У минулому номері ми розпочали цикл біографічних нарисів про членів повітового осередку Союзу збройної боротьби – 2, основаного у Здолбунові на базі молодіжної конспіративної організації «Сірі шеренги». Наш черговий нарис присвячено вчителю Станіславу Бонку – очільнику польського антирадянського підпілля на Здолбунівщині.

Відомості, подані в цій статті, ми отримали з архівно-слідчої справи Станіслава Бонка, яка нині зберігається в архіві СБУ в Рівненській області.

Станіслав Бонк народився у селі Великому Олександрові Келецького повіту в багатодітній селянській родині Лаврентія Яковича (1883 р. народження) та Юзефи Шимонівни (1890 р. народження). Відомо, що 1927 р. він закінчив учительську семінарію, а з 15 липня 1928 р. до 9 лютого 1929 р. перебував у школі підхорунжих, звідки був звільнений через хворобу. У 1929 р. Станіслав став членом «Союзу вчителів». Працюючи у Здолбунівській ремісничій, а згодом і загальноосвітній школах він, як керівник, долучився до діяльності організації харцерів. 1937 р. та частину 1938 р. молодий учитель продовжував навчання в педагогічному університеті. За словами Станіслава, на початку Другої світової війни вся його родина виявилася на території, окупованій нацистами: брати Чеслав (1918 р. народження), Генрик (1921 р.) та Юзеф (1923 р.) мешкали разом із батьком у селі Длугій Волі, сестра Марія (1909 р.) жила в селі Темениці. Найстарший брат Ян (1911 р.), на думку Станіслава, перебував у німецькому полоні, оскільки був підпоручиком польської армії.

У Здолбунові разом із дружиною Оленою Адольфівною (1912 р. народження) та малолітніми доньками Елізою-Богуславою (1933 р. народження) та Зиновією (1936 р. народження) Станіслав проживав на вулиці Лермонтова, 19. Зі встановленням радянської влади він отримав радянське громадянство, став на військовий облік і продовжив свою педагогічну роботу в реформованій освітній галузі як учитель середньої школи.

З ім’ям Станіслава Бонка пов’язують діяльність на Рівненщині підпільної антирадянської молодіжної організації «Сірі шеренги», що виникла у середовищі харцерів та СЗБ–2.

У січні 1940 р. до Станіслава зі Львова прибув його колишній учень, прізвище якого нам досі не відоме. Він повідомив, що знайомий йому активний учасник харцерського руху Леопольд Адамцьо просить Станіслава прибути у Львів для приватної справи. Як нам уже відомо, Станіслав Бонк не зміг здійснити цю поїздку і замість нього поїхав Генрик Соколовський. Він отримав від Адамця «інструкцію вчителю» стосовно ведення пропольської агітації серед поляків, учнів шкіл та вчителів, яку після повернення передав Станіславу Бонку. Леопольд Адамцьо знав Станіслава по спільній роботі з польською молоддю в «Союзі польського харцерства» і тому вважав, що він здатен організувати не лише своїх учнів, а й очолити роботу «Сірих шеренг» на Волині. Від такої пропозиції, переданої через Генрика Соколовського, Станіслав відмовився. Як згодом сам буде стверджувати, він нічого не робив для створення осередку «Сірих шеренг» у Здолбунівському повіті. Однак після арешту на одному з допитів в’язень обмовиться, що в тому ж таки січні 1940 р. він завербував до «Сірих шеренг» учителя української школи у Здовбиці Романа Осовського. До виселення військових осадників у віддалені регіони СРСР у лютому того ж року той намагався залучити місцеву польську молодь до цієї організації. Тоді ж Станіслав завербував до «Сірих шеренг» учителя з Острога Віктора Добровольського, пізніше депортованого разом із родиною, та Войцеха Гура з Новомалина, згодом завербованого й до СЗБ. Отож, маємо деякі суперечності у свідченнях Станіслава Бонка стосовно участі в «Сірих шеренгах», які, очевидно, зумовлені його намаганням маневрувати під час слідства, аби уникнути суворого вироку радянської Феміди.

Перебуваючи у Львові, присланий із Варшави для організації СЗБ на Волині Тадеуш Маєвський мав зустріч із Леопольдом Адамцем. Напевно, той і порадив Маєвському Станіслава Бонка на посаду очільника повітового осередку СЗБ.

На початку травня 1940 р. до Станіслава Бонка приїздила Галина Печкіс. Саме вона повідомила йому, що в Рівне прибув чоловік, який бажає з ним зустрітися. І знову Станіслав не мав змоги потрапити до Тадеуша Маєвського особисто. Він пояснив це своєю зайнятістю у школі. До Рівного поїхав Генрик Соколовський. Врешті 8 травня Тадеуш Маєвський приїхав до Здолбунова, де йому вдалося поговорити зі Станіславом про налагодження діяльності польської підпільної організації на Здолбунівщині.

