У Музеї пам’яті Сибіру вийшла друком науково-популярна монографія професора Войцеха Слешинського «Життя на Кресах. Воєводства II Речі Посполитої (1919–1939)».

19 лютого в Білостоці відбудеться офіційна презентація цього видання. За її перебігом можна буде спостерігати на сторінці музею у Facebook.

Другий том п’ятитомної серії «SYBIR» (окремі літери, що утворюють назву серії, витисненi на корінці кожного тому), підготовлений Музеєм пам’яті Сибіру в Білостоці, присвячений східним землям Другої Речі Посполитої. Автор, відомий дослідник історії Кресів, підходить до складної матерії, якою було життя тогочасного суспільства, з науковою точністю, використовуючи при цьому зрозумілу й одночасно образну мову. Він стисло описує польсько-більшовицьку війну, формування державного адміністративного апарату, міжетнічні й конфесійні стосунки, державну політику, економіку, освіту та культуру. Автор сприймає Креси без зайвої міфологізації, але й без надмірної критики. Він руйнує стереотипи, висвітлює причини конфліктів між окремими спільнотами, не уникає опису й оцінки складних і суперечливих тем та заохочує «поглянути на колишні східні землі Другої Речі Посполитої насамперед як на територію, де перетиналися та взаємодіяли різні політичні й соціальні погляди, де перемішувалися культурні й економічні впливи».

Багато ілюстрована архівними фото книга – це зібрання основних знань про життя на цих землях у міжвоєнному двадцятилітті.

Ось фрагмент із прикінцевої частини книги:

«У результаті закінчення воєнних дій суперечка між прихильниками федеративної та інкорпоративної ідей державного устрою була остаточно вирішена на користь останніх. Це визначило державну політику на східних землях протягом всього міжвоєнного періоду. Попри обіцянки, суттєві зміни не відбулися навіть після Травневого перевороту 1926 р., а ті, які пропонувалися, не відповідали очікуванням національних меншин, що розраховували на значно більш радикальні кроки на шляху до покращення економічного становища. Як показала історія, санаційний режим значною мірою перейняв методи, які були розроблені й запроваджені ендецькими колами. Відкидалися будь-які ідеї надання східним землям автономії. Лише гасло консолідації навколо національних цінностей змінилося на ідею державної лояльності. Переоцінка відбулася переважно на рівні риторики, але не в реальній політиці. Передбачалося, що слов’янські меншини, українців і особливо білорусів, вдасться схилити до державницьких позицій і швидко асимілювати. Це було завдання, яке практично протягом усього міжвоєнного періоду визначало основу діяльності місцевих органів влади. Таку державну політику схвалювала польська спільнота, натомість національні меншини ставилися до неї з набагато більшою недовірою. Для місцевого селянина, який часто погано володів польською мовою, польська адміністрація була чужою структурою, що представляла інтереси держави, з якою йому було досить складно себе ототожнювати. З явною ностальгією у східних провінціях згадували «добрі часи» − царські на півночі й австро-угорські на півдні. Однією з причин такої ситуації стала надмірна полонізація місцевих органів влади. Це був важливий фактор, що створював бар’єр між місцевим населенням та державними структурами. Всупереч офіційним заявам, польська влада з неприхованою недовірою ставилася до місцевих, непольських, спільнот, уникаючи їх участі у функціонуванні держави. Це не сприяло побудові суспільства, a викинуті за борт чисельні групи осіб непольської національності автоматично підштовхувалися в напрямку антидержавної діяльності.

Польській владі не вдалося також подолати економічну відсталість східних земель протягом усього міжвоєнного періоду. Бракувало коштів на реалізацію великих інвестиційних проєктів, які могли б оживити цей найбільш економічно відсталий регіон довоєнної Польщі.

І хоча Польща втратила Креси в результаті Другої світової війни та геополітичних змін, які розпочиналися в цій частині Європи, наслідки хибної внутрішньої політики все ще давалися взнаки. Більшість поляків вважали східні території «споконвічно польськими», а з присутністю «інших» там могли щонайбільше погоджуватися. Держава зробила занадто мало, щоб здобути прихильність національних меншин. Наприкінці тридцятих років влада вже усвідомлювала, що разом із репресивними діями необхідно проводити зміни в соціально-економічній сфері. Незважаючи на це, вона так і не наважилася на руйнування традиційних структур, а сільським громадам не запропонувала практично жодного шляху соціального розвитку. Це було наслідком як непослідовної політики, так і відсутності коштів на задоволення потреб місцевого населення. Тому не доводиться дивуватися, що у вересні 1939 р. місцеве населення без жалю, а у кращому випадку – з байдужістю, прощалося з Другою Річчю Посполитою, яка так і не стала їхньою державою. Єдиною етнічною групою на Кресах, яка дійсно була дуже прихильною до польської держави, були самі поляки. В умовах нової політичної реальності, під час радянської окупації, саме їм довелося сплатити за цю прихильність найвищу ціну».

Музеї пам’яті Сибіру в Білостоці

Раніше Музей пам’яті Сибіру видав перший та третій томи із серії «SYBIR»: «У країні заслань. Долі поляків у Сибіру до 1914 р.» професора Гжегожа Зацкевича та «Прийшли зі Сходу. Радянська окупація східних земель Другої Речі Посполитої (1939–1941)» професора Войцеха Слешинського i Марціна Звольського. Готуються до друку ще два томи, присвячені повсякденному життю на засланні, післявоєнним інтернуванням і радянським депортаціям.

ВМ

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

У РІВНОМУ ВИЙШОВ НОВИЙ НОМЕР «АРХІТЕКТУРНОЇ СПАДЩИНИ ВОЛИНІ»

ДОСЛІДНИЦЯ З РІВНОГО ВИДАЛА ФОТОКАТАЛОГ ВОЛИНСЬКИХ ШКІЛ, ЗБУДОВАНИХ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД