Родинні історії: Ходили в костел, але говорили українською
Статті

Вероній Корчинський народився у 1936 р. на Хмельниччині. Нині він живе в Тернополі. Ділячись із нами спогадами, каже, що поляками на його рідних теренах називали тих, хто ходив до костелу. А після Другої світової війни всіх членів його польської родини записали українцями.

Іменна шабля батька

«Мої батьки походять із католицьких родин Поділля. Батько Станіслав Павлович Корчинський народився у 1884 р. у селі Гниловоди (сьогодні частина села Слобідка-Рахнівська Кам′янець-Подільського району Хмельницької області, – авт.), що в той час входила до Подільської губернії Російської імперії. Його рід мав шляхетське походження, але він уже був звичайним селянином і працював на власному господарстві, дуже добре косив. Мати Юзефа Йосипівна Чайковська-Шевчик походила зі Слобідки-Залісецької (сьогодні Кам′янець-Подільський район, – авт.). Народилася в 1891 р. Предки мами ще на початку XIX ст. мали прізвище Чайковські, додаток Шевчик з’явився десь наприкінці того століття.

Батьки одружилися в 1909 р. і поселилися у Гниловодах, а вінчалися в костелі в сусідньому селі Залісці (сьогодні Кам′янець-Подільський район, – авт.). В 1910 р. народилася сестра, а через рік брат Іван. У 1914 р. – сестра Ядвіга. Згодом батька забрали на війну з Австро-Угорщиною», – розповідає Вероній Корчинський.

Згадуючи про батькову службу в російському війську під час Першої світової, каже: «Батько мало розказував про війну, але мені відомо, що він був артилеристом. Його навіть нагородили іменною шаблею. Коли він повернувся додому, то сховав її під стріхою в соломі. Згодом ми шукали цю шаблю, але ніяк не могли знайти. Вже після Другої світової війни нові власники хати знайшли її під час розшивання даху. Ще жартували, що старий Корчинський ховав зброю і готувався до війни».

Мій співрозмовник відзначає, що вже після Першої світової війни, в 1919 р., у родині народилася дочка Зиновія.

 Бурхливі роки Української революції 1917–1921 рр., коли розташований поблизу Кам′янець-Подільський певний час був столицею Української Народної Республіки, пройшли доволі спокійно: «Мої батьки лише чули, що там влада змінюється, але вони собі працювали й господарювали в селі».

«У нашому селі майже всі були католиками»

«У 1920-х рр. наша сім’я мала власне господарство. В 1929 р. почали організовувати колгоспи і батьки були змушені віддати коней і техніку в спільне користування. На початку 1930-х рр. розпочався голод, але він не дуже торкнувся наших сіл», – говорить Вероній Корчинський.

«Я народився у 1936 р. у Гниловодах, а був охрещений тільки через сім років у костелі в Кам’янці-Подільському. Мої батьки були поляками. В родині ми називали себе українськими поляками, але частіше за все – католиками. Тих, хто ходив до костелу, в нас також іноді називали поляками, а православних, які ходили до церкви, – «рускіми». Костелу в селі не було, тому ми відвідували богослужіння в сусідньому селі Залісці або в Кам’янці-Подільському.

У нашому селі майже всі були католиками і спілкувалися українською мовою. В сім’ї також говорили українською. Мама добре читала польською, але мене не навчила. Коли мама їздила до своїх родичів у Слобідку-Залісецьку, то спілкувалася з ними польською. Своєю чергою, тато гірше читав цією мовою», – продовжує Вероній Корчинський.

Згадує також про початок німецько-радянської війни: «Пам’ятаю, що вночі з 21 на 22 червня 1941 р., ще до оголошення війни, німці бомбардували Дунаєвецьку суконну фабрику. Мої сестри в той час уже були заміжні й мали власні сім’ї, а брата Івана призвали в Червону армію й забрали на війну.

Одного дня в  1941 р. я з іншими дітьми грався на поляні. Батьки почали забирати їх додому, оскільки розпочався німецький наступ. Як з’ясувалося пізніше, на село наступали не німці, а румуни. Одна з румунських бригад на велосипедах їхала через наше село й зупинилася на відпочинок. Солдати зривали березову кору й писали на ній листи додому. Пробувши кілька годин, вони покинули наше село».

«Пригадую, як приходили німці, то приносили із собою плакати, на яких Гітлер брав Сталіна за чуб. За них загалом у нашому селі було спокійно. Коли вони вже мали відступати, то організували в одній із кімнат нашої хати свій штаб. Цілу ніч розглядали карти, попиваючи пиво, і згадували про Кам’янець-Подільський. Напевно, їх брали в кільце й вони вирішували, як буде краще відступати. Я ходив поруч біля німців і мені навіть пропонували цукерки. Вночі вони підпалили свою техніку і відійшли до лісу. Кількох людей із нашого села вбили, запідозривши у причетності до червоних партизанів», – додає пан Вероній.

