Родинні історії: «Вдома ми говорили польською і білоруською»
Події

У Ковелі поблизу залізничного вокзалу відшуковую помешкання Ваті Кравчик, що походить із Білорусі. Ватя Вікентіївна розповідає про життя своєї родини та переїзд після Другої світової війни на Волинь.

Тут, у Ковелі, вона понад 40 років була активною учасницею народного аматорського ансамблю пісні і танцю «Лісова пісня».

Польсько-білоруська сім’я

«Мій дідусь по батьковій лінії Антон Корсак походив зі Стрєлові (сьогодні Барановицький район Берестейської області в Республіці Білорусь, – авт.). До війни він обіймав якусь важливу адміністративну посаду в нашому селі. Натомість бабуся Марія Сяножинська – родом із Могильова (нині місто на сході Білорусі, – авт.). Після шлюбу вони проживали в Стрєлові. Дідусь і бабуся були поляками. Мій батько Вікентій, якого в сім’ї називали Вінек, народився в 1918 р. Він був первістком. Окрім нього, в родині Корсаків було ще четверо дітей: сестри Стася і Антоля, брати Адам і Віктор. Зважаючи на місцевість, звідки походила бабуся, нас у селі називали магільовками. Дідусь полюбляв грати на музичних інструментах і через це нашу родину ще називали музикантиками. Корсаки були небагатими господарями і шанували католицькі свята. Дідусь Антон помер ще до початку Другої світової війни і похований на цвинтарі у Стрєлові», – розповідає Ватя Вікентіївна.

Моя співрозмовниця так згадує про свого батька Вікентія Корсака: «Він був освіченою людиною. Навчався у школі й наприкінці 1930-х рр. проходив військову службу у Війську Польському. Як і дідусь Антон, батько любив грати на музичних інструментах, особливо на скрипці. Напевно, сам навчився грати. Його часто запрошували грати на весілля, що відбувалися у Стрєлові й околицях».

RH Krawczyk 6

Будинок Корсаків у Стрєлові

«Мої дідусь і бабуся по материнській лінії походять із села Кадичиці (сьогодні Барановицький район Берестейської області в Білорусі, – авт.). Дідусь Сергій Воронко був будівельником, а бабуся Наталія – домогосподаркою. Це була білоруська православна родина, де, окрім моєї мами Марії, що народилася в 1925 р., було ще четверо дітей: брати Микола, Аркадій, Олексій і сестра Ніна. Колись були великі сім’ї, певно, для того, щоб було кому на полі працювати (усміхається, – авт.).

RH Krawczyk 1

Марія Корсак, 1945 р.

Мама, як і батько, навчалася в польській школі. Згадувала, що часом могла і по руках отримати від учителя за якусь провину. До шлюбу вона відвідувала православну церкву», – продовжує Ватя Кравчик.

Каже, що батьки познайомилися на одному з весіль, де батько грав на скрипці: «Шлюб вони взяли наприкінці Другої світової війни, після того, як батько повернувся із фронту, куди його призвала радянська влада. Хоча мама і була православною, але, вірогідно, після шлюбу з батьком перейшла в католицизм».

«Наші села були дуже зруйновані в часи війни. На полях було багато братських могил. Наприкінці війни народилася моя старша сестра Єлена, а через деякий час – старший брат Генек. Я народилася в 1948 р. і була охрещена як Ватя (рідкісне сьогодні ім’я, яке походить від давньогрецького, а за іншими даними арамейського імені Савватій, Савватія, – ред.). Таке ім’я порекомендувала дати сестра мого батька, яка так само назвала свою доньку. Пізніше в нашій родині з’явилися на світ сестри Марися, Яніна, брати Едзьо і найменший Юрек, якого назвали на честь першого космонавта.

У метричній книзі в мене був запис, що і мама, і тато – поляки, хоча мама від народження була православною. В родині ми відзначали і католицькі, і православні свята, оскільки в нашому селі проживали поляки й білоруси. В Стрєлові не було костелу, тому на богослужіння ми їздили до села Лісна (сьогодні Барановицький район Берестейської області в Білорусі, – авт.). Там була залізнична станція, а в роки війни діяв нацистський табір для військовополонених радянських солдатів», – розповідає Ватя Вікентіївна.

