Продовжуючи цикл статей про учасників Союзу збройної боротьби – 2 у Здолбунівському повіті, пропонуємо увазі Читачів біографічний нарис про Лонгіна Боханчика – директора Глинської неповної середньої школи.

Нагадаємо, що основним завданням керівників місцевих осередків польських конспіративних організацій узимку 1940 р. було забезпечення кадрового потенціалу та матеріальної бази для підтримки збройного повстання, яке запланували на весну того ж року. І якщо на початках діяльності антирадянського руху місцеві активісти не мали особливих проблем із добором кадрів, то з розгортанням репресивних заходів більшовицького режиму проти поляків підпіллю все важче вдавалося віднаходити необхідних осіб.

Украй негативно на розбудові польської конспірації позначилася масова депортація військових осадників до віддалених регіонів СРСР, здійснена органами НКВС 10–13 лютого 1940 р. Після вивезення 7939 осіб із Рівненської області підпілля втратило соціальну групу, що одночасно забезпечила б його як кадровим, так і матеріальним ресурсом. За таких умов керівникам повітових відділів СЗБ–2 довелося розширювати мережу організації за рахунок поляків, яким на той час вдалося уникнути репресій. Проте налякані масовими арештами, що припали на початок березня 1940 р., вони вже не так охоче долучалися до діяльності підпілля, як це було в кінці 1939 р.

Серед тих, хто продовжив опір, в окрему групу варто виділити польських учителів. Як ми вже зазначали, гостро потребуючи спеціалістів, радянське керівництво було змушене скористатися послугами польських педагогів. Так сталося й у селі Глинську Здолбунівського району, де на своїх попередніх посадах залишилися працювати Тадеуш Ковальський, Лонгін Боханчик та його дружина Ядвіга. Саме їх як основу гмінного осередку вирішив залучити керівник СЗБ–2 у Здолбунівському повіті Станіслав Бонк.

Лонгін Боханчик народився 1908 р. у Мелехіні Несвіжської волості (нині Білорусь) у родині залізничника Юзефа Боханчика (приблизно 1880 р. народження) та Степаниди Боханчик (приблизно 1884 р. народження, відомо, що вона померла 1924 р).

На початку Другої світової війни Юзеф Боханчик мешкав на станції Городея (тепер Несвіжський район Мінської області, Білорусь), незважаючи на поважний вік, він продовжував працювати. Разом із ним жив молодший брат Лонгіна Олександр (приблизно 1924 р. народження) та сестра Ніна (приблизно 1920 р. народження). У Глинську до початку війни проживав також брат Іван (приблизно 1911 р. народження), очевидно, з початком війни його мобілізували до Війська Польського, після чого він зник безвісти. Залишалася невідомою для Лонгіна й доля його брата Михайла.

У Глинську Лонгін разом із дружиною Ядвігою Олександрівною (1912 р. народження) та дворічним сином Герардом мешкав у школі. Туди вчитель прибув 1 вересня 1935 р. із Варшави, де вподовж 1933–1934 рр. навчався на дворічних педагогічних курсах. Ще до війни він вважав патріотами Батьківщини колег Станіслава Бонка та Владислава Кендзерського, тому, коли 17 вересня 1939 р. влада у східних воєводствах Польщі перейшла до рук більшовиків, не криючись, говорив із ними про відновлення своєї держави. У кінці березня – на початку квітня 1940 р. при зустрічі з Владиславом Кендзерським цікавився, чи не знає той осіб, здатних вести організовану боротьбу за відновлення Польщі. Владислав пообіцяв, що неодмінно повідомить, коли щось буде відомо. Під час наступної зустрічі, що відбулася після 20 травня на учительській конференції, він запросив Лонгіна зустрітися у Здолбунові для приватної розмови, куди той прибув разом із Тадеушем Ковальським.

В одній із попередніх статей циклу ми зазначали, що під час цієї зустрічі глинським учителям запропонували створити в селі конспіративне представництво (пляцувку), яке б займалося підготовкою до збройного повалення окупаційного режиму. Лонгін відразу звернув увагу колег на той факт, що у Глинську фактично не залишилося поляків, а просити зброю в українців небезпечно, оскільки ті вороже до них налаштовані. Тож, перед глинськими активістами постали дві проблеми: відсутність кандидатур для вербування й недовіра з боку місцевого українського населення. Оскільки на початок червня припадав період шкільних іспитів, Лонгін, як директор школи, був цілковито поглинутий цим питанням і створення пляцувки на якийсь час відклав.

3-й відділ УНКВС у Рівненській області 22 червня 1940 р. арештував Лонгіна Боханчика та доправив його до рівненської в’язниці. Підставою для арешту послужили свідчення Станіслава Бонка та Владислава Кендзерського. Під час обшуку в помешканні Боханчиків вилучили 100 злотих, посвідчення про радянське громадянство, тимчасову військову посвідку на ім’я Лонгіна Боханчика та наказ про його призначення на посаду директора школи.

На першому ж допиті він розповів, що знає Станіслава Бонка й Владислава Кендзерського і що зустрічався з ними для обговорення побутових питань і поточних шкільних справ, як то купівлі вапна для побілки школи. 5 липня Лонгіну пред’явили звинувачення в тому, що він був членом «антирадянської повстанської організації під назвою Союз збройної боротьби». В’язень не визнав себе винним у інкримінованих йому злочинах. Однак на допиті 10 серпня 1940 р. він у деталях розповів, за яких обставин дізнався про створення підпільної організації, назву якої довідався лише під час слідства. Чоловік зізнався, що на квартирі Владислава Кендзерського він обрав собі псевдо «Педаль», хоча й відмітив, що робив це жартома. Окрім Тадеуша Ковальського, Станіслава Бонка й Владислава Кендзерського, Лонгін не знав більше нікого з членів СЗБ–2, жодних дій, спрямованих на підготовку збройного повстання, він також не чинив, але радянська Феміда виявилася незворушною: вироком Рівненського обласного суду від 13–15 листопада 1940 р. колишній учитель був засуджений до семи років позбавлення волі у виправно-трудових таборах та трьох років обмеження у громадянських правах. Як і всі інші фігуранти цієї справи 20 листопада того ж року Лонгін звернувся з касаційною скаргою до Судової колегії з кримінальних справ Верховного суду УРСР, у якій зазначив: «…Я за соціальним походженням – із робітників, сам службовець, як учителя мене відзначали за добросовісну роботу і хорошу успішність моїх учнів. У мене дружина й дитина, які потребують моєї допомоги. Я люблю свою учительську професію й хочу бути корисним членом соціалістичного суспільства. Прошу (…) змінити в бік суттєвого пом’якшення винесену мені міру покарання». Попри аргументи в’язня вирок суду залишили в силі. Подальша доля Лонгіна Боханчика нам не відома.

Заключенням Рівненської обласної прокуратури від 7 липня 1993 р. Лонгін Боханчик потрапляє під дію ст. І Закону Української РСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 р.

Тетяна САМСОНЮК

P. S.: Тетяна Самсонюк – головний спеціаліст відділу використання інформації документів Державного архіву Рівненської області. Матеріали рубрики «Повернуті із забуття» опрацьовані за архівно-слідчими справами, що зберігаються у фонді «Управління Комітету державної безпеки УРСР по Рівненській області (1919–1957 рр.)» ДАРО та Архіві управління Служби безпеки України. Будемо вдячні, якщо відгукнуться родичі героїв рубрики або ті наші Читачі, які володіють більшою кількістю інформації про них.