Родинні історії: Тернопіль Станіслави Домбровської
Статті

Із Романом Домбровським зустрічаюся майже в самому центрі Тернополя. Вирушаємо з ним до його мами Станіслави, яка погодилася розповісти про минуле їхньої родини і міста загалом. 

На порозі дому зустрічаю жваву жінку, що пам’ятає міжвоєнний Тернопіль, його руйнування в роки Другої світової війни, євреїв, які проживали в гетто, та багато іншого.

Левандовські й Куропатніцькі в міжвоєнному Тернополі

«Мої дідусі й бабусі походили з Тернополя. По батьківській лінії – Павло Левандовський і Тетяна Дика, по материнській – Михайло Куропатніцький і Марія Буйвал. Левандовські вважали себе українцями, а Куропатніцькі – поляками.

Дідуся Павла Левандовського я не пам’ятаю. Із сімейних розповідей знаю, що він був добрим господарем та мав п’ятьох синів. Одного разу, ще до Другої світової війни, він упав із горища нашого будинку, в якому ми сьогодні живемо, й поранив голову. Його відвезли на операцію до Львова, де він у лікарні помер. Натомість дідуся Михайла Куропатніцького, що прожив 92 роки, пам’ятаю добре. В міжвоєнний період він працював у магістраті Тернополя», – згадує Станіслава Домбровська.

RH Dabrowscy 1

Дідусь Михайло Куропатніцький із дружиною Марією та сином, 1930 р.

RH Dabrowscy 2

Ольга Левандовська, 1937 р.

RH Dabrowscy 3

Станіслава Домбровська, кінець 1940-х рр.

«Мій батько Семен Левандовський народився в 1886 р., а мама Ольга Куропатніцька – в 1903 р. Батько був будівельником і брав участь у розбудові сучасного Тернополя. Зокрема, за його участі було зведено Український дім «Перемога» та корпус Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя», – відзначає Станіслава Семенівна.

Семен Левандовський проходив строкову службу в австро-угорській армії. «Пам’ятаю, іноді до нього приходив брат Захар і вони згадували давні часи, службу в армії. Захар дезертирував із Відня. Повертаючись додому, переходив Альпи. Вони були українцями й не дуже хотіли служити в австро-угорській армії. Дідусь два рази був у Відні. Їхні розповіді були немов із твору Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка», – зазначає син Станіслави Домбровської Роман. – Дідусь Семен був надзвичайною людиною, він завжди знімав кашкета й вітався навіть із незнайомими людьми, що проходили повз наші ворітця».

«Після строкової служби в австро-угорській армії Семен Левандовський одружився із сестрою моєї мами Ольги Куропатніцької, імені якої я не пам’ятаю. У них народилося троє хлопців: Роман, Юліан і Тадеуш», – розповідає Станіслава Домбровська.

Завдяки метричним записам про хрещення жителів Тернополя за 1914–1920 рр., що зберігаються в Державному архіві Тернопільської області, нам вдалося встановити, що першою дружиною Семена Левандовського була Станіслава, сестра Ольги Куропатніцької. У подружжя дійсно було троє дітей: Іван-Роман (1915 р. н.), Тадеуш (1918 р. н.) та Юліан (рік народження невідомий).

«Наприкінці 1920-х рр. сестра моєї мами застудилася під час прибирання костелу, який стояв на місці сучасного універмагу (йдеться про парафіяльний костел Матері Божої Неустанної Помочі, зруйнований у 1954 р., – авт.), дістала запалення й померла. Після цього дідусь Михайло Куропатніцький порадив моїй мамі Ользі вийти заміж за Семена, мотивуючи це тим, що він – хороша людина й добрий господар.

Мої батьки одружилися. У 1930 р. народилася моя старша сестра Вєслава. На жаль, у 1947 р. наша Віся, як ми її називали, захворіла на запалення легенів і померла. Я народилася в 1932 р.», – ділиться Станіслава Семенівна, яку, припускаємо, назвали на честь покійної тітки й першої дружини Семена Левандовського Станіслави Куропатніцької.

«Чи ходили ви в міжвоєнний період до школи і якою мовою спілкувалися вдома з батьками?» – запитую у своєї співрозмовниці. «Там, де сьогодні розташовується перша гімназія, до війни діяла польська школа, де я закінчила п’ять класів. Поки до неї ходила, то трохи польською мовою говорила. Але загалом – і польською, і українською, бо мій батько був українцем, а мама – полькою. Мої брати вважали себе українцями, але відвідували і костел, і церкву. В родині ми відзначали і католицькі, і православні свята», – відповідає Станіслава Домбровська.

