Родинні історії: Велика сім’я Житніковських
Статті

У Здолбунові відвідую Поліну Цалко 1927 р. н. – одну з найстарших місцевих жительок. Насправді при народженні батьки назвали її Аполонією, але за радянської влади їй сказали, що немає такого імені, й записали Поліною. Вона розповідає про складне життя своєї багатодітної родини в першій половині XX cт., трагічну смерть батька, повоєнне життя в Білорусі й на Рівненщині.

В угорському полоні

«Мої батьки походять із польських католицьких родин. Батько Казимир Іванович Житніковський і мама Теофілія Іванівна Крайчинська народилися в 1889 р. у селі Хотень (сьогодні Хотень Перший і Хотень Другий у Шепетівському районі Хмельницької області, – авт.). Вони одружилися ще в часи Російської імперії, а вінчалися в костелі в Острозі. До Першої світової війни народилися мої старші сестри: Льоня, Броня і Яніна. Батьки зберігали традиції та разом з іншими місцевими поляками відзначали найважливіші свята.

Із початком Першої світової війни батька призвали в армію Російської імперії. Він пішов на фронт, згодом потрапив в угорський полон. Там батько оволодів угорською мовою, хоча вона дуже складна. Після завершення війни він повернувся на Рівненщину в Хорів (сьогодні село в Рівненському районі Рівненської області, – авт.), де проживала сестра моєї мами. В той час Хотень уже був зайнятий «рускіми» (йдеться про Червону армію більшовиків, – авт.) і батько почав клопотатися, щоб забрати маму з дітьми звідти. І ось однієї ночі йому вдалося перевезти нашу сім’ю в Хорів, що був під польським контролем», – розповідає пані Поліна.

Упродовж Першої світової війни в Хорові розташовувалися військові частини Південно-Західного фронту російської армії, а в 1918–1920 рр. село почергово перебувало під більшовицьким, українським і польським контролем. Врешті в 1921 р. Хорів став гмінним центром Острозького повіту Волинського воєводства. Натомість Хотень увійшов до Шепетівської округи Радянської України.

«Я їх ніколи не бачила»

«Після того, як наша сім’я поселилася в Хорові, народилися мої сестри: Марія і Саломена. Я народилася в 1927 р. і була охрещена в костелі в Острозі. Після мене родина поповнилася ще Антоном, Анною і Станіславом. Ми жили бідно. Батько орендував у людей землю, на якій ми всі працювали, намагаючись заробити на прожиття. Згодом батько зібрав якісь гроші й купив для нас землю у Степанівці (сьогодні село в Рівненському районі Рівненської області, – авт.). У 1936 р. батько звів невеличку хату в цьому селі, яку ми називали «скоростилкою». Потім він завіз будівельний матеріал і ми почали зводити нову хату. На той час чотири мої старші сестри вже були одружені і проживали окремо від нас», – продовжує Поліна Цалко.

Моя співрозмовниця згадує і про своїх родичів, що лишилися з другого боку польсько-радянського кордону, в селі Хотень: «Там проживали мої дідусі й бабусі. Я їх ніколи не бачила, оскільки батько забрав нашу сім’ю на польську сторону, в Хорів, ще до мого народження. Мені лише відомо, що в міжвоєнний період їх, як поляків, вивезли до Сибіру, але згодом нам казали, що вони повернулися».

Поліна Казимирівна розповідає про роки навчання у школі: «За Польщі в Хорові я закінчила чотири класи, а у п’ятий клас ходила вже в Тайкури (сьогодні село в Рівненському районі, – авт.). Добре пам’ятаю той час, як помер Юзеф Пілсудський у 1935 р., оскільки тоді була жалоба і ми вчили поминальні вірші (розповідає польською мовою вірш у пам’ять про Юзефа Пілсудського, – авт.). Стільки років пройшло, а я ще досі пригадую».

«У Хорові та Степанівці жили й українці, й поляки. Костелу не було, тому ми ходили на богослужіння в Острог. До нас люди добре ставилися. Нас ніхто не проганяв. У кожного господаря було своє поле і так собі господарювали, поки не почалася «бандерівська революція». Поляки з Хорова повтікали в Острог, а у Степанівці з польських родин лишилася тільки наша», – говорить Поліна Цалко.