Після підпорядкування «Сірих шеренг» у Здолбунові Союзу збройної боротьби – 2 планували створити організацію за схемою: керівник, заступник та чотири реферати. Перший реферат, організаційний, повинен був залучати нові кадри, вести їх облік, засновувати пляцувки (відділення) на території Здолбунівського повіту, налагоджувати їх зв’язок із повітовою організацією. Другий реферат, політичний, мав пропагувати серед польського населення ідеї СЗБ, збирати відомості про настрої місцевих жителів та інформацію про інші підпільні організації, при виявленні яких його завданням було розгортати заходи з метою їх об’єднання із СЗБ. Третій, бойовий реферат, поділявся на два відділи: військовий і розвідувальний. Перший мав керувати військовою підготовкою членів організації, збирати серед місцевого населення зброю, заховану після відступу польських військ. У перспективі, на час війни з СРСР, цей відділ був зобов’язаний керувати військовими операціями СЗБ. Другий – отримував завдання здійснювати розвідку з виявлення частин Червоної армії на території повіту. Ще один реферат, господарський, залучався до збору грошового фонду і ведення обліку витрат на потреби організації. Як ми вже зазначали, керівником організаційного реферату Здолбунівської повітової організації СЗБ став Генрик Соколовський, політичний відділ очолив Владислав Кендзерський, а господарський – Вітольд Бідаковський.

Під керівництвом Станіслава Бонка у Здолбунові провели всього п’ять таємних зібрань. Основна діяльність організації на травень 1940 р. полягала у здійсненні вербування нових її членів у всьому колишньому Здолбунівському повіті з метою закладання нових пляцувок. Станіслав завербував працівника мізоцького цукрового заводу Степана Гурняка, котрий отримав завдання створити нові осередки СЗБ у Мізоцькому районі, Войцеха Гуру, який мав налагодити роботу підпілля в Острозькому районі, а також двох учителів із Глинська. Однак інших активних дій здолбунівчани так і не встигли здійснити, оскільки потрапили під хвилю арештів, розпочатих із приїздом до Рівного оперативно-слідчої групи НКВС СРСР.

Арештований 13 червня 1940 р. Станіслав Бонк перебував у рівненській в’язниці НКВС. Слідство у справі тривало всього три місяці: до середини липня його провадили співробітники 2-го відділення 3-го відділу Управління державної безпеки Управління народного комісаріату внутрішніх справ Рівненської області, далі – слідчі слідчастини. За обвинувальним висновком, датованим 17 вересня 1940 р., Станіслава Бонка звинувачено в тому, що він у лютому 1940 р. за завданням Леопольда Адамця створив у Здолбунові організацію «Сірі шеренги». Крім того, Тадеуш Маєвський завербував його на початку травня до СЗБ, а коли він став керівником повітової коменди, то особисто долучив до лав організації сім осіб.

За вироком Рівненського обласного суду від 13–15 листопада 1940 р. Станіслава Лаврентійовича Бонка за статтями 54–2, 54–11 КК УРСР засуджено до найвищої міри покарання – розстрілу. Зауважимо, що захистом підсудного займався член колегії адвокатів І. Гасько. У касаційній скарзі, поданій ним до Верховного суду УРСР 22 листопада 1940 р., зазначено: «Судом не враховано, що у Бонка на утриманні дружина і двоє дітей і що за соціальним походженням він службовець-учитель. Винесена стосовно нього міра покарання, розстріл, не дає йому можливості зрозуміти нове, радянське, перевиховатися і стати корисним членом соціалістичного суспільства». Клопотання адвоката дали свій результат: 31 березня 1941 р. Президія Верховної Ради СРСР замінила смертну кару для Станіслава Бонка на 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з обмеженням у політичних правах на п’ять років та конфіскацією майна. На час прийняття цього рішення Станіслав Бонк перебував у в’язниці № 3 НКВС у місті Камишині.

У кримінальній справі наявна «Особова справа Станіслава Бонка, амністованого за указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 серпня 1941 р.» Перелік документів, котрі в ній є, підтверджує ретельне ставлення енкаведистів до персони польського підпільника. Справа містить характеристику на Станіслава Бонка – в’язня камишинської буцегарні: «За час перебування у в’язниці в порушенні встановленого внутрішнього порядку не помічений. Матеріалів про його антирадянську діяльність немає». Незважаючи на це, начальник Камишинського райвідділу Управління народного комісаріату внутрішніх справ Сталінградської області, старший лейтенант держбезпеки Глуховський підготував постанову від 28 серпня 1941 р. про порушення клопотання перед НКВС СРСР про незастосування амністії польському підданому Станіславу Бонку. Незважаючи на «турботу» енкаведиста, 22 жовтня 1941 р. Станіслава Бонка звільнили з-під варти і надали йому тимчасове посвідчення, відповідно до якого колишній в’язень вирушав до обраного ним місця проживання у місті Вольську Саратовської області.

Заключенням прокуратури Рівненської області від 7 червня 1993 р. на Станіслава Бонка поширюється дія ст. І Закону Української РСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 р. Подальша доля Станіслава Бонка за документами НКВС не простежується. Проте ми володіємо інформацією, що Радянський Союз він залишим разом з Армією Андерса, а після війни жив у Польщі. Помер у 1991 р. в Ольштині. Про подальшу долю Станіслава Бонка читайте тут.

Тетяна САМСОНЮК

P. S.: Тетяна Самсонюк – головний спеціаліст відділу використання інформації документів Державного архіву Рівненської області. Матеріали рубрики «Повернуті із забуття» опрацьовані за архівно-слідчими справами, що зберігаються у фонді «Управління Комітету державної безпеки УРСР по Рівненській області (1919–1957 рр.)» ДАРО та Архіві управління Служби безпеки України. Будемо вдячні, якщо відгукнуться родичі героїв рубрики або ті наші Читачі, які володіють більшою кількістю інформації про них.