Розказує також про українських партизанів, які приходили до їхнього села в роки війни: «Десь наприкінці 1944 р. із лісу прийшли одягнені в цивільний одяг люди й попросили молока. Сказали, що служать у Червоній армії. Мама все випитувала, чому вони не одягнені у військову форму, а вони відповідали, що її на всіх не вистачало. Це були бандерівці. Вони поїли й пішли до лісу. Приблизно через тиждень вони знову прийшли вночі й почали стукати у вікно. Батько не відчиняв, тому вони пішли до інших людей по продукти. Згодом односельчани розповідали, що вони хотіли кинути гранату в нашу хату, бо ми не відчиняли, але їх переконали не робити цього».

«Як склалася доля вашого брата Івана, якого мобілізували до Червоної армії з початком німецько-радянської війни?» – запитую. «Після мобілізації в 1941 р. хлопці з нашого села спочатку пішли на захід, а після відступу повернулися в рідні села. В 1944 р. їх знову забрали на фронт. Вони дійшли до Рівного, де загинуло багато солдатів. Мій брат ще воював у Карпатах, де його поранили. Івану пощастило, що його відразу літаком доставили в Саратов, де зробили операцію на нозі. В село брат повернувся на милицях.  Працював бухгалтером. У 1946 р. одружився», – відповідає Вероній Корчинський.

«Коли мені було 11 років, розпочався повоєнний голод. Ми мали корову й коней, то сильно не відчували його порівняно з іншими людьми. Той, хто жив бідніше, варив борщ із лободи і так виживав. Згодом відновили колгоспи і в нас знову все позабирали», – зауважує Вероній Станіславович.

Мій співрозмовник згадує теж про репресії: «Із нашого села забрали п’ять осіб. Вони більше не повернулися. Сказали, що вони зрадники Батьківщини. Справа в тому, що в селі був один сексот (агент органів безпеки, – авт.), який доповідав каральним органам про всі розмови й незадоволення радянською владою. Коли наші односельчани дізналися про нього, то й на нього донесли, що він зрадник Батьківщини. Його заарештували й після цього в селі стало спокійніше та безпечніше».

«Нас усіх записали українцями»

«Після війни батьків, мого брата і сестер записали українцями, хоча ми й далі по змозі намагалися відвідувати костел. У 1950 р. я пішов до першої сповіді. Наші односельчани відвідували костел у Кам’янці-Подільському. Час від часу туди приїжджав ксьондз і відправляв богослужіння. Згодом цей храм закрили й люди почали їздити в Гречани», – згадує пан Вероній (сьогодні на місці Гречан – мікрорайон на західній околиці Хмельницького, – авт.).

Вероній Корчинський розповідає про свої шкільні роки: «Ще за німецької влади в нас у селі була маленька хатина, де вчителька українською мовою навчала дітей. Там я опанував лише алфавіт. Після війни я продовжив навчання в селі. У Гниловодах була лише чотирирічна школа, а в наступний клас потрібно було ходити в сусіднє село за 5 км. Я вирішив покинути навчання, тож батько доручив мені пасти корів. Через певний час мені набридла ця робота і я пожалів, що пасу корів у той час, як усі інші діти навчаються в школі. Через рік я продовжив навчання в селі Маків (сьогодні Кам′янець-Подільський район, – авт.). Мені подобалася математика, у сьомому класі вчитель навіть доручав мені навчати інших дітей.

Після закінчення сьомого класу я вирішив вступати у восьмий, за один семестр навчання в якому треба було заплатити 75 рублів. Щоб зібрати кошти, я тримав кролів, здавав м’ясо і шкурки. Із нашого села у восьмому класі навчалося лише троє осіб. Ми мали по одній книзі на всіх. У Макові я закінчив десять класів і планував піти навчатися в авіаційне училище. Проте мама попросила, щоб я трохи побув удома і дочекався повноліття. Таким чином я лишився в селі й почав працювати в колгоспі».

«Через рік мене призвали в армію і відправили в школу молодших авіаційних спеціалістів в Одеську область. Після шести місяців навчання скерували в місто Чугуїв Харківської області в авіаційне училище, яке я закінчив у 1960 р. Згодом відправили до Луцька, де якраз організовували ракетні війська. Мені присвоїли звання капітана. Я ще певний час навчав молодших спеціалістів. У 1971 р. із Луцька мене направили на Забайкалля в Читинську область, де я провів п’ять років. У 1977 р. я написав рапорт за станом здоров’я і мене відправили в Тернопіль», – каже Вероній Корчинський.