«Під час Другої світової війни ми проживали в Степанівці. Тато не пішов в армію, оскільки вже був у літах і мав онуків, а мої менші брати ще не підходили за віком. Пригадую, як через наше село їхали німці на мотоциклах і зупинялися біля нашої хати попити молока. Вони все казали мамі, що почалася війна.

Теофілія Житніковська – мати Поліни Цалко (зліва)

У квітні 1942 р. ми якраз садили картоплю, коли раптом почалася стрілянина. В сторону нашої хати почав бігти один бандерівець, що втікав від німців. Йому вдалося втекти і він, як на мене, побіг у сторону села Тайкури. Натомість німці прибули до нашої хати та почали бити батька, вважаючи, що це він і є тим бандерівцем, що від них переховувався. Серед них були німецькі й угорські солдати. Батько знав угорську мову і почав кричати, що він ні в чому не винен, тож його відпустили. Проте через тиждень він помер від отриманих травм.

До наших сусідів теж одного разу прийшли німці. Вони кинули в погріб гранату, унаслідок чого загинула вся їхня сім’я. Можливо, їх запідозрили у співпраці з партизанами», – припускає Поліна Казимирівна.

Господарство розтягнули інші люди

«Після того, як помер батько, нас залишилося п’ятеро з мамою. У Степанівці ми зоставили господарство, яке потім розтягнули по хатах інші люди, й пішки вирушили в Здолбунів. Там було безпечніше, бо по селах орудували різні банди. Знаю, що в Тайкурах убили 12 польських сімей. Мені на той час було 14 років. Інші поляки, що жили в сусідніх селах, намагалися виїхати до Польщі. Зокрема, більшість поляків із Хорова у 1944–1945 рр. перебралися туди. Серед них були й наші родичі. Сьогодні в Польщі проживають діти моїх сестер. Раніше я неодноразово відвідувала їх, а зараз уже нездужаю», – каже моя співрозмовниця.

Про те, як складалося життя в Здолбунові, розповідає так: «Ми не мали документів, оскільки все лишили в Степанівці. І в нас зовсім не було грошей. Мама вирішила, що нам краще залишитися в Здолбунові. Як тільки ми прибули до міста, нам дали сторожову кімнату. Ми почали обживатися в ній. Мама заробляла на життя тим, що обшивала людей. У Степанівці вона мала швейну машинку, а в Здолбунові їй доводилося шити все руками вдень і вночі. Було дуже складно прогодувати велику родину без батька, а податки накладали великі, доводилося постачати державі м’ясо, яйця та інші продукти.

Як тільки ми із сестрою трохи підросли, то пішли працювати. Сестру влаштували на залізничну станцію, а мене взяли на роботу в їдальню у Здолбунові. Там я працювала два роки, хоча стаж записувала на маму, оскільки мені в той час було лише 16 років. Згодом я трохи повчилася і почала працювати продавцем, хоча зарплата була дуже маленькою. Рятувало домашнє господарство», – згадує Поліна Цалко.

«Я втікала від нього, але все-таки попалася»

 «У 1946 р. я вийшла заміж за Віталія Володимировича Цалка. Якби була багата, то й вийшла би за багатого, а як я була бідна, то й заміж вийшла за бідного (усміхається, – авт.). Але мій чоловік був добрим. Він також мав польське походження, а народився в селі Рудня (сьогодні Мозирський район Гомельської області Республіки Білорусь, – авт.). Він проходив військову службу в нашому регіоні. Час від часу приходив до нас, розмовляв із моєю мамою про мене. Я завжди намагалася втікати від нього, але якось усе-таки попалася (усміхається, – авт.).

Поліна Цалко з чоловіком Віталієм (обоє зліва) в Білорусі, кінець 1940-х рр.

Після шлюбу ми поїхали в його рідне село в Білорусь, де прожили 10 років. Там люди жили бідніше, ніж у нас. Мені було сумно і я завжди його переконувала, що варто повернутися до Здолбунова. В Білорусі я працювала в торгівлі, зарплата була копійчаною. Чоловік працював на комбайні та на іншій сільськогосподарській техніці. Ми розвели власне господарство і якось давали собі раду. Чоловік був доброю людиною і в нас ніколи не було сварок, як в інших сім’ях. Врешті він погодився і ми повернулися до Здолбунова вже із двома дітьми: Олександром і нині покійною Світланою», – розказує Поліна Казимирівна.

Поліна Цалко з дочкою Світланою, Білорусь, кінець 1940-х рр.