«Якою мовою ви говорили в родині?» – запитую. «Вдома ми спілкувалися польською і білоруською. Це була якась мішанка, оскільки білоруська мова дуже подібна до польської. Натомість православні спілкувалися білоруською. Це дуже гарна мова, мені шкода, що сьогодні в Білорусі дуже мало осіб нею послуговуються», – відповідає Ватя Кравчик.

«Ми хотіли виїхати, але нам не подали поїзд»

Вона розповідає про спробу виїхати до Польщі в повоєнний період: «Відразу після війни брати і сестри мого батька разом із бабусею Марією виїхали до Ґожува-Велькопольського (сьогодні Любуське воєводство в Польщі, – авт.), яке до війни містилося на території Німеччини. Бабуся розповідала: коли вони переселилися, в будинках стояла вода й було багато непохованих тіл. Згодом до Польщі виїхала моя хрещена мама Нюся. Ми також планували виїжджати до Польщі. Підготували документи, зібралися і навіть приїхали на вокзал у Барановичі, але нам не подали поїзд і ми повернулися додому. Після цього мама вже не захотіла покидати хату і майно в Стрєлові й ми лишилися в Білорусі. Таким чином, батько єдиний зі своєї родини не виїхав до Польщі».

«До нас у Стрєлово з Польщі час від часу приїжджала бабуся Марія, привозила одяг для дітей, а на великі свята присилала оплатки. В родині ми намагалися дотримуватися посту. Батько також їздив до Польщі, щоб відвідати свою родину», – згадує пані Ватя.

RH Krawczyk 2

Сім’я Корсаків (у центрі сидять Марія і Вікентій Корсаки, стоять Ватя і Микола Кравчики), кінець 1960-х рр.

«Після війни мама здійснила свою дитячу мрію і навчилася шити одяг, що було корисно, зважаючи на велику сім’ю. Тато спочатку працював бригадиром у колгоспі, а згодом його призначили на посаду лісника. Ми всі намагалися допомагати батькам по господарству і заготовляли шишки, за які тоді платили гроші.

Лісником працювати в той час було небезпечно, оскільки багато людей крали ліс. Коли ми ходили в кіно, батько наказував нам, щоб ми йому повідомляли, чи якась машина їхала за річку до лісу. Як тільки ми казали йому, що бачили машину, він відразу брав рушницю і йшов до лісу. Ми завжди хвилювалися, мама чекала його всю ніч. Нам було жаль, що тато піддавав себе небезпеці, але якби всі вивозили ліс, то влада покарала би його за недбальство. Батьків ліс був його гордістю. Він сам важко працював і нас із дитинства привчав до роботи. Так ми й жили в Стрєлові після війни. Своєю чергою, родина моєї мами лишалася мешкати поблизу Кадичиців», – говорить Ватя Кравчик.

«Після закінчення восьми класів школи я разом із подругою вступила в училище кіномеханіків у містечку Острино (сьогодні в Щучинському районі Гродненської області в Білорусі, – авт.). Навчання в той час відбувалося білоруською мовою, а у містах спілкувалися і білоруською, і російською. Після закінчення цього училища я перевелася на навчання в Барановичі, на відділення культури в місцевому училищі. Згодом мене направили на роботу в одне із сіл поблизу Барановичів організовувати культурні заходи: кіноперегляди й концерти з піснями і танцями.

У цей час моя старша сестра Єлена працювала в Барановичах на бавовняно-паперовому комбінаті і я вирішила також піти туди на роботу. Я швидко отримала четвертий розряд і робила певні успіхи. Окрім цього, ми із сестрою часто співали на комбінаті, на різних концертах та у військових частинах. Нас називали «сестри Федорови», порівнюючи з популярним у той час жіночим вокальним ансамблем», – пригадує Ватя Вікентіївна.

RH Krawczyk 3

Ватя Кравчик (зліва), 1960-ті рр.

Вигляд Ковеля шокував

На моє запитання про те, як опинилася в Ковелі, вона відповідає: «Мій чоловік Микола Олександрович Кравчик походив із села Дубове (сьогодні в Ковельському районі Волинської області, – авт.). Він проходив військову службу в Барановичах. Там ми познайомилися й одружилися, а наприкінці 1966 р. вирішили поїхати жити до його батьків на Волинь. Коли ми приїхали до Ковеля, то мене шокував зовнішній вигляд міста, настільки воно мені спочатку не сподобалося. З Ковеля ми поїхали в село Дубове. У нас була маленька хатинка на одну кімнатку, де ми проживали разом із батьками. Я ще певний час продовжувала спілкуватися то білоруською, то російською.