Воєнне лихоліття

Син Станіслави Семенівни Роман Домбровський, згадуючи розповіді дідуся Семена, відзначає, що в 1939 р., коли радянські війська почали займати Тернопіль, хлопці з родини Левандовських брали участь в організації самооборони міста, але, оцінивши сили противника, згодом повернулися додому. «Один знайомий навіть сказав дядьку Казимиру Левандовському, що здасть його «русским» і розповість про участь у самообороні міста», – каже Роман Домбровський.

«Я складно пережила ту війну. В 1941 р. (після початку німецько-радянської війни, – авт.) німці забрали мого батька на Новий світ (назва одного з мікрорайонів Тернополя, – авт.) копати траншеї. За німецької влади діти ходили до школи. Я не можу сказати, що німці до нас погано ставилися», – згадує Станіслава Домбровська.

«Що пам’ятаєте про долю тернопільських євреїв?» – запитую. «У батьківській хаті на квартирі проживали євреї – мама із сином. Після них у нас лишилося багато книг. Пам’ятаю, як їх забрали в гетто, що розташовувалося в центрі Тернополя, і я до них туди ходила. Спочатку це було дозволено. Згодом німці заборонили відвідувати гетто. Через деякий час цю сім’ю вбили», – ділиться спогадами Станіслава Семенівна.

«Дядько Казимир розповідав, що молодих хлопців із Тернополя, і його зокрема, нацисти одягли в німецьку форму і примусили конвоювати євреїв із гетто до місця їх розстрілу поблизу цегельні (вірогідно, йдеться про квітень 1943 р., коли осіб похилого віку, що проживали в гетто, розстріляли в селі Петрикові поруч із цегляним заводом, – авт.). У викопані ями ставили дошки, на які заводили євреїв, а німці з кулемету їх розстрілювали. Після цього нацисти наказували хлопцям, зокрема й дядьку Казимиру, закопувати євреїв. Якби він цього не робив, то вони і його закопали б», – розказує Роман Домбровський.

«Чи відомі вам випадки переховування євреїв у Тернополі?» – запитую. «Так. Сім’ї двох моїх подруг рятували євреїв, а потім їм надали звання Праведників народів світу», – відповідає Станіслава Домбровська.

«Тернопіль наприкінці війни було зруйновано. Спочатку ми пересиджували бомбардування в підвалі, але з часом було пошкоджено дах нашого будинку. Ми перебралися до мого дідуся Михайла Куропатніцького, що жив на тогочасній вулиці Вагилевича. У нього був прекрасний будинок, зведений одним італійцем ще в австрійські часи. Там ми теж ховалися в підвалі близько півтора місяця. Тоді померла моя бабця. Була війна, тому спочатку ми її похоронили навпроти хати на городі, а вже згодом перепоховали на цвинтарі», – зауважує Станіслава Семенівна.

«У місті не було великих відмінностей між представниками різних національностей. То – в селах», – каже Станіслава Домбровська на моє запитання про відносини серед населення Тернополя. Роман Домбровський додає: «І різні такої не було. То – Лозова, де поляків вирізали, та інші села. Мій батько Юрій Домбровський, що мав польське походження, розповідав, що родина виїхала до сіл Ангелівка й Романівка за 10–15 км від Тернополя, коли до міста наближалася Червона армія. Одного разу до них прийшли упівці, а тітки по маминій лінії були українками й поставили хлопцям із лісу на стіл їсти. І ось один із них звернувся польською мовою до батька: «Юрко! Не бійся. Ми знаємо, що ти маєш польське походження. Ми чіпаємо лише тих, хто проти нас або працює на росіян». Мій батько не міг повірити, що бандерівці вбивали поляків. Він розповідав, що енкаведисти переодягалися в українських повстанців і проводили свої операції».

«Мого брата Юліана Левандовського в 1944 р. призвали в радянську армію, він дійшов аж до Берліна. Згодом вирішив лишитися жити в Битомі, в Польщі. Там одружився, в нього народилося двоє синів. Натомість мій найстарший брат Роман, що був учителем музики, виїхав до Польщі з дружиною Мількою вже після війни. Ще один брат Тадеуш вирішив лишитися. Мій батько вже мав близько 60 років і не хотів вирушати на нове місце й починати все із самого початку. Через це ми й залишилися», – згадує Станіслава Домбровська.

