До його садиби на вулиці Нижньозамковій сягала тінь Воротньої вежі Вишнього замку. За місцевим повір’ям, проходження тіні вежі над людиною – це ритуал шлюбування не тільки з Верхнім замком, а й і з самим містом.
Тож не дивно, що Адам Войніч, уродженець Підляшшя, душею прикипів до старожитнього Луцька. Він став одним з його біографів, активним громадським діячем, співзасновником деяких міських товариств та Волинського краєзнавчого музею. З Луцьком Адам Войнич був пов’язаний чи не півстоліття, і змушений був залишити його не з власної волі.
Адам Ромуальдович Войніч (1864-1955) закінчив лікарський відділ Варшавського університету, спеціалізувався з різних лікарських професій у Парижі і Петербурзі (військова хірургія), як військовий лікар, мав звання підполковника медичної служби. Починав свою службу військовим лікарем у російській армії під час Японської війни, а завершив її вже в польському війську.
До Луцька, де працював лікарем його батько, Адам Войніч приїхав у 1893 році, в розпал епідемії холери. У боротьбі з нею проявив себе не тільки як досвідчений фахівець, але і як здібний організатор. Активно включившись в громадське життя, Адам Войніч незабаром був обраний гласним Луцької міської Думи. Саме під час роботи у Думі проявилось піклування лікаря Войніча не тільки про санітарний стан вулиць і майданів, але й про збереження свідчень про минуле.
Шлях до краєзнавства і громадської діяльності
У середовищі міської дворянської еліти, з якою Адам Войніч спілкувався як статський радник (цивільний відповідник підполковника), колекціонування старожитностей було популярним. Саме в цей час директор прогімназії Лука Орда видав на основі місцевих документів, що зберігались у приватних колекціях, ряд праць. Тож Войніч у своїх заняттях краєзнавством мав попередників і сприятливе оточення. Як гласний Думи, він повинен був приєднатися до започаткованого міською управою процесу збирання актів на право володіння міською землею, різних документів і планів Вишнього замку. Участь в цих заходах дозволила Адаму Войнічу зібрати відомості, які він згодом використовував в своїх краєзнавчих працях.
Говорячи про різні сторони діяльності Адама Войнича, варто згадати і про його зв’язок з польською військовою організацією в Україні. Під час української державності 1918 – 1919 років місцеві урядовці подали на Войніча скаргу в суд, звинувативши його у шпигунстві, але довести нічого не змогли.
Доробок лікаря Войніча як краєзнавця – це не тільки монографія „Луцьк на Волині” (до неї включено два нариси інших краєзнавців). Не менш цінною для історії Луцька є його наукова праця про родовід луцьких землевласників. Родовідний ланцюг деяких з них сягає того часу, коли Свидригайло Ольгердович почав роздавати своїм наближеним землі Луцької общини. На основі таких родовідних ланцюжків, Адам Войніч створив план міста з позначенням останніх землевласників. Цей план був використаний при складанні виданого у 1932 році „Реєстру вулиць м. Луцька”. Укладач реєстру, начальник статистичного відділу магістрату Павло Скоробогатов подав прізвища власників земель, територією яких проведено 123 нових вулиці (за реєстром 1925 року Луцьк мав всього 101 вулицю).
У 1920-их роках, використовуючи, в першу чергу, костельні книги, Адам Войніч продовжував роботу над родоводом землевласників, але вже сіл і містечок всього Луцького повіту. Проте, лише частина цих нарисів була опублікована в газетах того часу.
У міжвоєнний час широко розгорнулась громадська діяльність Адама Войніча. Як відому і шановану людину, його включили до складу делегації, яка клопоталась перед урядом про завершення залізничного сполучення Луцька зі Львовом. Він, як секретар Луцького лікарського товариства, виступив організатором лікарського з’їзду, добився відкриття ще однієї лікарні, був співорганізатором наукового товариства. Проте чи не найбільше енергії він віддав Товариству краєзнавства і опіки над пам’ятками старожитностей, був членом його правління та представником Волинського відділення на з’їздах товариства в Любліні.
Сибірський досвід лікаря Войніча
З вересня 1939 року Адам Войніч працював у міській поліклініці. В кінці травня 1940 року він був арештований і разом з дружиною Валерією-Леокадією та дочкою вивезений в Сибір (у нього було 2 сини і 3 дочки, одна дочка загинула в Одесі, а син під Белзом ще в 1919 році). Про цю подорож до Сибіру у так-сяк пристосованому вантажному вагоні згадує один з депортованих лучан, що їхав разом з Войнічами. „Доктор Войніч виявився досить милою і, не дивлячись на поважний вік – 77 років, енергійною людиною. Протягом усієї багатотижневої подорожі допомагав іншим, піднімав їхній дух і надавав лікарську допомогу тим, хто в ній мав потребу”. В одній з районних лікарень Омської області Войніч працював хірургом. У 1942 році, як військовий хірург, він отримав виклик до Польського війська, яке на території колишнього Союзу формувалось під керівництвом генерала Андерса. Проте з поселення А. Войніча не випустив всесильний НКВС.
Вирвали Адама Войніча із заслання друзі-лучани, приславши йому виклик на роботу. Проте в рідній оселі Войніч довго не затримався. У 1945 році він з родиною виїхав до Польщі. У Луцьку залишились його духовні діти – краєзнавчі дослідження.
У Польщі Адам Войніч проживав у дочки Ірени в Радомі. Там він написав свою останню наукову працю, що узагальнювала його досвід роботи хірургом у Сибіру. Помер Войніч у 1955 році, проживаючи у сина – у Штудгарті Гданському. А лікарський родовід родини Войничів продовжили його дочка Ірена і внучка Марія Арцишевська-Войніч.
Вальдемар ПЯСЕЦЬКИЙ, краєзнавець
Автор висловлює вдячність Тадеушу Марцінковському за надану інформацію про життєвий шлях Адама Войніча від сибірського Оконська до польського Радома.
