджена на релігійному аспекті. Віряни масово йдуть до костелів, щоб відсвяткувати Успіння Пресвятої Богородиці, так зване свято Богоматері Зільної. У цей день вони святять у храмах невеликі букетики трав та польових квітів.
А Військо Польське? Неначе недооцінене. У Варшаві з року в рік відбувається великий парад, який приваблює глядачів. В інших містах також проводять урочистості, але трохи скромніші. Скромніші не тому, що їм не вистачає величі. Не вистачає учасників.
Люблін, 15 серпня 2015 р. На головній площі міста відбуваються урочистості. Все патетично та гарно. Прийшли ветерани, військові, представники міської влади. Прекрасна погода. Підняли прапори, заспівали гімн, виголосили промови. Нагородили медалями, підвищили у званнях та посадах, подякували збройним силам за їхню службу. Наприкінці відбувся парад військових підрозділів, а військовий оркестр заграв кілька патріотичних пісень, які поляки дуже люблять, зокрема «Legiony», «Wojenko, wojenko», «Przybyli ułani pod okienko» та «Szara piechota». Все стандартно, так само відбувається святкування 11 листопада.
А люди? Вони приходили та йшли. Наскільки 11 листопада збираються натовпи, настільки 15 серпня дуже мало люблінян вирішили взяти участь у параді. Переважна більшість вибрала літургію в костелі або прогулянки містом. Чому? Вони не відчувають необхідності подякувати армії за її роботу? Чи не хочуть відсвяткувати річницю переможної битви над більшовиками?
Причин може бути декілька. По-перше, багато поляків не ототожнюють себе зі збройними силами. Армія стає щораз менш численною (близько 90 тис. осіб), поліція не має поваги громадян. Як держава ми не перебуваємо у стані війни, тому не маємо потреби цінувати військо. Загалом ми не бачимо солдатів щодня, а кілька років тому в нас скасували обов’язкову військову службу. Релігійне свято затьмарює річницю Дива на Віслі, хоч у костелах про неї згадують. З огляду на літо, нам не сидиться в місті, особливо у вихідний день. Сучасне покоління мало знає про польсько-більшовицьку війну, оскільки вона відбулася давно. Ветерани тих боїв померли, а Польща після 1920 р. пережила багато не менш важливих подій.
Потрібно також пам’ятати про менталітет поляків. Добру характеристику йому дав журналіст, письменник і репортер Маріуш Щигел, який колись написав: «Наш народ для життя потребує нещастя. Тільки тоді, коли з’являється нещастя, наприклад, невдале Варшавське повстання чи інша поразка, ми стаємо кимось. Кривда, завдана нам, возвеличує нас над іншими народами. Польська культура – це культура некрофільська. Смерть облагороджує людину». 15 серпня – це радісна річниця, яка нагадує про польський успіх. А успіх для поляків не такий привабливий, як поразка. Нам цікаво відзначати річницю початку Варшавського повстання, вся Польща святкує 1 серпня. Що ми святкуємо? Трагедію, біль, смерть, страждання, поразку. Але в той же час героїзм, честь, гідність. Такі ми вже є, що воліємо обирати мучеництво, а не успіх.
А саме військо? Я живу в щасливі мирні часи, коли ми забуваємо про збройні сили та їхню роль. У мене в родині – двоє професійних військових, але я не розмовляю з ними про їхню роботу. Протягом багатьох років я брала участь у піших паломництвах до Ясної Гори. Ми вирушали на початку серпня, щоб до 15-го числа цього місяця дістатися до Ченстохови та взяти участь у костельних урочистостях. Свято Війська Польського не було тоді найголовнішим. На щастя, пріоритети вирівнялися: 15 серпня я можу відзначати як державне, так і релігійне свято.
Поляки не дуже добре знають, чим займаються збройні сили та яка їхня роль. Тобто, всім відомо, що вони захищають державу, але це затерте й порожнє гасло. Бо що може означати оборона країни, коли немає війни?
Мої українські друзі розказували, що колись вони теж не сприймали всерйоз свою армію. Ситуація змінилася, коли вони змушені були цю армію створити. З початком війни на Донбасі багато молодих хлопців пішли воювати. Серед них були близькі моїх друзів. Багато з них загинули. Українці вже зрозуміли, на жаль, на власній шкірі. А ми, поляки, й надалі недооцінюємо нашого війська. Наша армія – сьома за потужністю в НАТО, а також входить у першу двадцятку армій світу. Ми беремо участь у багатьох місіях, увесь час навчаємося та купуємо нове обладнання. Всупереч прогнозам, про нашу країну є кому дбати. Чи нам насправді немає за що дякувати?
Час від часу в засобах масової інформації лунають голоси, що, якби якась держава напала на Польщу, то ми б швидко програли через нестачу солдатів. «Експерти» передбачають, що виховані в добробуті молоді поляки з так званого покоління Y не стали б до бою. Я думаю, що це не так. Війна – це екстремальна ситуація, і ми не в змозі передбачити, як буде вести себе суспільство. В Україні хлопці зі смартфонами в кишенях пішли в бій, чому відтак у нас мало би бути інакше? Ми не аж такі зіпсовані, як думають старші люди. Але я надіюся, що ми не муситимемо нікому доводити, що можемо боротися за Батьківщину. І що збройні сили з недооцінених стануть неоціненними.
Агнєшка БОНДЕР