Чоловік Микола закінчив Луцьке музичне училище і грав на трубі. В 1968 р. у нас народився син Геннадій. Ми хотіли повернутися в Білорусь, але за батьком мого чоловіка потрібно було доглядати, оскільки він хворів», – продовжує.

«Які відмінності порівняно з білоруськими селами ви помітили на Волині»? – запитую. «Коли мій чоловік приїхав до моїх батьків у Стрєлово знайомитися, його здивувало, що в нас був винятковий порядок. До того ж у нас в родині менші сестри і брати ніколи не сідали їсти разом із дорослими до того часу, поки батько не кликав їх за стіл. Мене здивувало, що на Волині за столом сидять і дорослі, і діти. Я, наприклад, завжди намагалася ходити в гості без дітей», – відповідає моя співрозмовниця.

«Чоловік бачив, що мені складно в селі, й ми почали шукати квартиру в Ковелі. Я пішла на роботу в автопарк табельником, а чоловік влаштувався в автотранспортне підприємство на посаду завідувача клубом. Йому вдалося організувати духовий оркестр із робітників. У той час було популярно організовувати музичні колективи на підприємствах. Наше життя почало налагоджуватися, а в 1972 р. у нас народилася дочка Тетяна», – каже Ватя Вікентіївна.

«Із 1970-х рр. я почала співати в народному аматорському ансамблі пісні і танцю «Лісова пісня». Добре пригадую нашу першу закордонну поїздку вже в роки незалежності до Югославії. Через трохи там почалися війни. Також ми відвідували Німеччину, Польщу, Угорщину, Білорусь і Грецію. В нас завжди були найкращі костюми, і ми достойно представляли Україну на міжнародних фестивалях. Вже три роки як я не співаю в ансамблі і через це трохи сумую, бо саме там пройшли мої найкращі роки, там я відпочивала від роботи і сімейних турбот», – додає пані Ватя.

RH Krawczyk 4

Ватя Кравчик, 1990-ті рр.

Згадує вона і трагічні моменти зі свого життя: «В 1978 р. мого чоловіка Миколу на смерть збив мотоцикл і я лишилася сама із двома дітьми, продовжувала допомагати тестю й тещі. Також трагічно завершилося життя моєї дочки Тетяни – її пограбували і побили. Вона лікувалася в Луцьку. І одного разу напередодні Різдва вона пішла купити ялинку і вже не повернулася. Мені зателефонували і повідомили, що вона померла. Дев’ять років тому помер і мій син Геннадій. Він мав проблеми із серцем».

Пані Ватя розповідає також про свого онука Олега: «Він брав активну участь у Революції Гідності, а після цього пішов в АТО, де проходив військову службу в окремому загоні спеціального призначення «Азов». Він брав участь у звільненні Маріуполя. У мене ще є внучка Анастасія, студентка».

Сьогодні Ватя Кравчик – активна членкиня Товариства польської культури в Ковелі, відвідує костел та культурні заходи, пов’язані із життям польської громади міста.

RH Krawczyk 5a

Ватя Кравчик, 2021 р.

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП. Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фонд «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій Гладишук

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

РОДИННІ ІСТОРІЇ: «МИ НЕ КОЛЯДУВАЛИ В ГРУДНІ»

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ДОВГА ДОРОГА ДО ЗДОЛБУНОВА

РОДИННІ ІСТОРІЇ: МІНІСТРАНТ КСЬОНДЗА СЕРАФИМА КАШУБИ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: «МИ ЖИЛИ НА САМОМУ КОРДОНІ, НА РАДЯНСЬКІЙ СТОРОНІ»

РОДИННІ ІСТОРІЇ: КАЗАХСТАНСЬКЕ ЗАСЛАННЯ ВІЛЬЧИНСЬКИХ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ІЗ РАДОМА ДО КАМЕНЯ-КАШИРСЬКОГО