Після війни

«Було дуже складно. У нас була одежа і ми ходили в село Лозова обмінювати її на їжу, оскільки не мали що їсти. Я ходила до школи № 3, що розташовувалася біля сьогоднішнього вокзалу. Під час навчання співала в хорі й навіть танцювала на концертах за хлопців, одягаючи штани (усміхається, – авт.). Щоранку я проходила повз вокзал, поблизу якого впродовж півроку перебували поляки. Москалі (тут маються на увазі представники радянської влади, – авт.) вигнали поляків із хат і ті місяцями чекали на транспорт до Польщі», – розказує Станіслава Домбровська. «Ось, наприклад, наша сусідка, полька Томашевська. Коли прийшли «визволителі» (каже зі зневажливим тоном, – авт.), то її сім’ю вигнали з дому, а кімнати використовували для потреб нової влади», – розповідає Роман Домбровський.

«Поляки, що чекали на прибуття товарних поїздів, тримали кіз та іншу худобу, щоб якось вижити. Більшість із них переселили до Сілезії», – відзначає Станіслава Семенівна.

«У 24 роки я почала працювати в архіві (сьогодні Державний архів Тернопільської області, – авт.), була головним зберігачем фондів», – продовжує вона.

RH Dabrowscy 6

Станіслава Домбровська в архіві в Тернополі, 1960-ті рр.

«Мій чоловік Юрій Владиславович Домбровський – поляк за походженням, народився в Тернополі 1930 р. Він жив на сусідній вулиці, ми разом ходили у філармонію на концерти. Відверто кажучи, це я його завоювала. У 1955 р. я повідомила в архіві, що маю поїхати у справах у місто Волочиськ. Саме там у костелі ми таємно (від радянської влади, – авт.) взяли шлюб. Чоловік був чудовою людиною, працював газоелектрозварювальником. У 1956 р., також у костелі Волочиська, ми охрестили нашого єдиного сина Романа», – розповідає Станіслава Домбровська.

«Мій дідусь Владислав Домбровський мав із бабусею Ганною, яка була українкою, четверо дітей: мого батька Юрія, а також Мечислава, Зигмунта і Ришарда. Після Другої світової війни вони планували виїхати до Польщі, але бабуся, що походила чи то з Ангелівки, чи то з Романівки, відмовилася. Через це дідусь Владислав залишив дружину з дітьми та виїхав до Польщі сам. Там він удруге одружився і в нього народився ще один син. В 1947 р. бабуся померла і брати мого батька також виїхали до Польщі. Коли через деякий час мій батько поїхав до Польщі й зустрівся зі своїм батьком, той жалів, що покинув свою сім’ю в Україні», – зазначає Роман Юрійович.

RH Dabrowscy 4

Семен і Ольга Левандовські з дочкою Станіславою та онуком Романом, початок 1960-х рр.

RH Dabrowscy 5

Дідусь Станіслави Домбровської Михайло Куропатніцький, близько 1960-х рр.

Роман Домбровський навчався в технічному училищі в Івано-Франківську, а після служби в армії 20 років працював на світлотехнічному заводі «Ватра» в Тернополі. Разом із дружиною Олександрою має дочку Софію і сина Юрія. Колишні польські сусіди Голубовичі та Бігди, що виїхали до Польщі після Другої світової війни, допомогли дочці Романа Домбровського Софії, коли вона вступала в Опольський університет. Після закінчення навчання вона лишилася жити в Ополі.

У 1990 р. Станіслава Домбровська вийшла на пенсію після 36 років роботи в архіві. На початку 1990-х рр. стала активною членкинею Польського культурно-освітнього товариства (нині Польський центр культури та освіти імені професора Мечислава Кромпця в Тернополі, – авт.). У 2006 р. взяла участь у з’їзді тернополян у Закопаному. Станіслава Семенівна раніше часто бувала в Польщі. Часом їздила до родичів на кілька тижнів, а у скрутні часи везла на продаж різноманітні товари, а звідти привозила одяг для чоловіка і сина.

З особливим теплом Станіслава Домбровська згадує батька Семена Левандовського, що помер у віці 84 років. «Будучи вже хворим і не маючи змоги вживати їжу, він всіляко це приховував і відносив продукти собаці чи курям, вдаючи, що сам з’їв. Батько не хотів нас засмучувати і завжди вчив бути добрими людьми, бо коли ти добрий, то добре і тобі, і людям».

