У Здолбунові відвідую Поліну Цалко 1927 р. н. – одну з найстарших місцевих жительок. Насправді при народженні батьки назвали її Аполонією, але за радянської влади їй сказали, що немає такого імені, й записали Поліною. Вона розповідає про складне життя своєї багатодітної родини в першій половині XX cт., трагічну смерть батька, повоєнне життя в Білорусі й на Рівненщині.
В угорському полоні
«Мої батьки походять із польських католицьких родин. Батько Казимир Іванович Житніковський і мама Теофілія Іванівна Крайчинська народилися в 1889 р. у селі Хотень (сьогодні Хотень Перший і Хотень Другий у Шепетівському районі Хмельницької області, – авт.). Вони одружилися ще в часи Російської імперії, а вінчалися в костелі в Острозі. До Першої світової війни народилися мої старші сестри: Льоня, Броня і Яніна. Батьки зберігали традиції та разом з іншими місцевими поляками відзначали найважливіші свята.
Із початком Першої світової війни батька призвали в армію Російської імперії. Він пішов на фронт, згодом потрапив в угорський полон. Там батько оволодів угорською мовою, хоча вона дуже складна. Після завершення війни він повернувся на Рівненщину в Хорів (сьогодні село в Рівненському районі Рівненської області, – авт.), де проживала сестра моєї мами. В той час Хотень уже був зайнятий «рускіми» (йдеться про Червону армію більшовиків, – авт.) і батько почав клопотатися, щоб забрати маму з дітьми звідти. І ось однієї ночі йому вдалося перевезти нашу сім’ю в Хорів, що був під польським контролем», – розповідає пані Поліна.
Упродовж Першої світової війни в Хорові розташовувалися військові частини Південно-Західного фронту російської армії, а в 1918–1920 рр. село почергово перебувало під більшовицьким, українським і польським контролем. Врешті в 1921 р. Хорів став гмінним центром Острозького повіту Волинського воєводства. Натомість Хотень увійшов до Шепетівської округи Радянської України.
«Я їх ніколи не бачила»
«Після того, як наша сім’я поселилася в Хорові, народилися мої сестри: Марія і Саломена. Я народилася в 1927 р. і була охрещена в костелі в Острозі. Після мене родина поповнилася ще Антоном, Анною і Станіславом. Ми жили бідно. Батько орендував у людей землю, на якій ми всі працювали, намагаючись заробити на прожиття. Згодом батько зібрав якісь гроші й купив для нас землю у Степанівці (сьогодні село в Рівненському районі Рівненської області, – авт.). У 1936 р. батько звів невеличку хату в цьому селі, яку ми називали «скоростилкою». Потім він завіз будівельний матеріал і ми почали зводити нову хату. На той час чотири мої старші сестри вже були одружені і проживали окремо від нас», – продовжує Поліна Цалко.
Моя співрозмовниця згадує і про своїх родичів, що лишилися з другого боку польсько-радянського кордону, в селі Хотень: «Там проживали мої дідусі й бабусі. Я їх ніколи не бачила, оскільки батько забрав нашу сім’ю на польську сторону, в Хорів, ще до мого народження. Мені лише відомо, що в міжвоєнний період їх, як поляків, вивезли до Сибіру, але згодом нам казали, що вони повернулися».
Поліна Казимирівна розповідає про роки навчання у школі: «За Польщі в Хорові я закінчила чотири класи, а у п’ятий клас ходила вже в Тайкури (сьогодні село в Рівненському районі, – авт.). Добре пам’ятаю той час, як помер Юзеф Пілсудський у 1935 р., оскільки тоді була жалоба і ми вчили поминальні вірші (розповідає польською мовою вірш у пам’ять про Юзефа Пілсудського, – авт.). Стільки років пройшло, а я ще досі пригадую».
«У Хорові та Степанівці жили й українці, й поляки. Костелу не було, тому ми ходили на богослужіння в Острог. До нас люди добре ставилися. Нас ніхто не проганяв. У кожного господаря було своє поле і так собі господарювали, поки не почалася «бандерівська революція». Поляки з Хорова повтікали в Острог, а у Степанівці з польських родин лишилася тільки наша», – говорить Поліна Цалко.
«Під час Другої світової війни ми проживали в Степанівці. Тато не пішов в армію, оскільки вже був у літах і мав онуків, а мої менші брати ще не підходили за віком. Пригадую, як через наше село їхали німці на мотоциклах і зупинялися біля нашої хати попити молока. Вони все казали мамі, що почалася війна.