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ЖИТОМИРСЬКЕ КОРІННЯ АЛІНИ ЛУЦКЕВИЧ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: НА ПОЛЬСЬКО-РАДЯНСЬКОМУ ПРИКОРДОННІ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ЩОБ НАША ВІРА НЕ ПРОПАЛА

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ТЕРНОПІЛЬ СТАНІСЛАВИ ДОМБРОВСЬКОЇ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: ІЗ-ПІД ВЛОДАВИ ДО ОЛЕКСІЇВКИ

РОДИННІ ІСТОРІЇ: СИБІРСЬКЕ ЗАГАРТУВАННЯ АЛІНИ РОГОЗІНСЬКОЇ

РОДИННІ ІСТОРІЇ

 

Схожі публікації
Родинні історії: Кожна неділя була особливою
Статті
Мирослава Бутинська із Кременця – членкиня місцевого Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького та одна зі співзасновників Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської. Із початку 90-х рр. проводить екскурсії для польських туристів, спочатку Луцьком і навколишніми селами, а згодом Кременцем.
20 травня 2022
Родинні історії: Ми хотіли бути ближче до рідного дому
Статті
З обох боків Бугу живуть тисячі родин, чиє коріння під диктовку Москви вирвали з рідних сіл і міст комуністичні режими УРСР та Польщі, підписавши 9 вересня 1944 р. угоду, яка передбачала примусове переселення сотень тисяч поляків із заходу України до Польщі та українців із Польщі у східні області УРСР. Серед них – мої співрозмовники Микола і Віра Лисаки.
09 травня 2022
Родинні історії: «Люди погано зустрічали червоноармійців»
Статті
«Ті солдати були обідрані. Одного разу мій батько йшов до костелу. Він був одягнений у чорний костюм і хромові чоботи. Радянські солдати кричали йому вслід, що йде заможний буржуй. Насправді наші люди так завжди вдягалися, йдучи до церкви чи костелу. Натомість червоноармійці були майже голі й босі», – згадує 89-річна Лідія Крижановська зі Здолбунова.
15 квітня 2022
Родинні історії: Букляревичі, Кравчинські та Росінські
Статті
Предки Вацлава Букляревича, співзасновника і першого голови Товариства польської культури імені Владислава Реймонта в Рівному, походять із Литви, України та Польщі. Його прапрапрапрадід Сергій Кравчинський, член революційної організації «Народна воля», став відомим завдяки тому, що вчинив замах на Миколу Мезенецова, голову вищої інстанції таємної поліції Російської імперії. А його дід зі своїми братами воював із більшовиками у війні 1920 р.
24 березня 2022
Родинні історії: Велика сім’я Житніковських
Статті
У Здолбунові відвідую Поліну Цалко 1927 р. н. – одну з найстарших місцевих жительок. Насправді при народженні батьки назвали її Аполонією, але за радянської влади їй сказали, що немає такого імені, й записали Поліною. Вона розповідає про складне життя своєї багатодітної родини в першій половині XX cт., трагічну смерть батька, повоєнне життя в Білорусі й на Рівненщині.
16 березня 2022
Родинні історії: Ходили в костел, але говорили українською
Статті
Вероній Корчинський народився у 1936 р. на Хмельниччині. Нині він живе в Тернополі. Ділячись із нами спогадами, каже, що поляками на його рідних теренах називали тих, хто ходив до костелу. А після Другої світової війни всіх членів його польської родини записали українцями.
10 лютого 2022
Родинні історії: «Ми не колядували в грудні»
Статті
Євгенія Возна з Польського центру культури та освіти імені професора Мечислава Кромпця в Тернополі розповідає про міжвоєнне життя своєї родини на Тернопільщині, Голокост і повоєнні роки.
23 грудня 2021
Родинні історії: Довга дорога до Здолбунова
Статті
Єлизавета Войтановська зі Здолбунова народилася на Холмщині напередодні Другої світової війни. Вона – свідок трагедії села Верховини. Із нами також поділилася спогадами про міжвоєнне життя в Холмі, депортацію і довгу дорогу до Здолбунова.
16 грудня 2021
Родинні історії: Міністрант ксьондза Серафима Кашуби
Статті
Володимир Міллер із Рівного походить із польської родини, що в міжвоєнний період проживала з обох боків польсько-радянського кордону. Він народився в Казахстані, куди в 30-х рр. вислали його маму й дідуся. 
07 грудня 2021