«Після повернення до Здолбунова діти навчалися, а я пішла працювати на пластмасовий завод. Також трохи відвідувала вечірню школу, але ґрунтовної освіти так і не отримала. Хоча на те, щоб зварити яку-не-яку юшку, розум маю (усміхається, – авт.). Коли в місті відкрили костел Святих Апостолів Петра і Павла, почала ходити до храму, була хористкою. Зі своєї сім’ї я вже сама лишилася», – завершує Поліна Казимирівна.

Сьогодні вона одна з найстарших членкинь Товариства польської культури Здолбунівщини. Попри поважний вік, цікавиться всіма культурними подіями, пов’язаними з життям польської громади міста, а члени товариства не забувають, провідують її та допомагають, чим можуть.

Поліна Цалко

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП. Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фонд «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій Гладишук
Фото з родинного архіву Поліни Цалко

Схожі публікації
Родинні історії: Кожна неділя була особливою
Статті
Мирослава Бутинська із Кременця – членкиня місцевого Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького та одна зі співзасновників Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської. Із початку 90-х рр. проводить екскурсії для польських туристів, спочатку Луцьком і навколишніми селами, а згодом Кременцем.
20 травня 2022
Родинні історії: Ми хотіли бути ближче до рідного дому
Статті
З обох боків Бугу живуть тисячі родин, чиє коріння під диктовку Москви вирвали з рідних сіл і міст комуністичні режими УРСР та Польщі, підписавши 9 вересня 1944 р. угоду, яка передбачала примусове переселення сотень тисяч поляків із заходу України до Польщі та українців із Польщі у східні області УРСР. Серед них – мої співрозмовники Микола і Віра Лисаки.
09 травня 2022
Родинні історії: «Люди погано зустрічали червоноармійців»
Статті
«Ті солдати були обідрані. Одного разу мій батько йшов до костелу. Він був одягнений у чорний костюм і хромові чоботи. Радянські солдати кричали йому вслід, що йде заможний буржуй. Насправді наші люди так завжди вдягалися, йдучи до церкви чи костелу. Натомість червоноармійці були майже голі й босі», – згадує 89-річна Лідія Крижановська зі Здолбунова.
15 квітня 2022
Здолбунівські поляки допомагають війську та біженцям
Події
На початку відкритої фази російсько-української війни частина членів Товариства польської культури Здолбунівщини, переважно матері з дітьми, евакуювалися до Польщі. Попри це, товариство не припиняє працювати.
06 квітня 2022
Родинні історії: Букляревичі, Кравчинські та Росінські
Статті
Предки Вацлава Букляревича, співзасновника і першого голови Товариства польської культури імені Владислава Реймонта в Рівному, походять із Литви, України та Польщі. Його прапрапрапрадід Сергій Кравчинський, член революційної організації «Народна воля», став відомим завдяки тому, що вчинив замах на Миколу Мезенецова, голову вищої інстанції таємної поліції Російської імперії. А його дід зі своїми братами воював із більшовиками у війні 1920 р.
24 березня 2022
Родинні історії: Ходили в костел, але говорили українською
Статті
Вероній Корчинський народився у 1936 р. на Хмельниччині. Нині він живе в Тернополі. Ділячись із нами спогадами, каже, що поляками на його рідних теренах називали тих, хто ходив до костелу. А після Другої світової війни всіх членів його польської родини записали українцями.
10 лютого 2022
Родинні історії: «Вдома ми говорили польською і білоруською»
Події
У Ковелі поблизу залізничного вокзалу відшуковую помешкання Ваті Кравчик, що походить із Білорусі. Ватя Вікентіївна розповідає про життя своєї родини та переїзд після Другої світової війни на Волинь.
26 січня 2022
Родинні історії: «Ми не колядували в грудні»
Статті
Євгенія Возна з Польського центру культури та освіти імені професора Мечислава Кромпця в Тернополі розповідає про міжвоєнне життя своєї родини на Тернопільщині, Голокост і повоєнні роки.
23 грудня 2021
Родинні історії: Довга дорога до Здолбунова
Статті
Єлизавета Войтановська зі Здолбунова народилася на Холмщині напередодні Другої світової війни. Вона – свідок трагедії села Верховини. Із нами також поділилася спогадами про міжвоєнне життя в Холмі, депортацію і довгу дорогу до Здолбунова.
16 грудня 2021