RH Dabrowscy 7

RH Dabrowscy 8

Станіслава Домбровська із сином Романом, серпень 2021 р.

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2021». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фундація «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій ГЛАДИШУК
На фото з родинного архіву Станіслави Домбровської

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

РОДИННІ ІСТОРІЇ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: СИБІРСЬКЕ ЗАГАРТУВАННЯ АЛІНИ РОГОЗІНСЬКОЇ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ІЗ-ПІД ВЛОДАВИ ДО ОЛЕКСІЇВКИ

Схожі публікації
Родинні історії: Кожна неділя була особливою
Статті
Мирослава Бутинська із Кременця – членкиня місцевого Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького та одна зі співзасновників Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської. Із початку 90-х рр. проводить екскурсії для польських туристів, спочатку Луцьком і навколишніми селами, а згодом Кременцем.
20 травня 2022
Родинні історії: Ми хотіли бути ближче до рідного дому
Статті
З обох боків Бугу живуть тисячі родин, чиє коріння під диктовку Москви вирвали з рідних сіл і міст комуністичні режими УРСР та Польщі, підписавши 9 вересня 1944 р. угоду, яка передбачала примусове переселення сотень тисяч поляків із заходу України до Польщі та українців із Польщі у східні області УРСР. Серед них – мої співрозмовники Микола і Віра Лисаки.
09 травня 2022
Родинні історії: «Люди погано зустрічали червоноармійців»
Статті
«Ті солдати були обідрані. Одного разу мій батько йшов до костелу. Він був одягнений у чорний костюм і хромові чоботи. Радянські солдати кричали йому вслід, що йде заможний буржуй. Насправді наші люди так завжди вдягалися, йдучи до церкви чи костелу. Натомість червоноармійці були майже голі й босі», – згадує 89-річна Лідія Крижановська зі Здолбунова.
15 квітня 2022
Родинні історії: Букляревичі, Кравчинські та Росінські
Статті
Предки Вацлава Букляревича, співзасновника і першого голови Товариства польської культури імені Владислава Реймонта в Рівному, походять із Литви, України та Польщі. Його прапрапрапрадід Сергій Кравчинський, член революційної організації «Народна воля», став відомим завдяки тому, що вчинив замах на Миколу Мезенецова, голову вищої інстанції таємної поліції Російської імперії. А його дід зі своїми братами воював із більшовиками у війні 1920 р.
24 березня 2022
Родинні історії: Велика сім’я Житніковських
Статті
У Здолбунові відвідую Поліну Цалко 1927 р. н. – одну з найстарших місцевих жительок. Насправді при народженні батьки назвали її Аполонією, але за радянської влади їй сказали, що немає такого імені, й записали Поліною. Вона розповідає про складне життя своєї багатодітної родини в першій половині XX cт., трагічну смерть батька, повоєнне життя в Білорусі й на Рівненщині.
16 березня 2022
Родинні історії: Ходили в костел, але говорили українською
Статті
Вероній Корчинський народився у 1936 р. на Хмельниччині. Нині він живе в Тернополі. Ділячись із нами спогадами, каже, що поляками на його рідних теренах називали тих, хто ходив до костелу. А після Другої світової війни всіх членів його польської родини записали українцями.
10 лютого 2022
Родинні історії: «Вдома ми говорили польською і білоруською»
Події
У Ковелі поблизу залізничного вокзалу відшуковую помешкання Ваті Кравчик, що походить із Білорусі. Ватя Вікентіївна розповідає про життя своєї родини та переїзд після Другої світової війни на Волинь.
26 січня 2022
Родинні історії: «Ми не колядували в грудні»
Статті
Євгенія Возна з Польського центру культури та освіти імені професора Мечислава Кромпця в Тернополі розповідає про міжвоєнне життя своєї родини на Тернопільщині, Голокост і повоєнні роки.
23 грудня 2021
Родинні історії: Довга дорога до Здолбунова
Статті
Єлизавета Войтановська зі Здолбунова народилася на Холмщині напередодні Другої світової війни. Вона – свідок трагедії села Верховини. Із нами також поділилася спогадами про міжвоєнне життя в Холмі, депортацію і довгу дорогу до Здолбунова.
16 грудня 2021