Ще в 1960 р. він одружився з Галиною Кухар, що походила з Дунаївців (сьогодні Кам′янець-Подільський район, – авт.): «Повінчалися ми в костелі лише у 2010 р., коли святкували 50 років спільного життя. В 1961 р. у нас народилася дочка Валентина. Вона здобула економічну освіту, навчалася у Львові й Тернополі. Згодом її запросили на роботу в Москву і вона там лишилася», – завершує Вероній Станіславович.

Сьогодні Вероній Корчинський – один із найстарших членів Польського центру культури та освіти імені професора Мечислава Кромпця в Тернополі. По змозі він намагається відвідувати культурно-освітні заходи, пов’язані з життям польської громади міста.

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фонд «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій Гладишук
На фото: Вероній Корчинський

Схожі публікації
Родинні історії: Кожна неділя була особливою
Статті
Мирослава Бутинська із Кременця – членкиня місцевого Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького та одна зі співзасновників Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської. Із початку 90-х рр. проводить екскурсії для польських туристів, спочатку Луцьком і навколишніми селами, а згодом Кременцем.
20 травня 2022
Родинні історії: Ми хотіли бути ближче до рідного дому
Статті
З обох боків Бугу живуть тисячі родин, чиє коріння під диктовку Москви вирвали з рідних сіл і міст комуністичні режими УРСР та Польщі, підписавши 9 вересня 1944 р. угоду, яка передбачала примусове переселення сотень тисяч поляків із заходу України до Польщі та українців із Польщі у східні області УРСР. Серед них – мої співрозмовники Микола і Віра Лисаки.
09 травня 2022
Родинні історії: «Люди погано зустрічали червоноармійців»
Статті
«Ті солдати були обідрані. Одного разу мій батько йшов до костелу. Він був одягнений у чорний костюм і хромові чоботи. Радянські солдати кричали йому вслід, що йде заможний буржуй. Насправді наші люди так завжди вдягалися, йдучи до церкви чи костелу. Натомість червоноармійці були майже голі й босі», – згадує 89-річна Лідія Крижановська зі Здолбунова.
15 квітня 2022
Родинні історії: Букляревичі, Кравчинські та Росінські
Статті
Предки Вацлава Букляревича, співзасновника і першого голови Товариства польської культури імені Владислава Реймонта в Рівному, походять із Литви, України та Польщі. Його прапрапрапрадід Сергій Кравчинський, член революційної організації «Народна воля», став відомим завдяки тому, що вчинив замах на Миколу Мезенецова, голову вищої інстанції таємної поліції Російської імперії. А його дід зі своїми братами воював із більшовиками у війні 1920 р.
24 березня 2022
Родинні історії: Велика сім’я Житніковських
Статті
У Здолбунові відвідую Поліну Цалко 1927 р. н. – одну з найстарших місцевих жительок. Насправді при народженні батьки назвали її Аполонією, але за радянської влади їй сказали, що немає такого імені, й записали Поліною. Вона розповідає про складне життя своєї багатодітної родини в першій половині XX cт., трагічну смерть батька, повоєнне життя в Білорусі й на Рівненщині.
16 березня 2022
Родинні історії: «Вдома ми говорили польською і білоруською»
Події
У Ковелі поблизу залізничного вокзалу відшуковую помешкання Ваті Кравчик, що походить із Білорусі. Ватя Вікентіївна розповідає про життя своєї родини та переїзд після Другої світової війни на Волинь.
26 січня 2022
Родинні історії: «Ми не колядували в грудні»
Статті
Євгенія Возна з Польського центру культури та освіти імені професора Мечислава Кромпця в Тернополі розповідає про міжвоєнне життя своєї родини на Тернопільщині, Голокост і повоєнні роки.
23 грудня 2021
Родинні історії: Довга дорога до Здолбунова
Статті
Єлизавета Войтановська зі Здолбунова народилася на Холмщині напередодні Другої світової війни. Вона – свідок трагедії села Верховини. Із нами також поділилася спогадами про міжвоєнне життя в Холмі, депортацію і довгу дорогу до Здолбунова.
16 грудня 2021
Родинні історії: Міністрант ксьондза Серафима Кашуби
Статті
Володимир Міллер із Рівного походить із польської родини, що в міжвоєнний період проживала з обох боків польсько-радянського кордону. Він народився в Казахстані, куди в 30-х рр. вислали його маму й дідуся. 
07 грудня 2021