Теофілія Житніковська – мати Поліни Цалко (зліва)
У квітні 1942 р. ми якраз садили картоплю, коли раптом почалася стрілянина. В сторону нашої хати почав бігти один бандерівець, що втікав від німців. Йому вдалося втекти і він, як на мене, побіг у сторону села Тайкури. Натомість німці прибули до нашої хати та почали бити батька, вважаючи, що це він і є тим бандерівцем, що від них переховувався. Серед них були німецькі й угорські солдати. Батько знав угорську мову і почав кричати, що він ні в чому не винен, тож його відпустили. Проте через тиждень він помер від отриманих травм.
До наших сусідів теж одного разу прийшли німці. Вони кинули в погріб гранату, унаслідок чого загинула вся їхня сім’я. Можливо, їх запідозрили у співпраці з партизанами», – припускає Поліна Казимирівна.
Господарство розтягнули інші люди
«Після того, як помер батько, нас залишилося п’ятеро з мамою. У Степанівці ми зоставили господарство, яке потім розтягнули по хатах інші люди, й пішки вирушили в Здолбунів. Там було безпечніше, бо по селах орудували різні банди. Знаю, що в Тайкурах убили 12 польських сімей. Мені на той час було 14 років. Інші поляки, що жили в сусідніх селах, намагалися виїхати до Польщі. Зокрема, більшість поляків із Хорова у 1944–1945 рр. перебралися туди. Серед них були й наші родичі. Сьогодні в Польщі проживають діти моїх сестер. Раніше я неодноразово відвідувала їх, а зараз уже нездужаю», – каже моя співрозмовниця.
Про те, як складалося життя в Здолбунові, розповідає так: «Ми не мали документів, оскільки все лишили в Степанівці. І в нас зовсім не було грошей. Мама вирішила, що нам краще залишитися в Здолбунові. Як тільки ми прибули до міста, нам дали сторожову кімнату. Ми почали обживатися в ній. Мама заробляла на життя тим, що обшивала людей. У Степанівці вона мала швейну машинку, а в Здолбунові їй доводилося шити все руками вдень і вночі. Було дуже складно прогодувати велику родину без батька, а податки накладали великі, доводилося постачати державі м’ясо, яйця та інші продукти.
Як тільки ми із сестрою трохи підросли, то пішли працювати. Сестру влаштували на залізничну станцію, а мене взяли на роботу в їдальню у Здолбунові. Там я працювала два роки, хоча стаж записувала на маму, оскільки мені в той час було лише 16 років. Згодом я трохи повчилася і почала працювати продавцем, хоча зарплата була дуже маленькою. Рятувало домашнє господарство», – згадує Поліна Цалко.
«Я втікала від нього, але все-таки попалася»
«У 1946 р. я вийшла заміж за Віталія Володимировича Цалка. Якби була багата, то й вийшла би за багатого, а як я була бідна, то й заміж вийшла за бідного (усміхається, – авт.). Але мій чоловік був добрим. Він також мав польське походження, а народився в селі Рудня (сьогодні Мозирський район Гомельської області Республіки Білорусь, – авт.). Він проходив військову службу в нашому регіоні. Час від часу приходив до нас, розмовляв із моєю мамою про мене. Я завжди намагалася втікати від нього, але якось усе-таки попалася (усміхається, – авт.).
Поліна Цалко з чоловіком Віталієм (обоє зліва) в Білорусі, кінець 1940-х рр.
Після шлюбу ми поїхали в його рідне село в Білорусь, де прожили 10 років. Там люди жили бідніше, ніж у нас. Мені було сумно і я завжди його переконувала, що варто повернутися до Здолбунова. В Білорусі я працювала в торгівлі, зарплата була копійчаною. Чоловік працював на комбайні та на іншій сільськогосподарській техніці. Ми розвели власне господарство і якось давали собі раду. Чоловік був доброю людиною і в нас ніколи не було сварок, як в інших сім’ях. Врешті він погодився і ми повернулися до Здолбунова вже із двома дітьми: Олександром і нині покійною Світланою», – розказує Поліна Казимирівна.
Поліна Цалко з дочкою Світланою, Білорусь, кінець 1940-х рр.
«Після повернення до Здолбунова діти навчалися, а я пішла працювати на пластмасовий завод. Також трохи відвідувала вечірню школу, але ґрунтовної освіти так і не отримала. Хоча на те, щоб зварити яку-не-яку юшку, розум маю (усміхається, – авт.). Коли в місті відкрили костел Святих Апостолів Петра і Павла, почала ходити до храму, була хористкою. Зі своєї сім’ї я вже сама лишилася», – завершує Поліна Казимирівна.
Сьогодні вона одна з найстарших членкинь Товариства польської культури Здолбунівщини. Попри поважний вік, цікавиться всіма культурними подіями, пов’язаними з життям польської громади міста, а члени товариства не забувають, провідують її та допомагають, чим можуть.
Поліна Цалко
***
Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП. Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фонд «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.
Сергій Гладишук
Фото з родинного архіву Поліни Цалко