«Політика територіальної експансії шляхом жорстоких убивств або поневолення місцевих громад має в Росії багатовікову традицію. Те, що сьогодні відбувається в Україні, ми бачили раніше в багатьох регіонах, зокрема й у Польщі. Прикладом є той же Катинський злочин, 82-гу річницю якого ми саме відзначаємо», – пише професор Войцех Матерський, історик, дослідник Катинського злочину та автор книг на цю тему.

Дивлячись на телеекранах жахливі сцени з Маріуполя, Бучі чи Бородянки, ми не можемо зрозуміти, як такі злочини могли статися зараз. Як у XXI ст., після жахливих подій, які в не надто далекому минулому торкнулися й самих росіян, вони можуть повторювати те, що робили посіпаки Сталіна, Гітлера, Пол Пота та Іді Аміна? Як путінські солдати, переважно молоді хлопці, можуть чинити такі масові звірства, вбиваючи мирних жителів, ґвалтуючи, грабуючи й вихваляючись цим у соцмережах? Окрім того, як можуть їхні дії викликати відверте схвалення більшості російського суспільства, що піддається пропаганді, але ж не позбавлене здатності мислити та усвідомлювати ці звірства. Роками воно пишається своїм лідером, який вийшов переможцем у Чечні, Грузії та Криму, який погодився на «очищення» української «псевдодержави» від «фашистів і бандерівців». «Очищення» шляхом масових убивств, вигнань, примусової депортації вже не сотень, а тисяч людей углиб РФ, відкриття так званих гуманітарних коридорів лише у східному напрямку, перешкоджання евакуації населення на захід, до неокупованих регіонів.

Така «політика» має в Росії давню традицію, яка сягає початків її державності. Це традиція територіальної експансії, розширення території російської держави або російської зони впливу (так званого «русского міра») шляхом вбивств або поневолення місцевих громад, руйнування їхніх традицій та історичної свідомості, відчуття етнічної ідентичності та заселення цих земель російським елементом.

Так діяли монголи – покровителі початків російської державності. Цю «політику» від них перейняло Московське князівство, яке з XIII до XV ст. суворо підпорядковувалося Золотій Орді (ярлик). Саме тут потрібно шукати початків використання російською державою масових злочинів як політичного інструменту. Жахливого, але дуже дієвого інструменту.

Саме завдяки використанню таких методів невелике Московське князівство, яке в XVI ст. підпорядкувало собі сусідні князівства і взяло назву Російська імперія, розпочало масштабну територіальну експансію. Поступово воно підпорядкувало собі Казанське ханство, Сибірське ханство, Зауралля, Сибір і Далекий Схід, дійшовши аж до східних меж Азії. Символом цієї експансії став Єрмак, який із кількома сотнями людей зумів за п’ять років (1580–1585 рр.) підкорити майже весь Сибір. Із сучасного погляду це важко зрозуміти. Вирішальними були саме запозичені в монголів прийоми: інтриги, зради, обман і водночас нещадність щодо корінного населення, його розпорошення та можлива завдяки цьому повна ліквідація (поневолення, депортація і насамперед фізична ліквідація).

«Очищені» від корінного населення території заселялися, що мало не допустити відродження місцевих спільнот та назавжди змінити їхній етнічний (національний) характер. Для російських правителів ця земля була своєрідною в’язницею гігантських масштабів, куди спрямовували відкритих і потенційних опонентів, які повставали проти деспотичного устрою або підозрювалися в тому, що можуть повстати, а також військовополонених різних національностей із Європи, взятих до неволі в численних війнах.

Ця практика була започаткована на рубежі XVI–XVII ст., а масово її почав застосовувати в першій половині XVIII ст. цар Петро I, чиї суперечливі реформи та жорстокі методи їх впровадження викликали спроби протестів. Із кінця XVIII ст. жертвами цих практик усе частіше ставали поляки. Їх депортували в Сибір не лише внаслідок репресій після Барської конфедерації, повстання Костюшка, Листопадового та Січневого повстань, а й регулярно упродовж десятиліть, щоби послабити та ще більш ефективно поневолити національну еліту. За підрахунками істориків, у ХІХ ст. у середньому протягом року до Сибіру з окупованих польських земель висилали 15 тис. осіб.

Проти царського поневолення повставав ще один народ – черкеси, які проживали на Північно-Західному Кавказі. Саме щодо них цар Микола I прийняв рішення про «остаточне розв’язання». Більша частина громади, яка нараховувала 250 тис. осіб, була вбита, а ті, хто залишився, були розсіяні по величезній території імперії. Так було остаточно розв’язано черкеське питання.

Ймовірно, саме під враженням від ефективності таких кроків приймав свої подальші рішення Ленін, який після перевороту 1917 р. розпочав пацифікацію інтелігенції (так званих білоручок), злочинне придушення масових селянських бунтів, зокрема з використанням бойових газів, масове вбивство опозиції у власних рядах (Кронштадтське повстання).

Його вірний учень і наступник Сталін, розправляючись із реальною та уявною опозицією, спричинив штучний голод в Україні, який призвів до мільйонів жертв, проводив масові національні чистки, зокрема й ліквідацію польських національних районів, Мархлевського та Дзержинського, а також загалом «зачищав» свою імперію від поляків (Польська операція НКВС, під час якої було вбито близько 120 тис. осіб). Відмінною ознакою злочинних практик системи стали списки осіб, що підлягали таємним убивствам, які отримували й безжально виконували районні відділи НКВС.

Такими методами до федерації приєднували території, які перейшли до СРСР як здобич у результаті пакту Молотова-Ріббентропа. Загарбані землі «очищалися» від так званого ненадійного елементу шляхом заслання у трудові табори чи депортації населення з величезних територій, від Балтійських республік, через Польщу, до Північної Буковини та Бессарабії. Ця діяльність особливою мірою торкнулася населення в загарбаній Східній Польщі. Її громадянську та військову еліту було вбито в рамках чергової «польської операції», відомої як Катинський злочин, який забрав життя близько 22 тис. військовополонених і в’язнів, не враховуючи тисяч інших убитих поза її межами.

З анексованої території депортовано до мільйона польських громадян, зокрема близько 320 тис. у рамках чотирьох масових акцій у лютому, квітні та червні 1940 р., а також у травні-червні 1941 р. Характерною для цих подій була величезна смертність, особливо під час першої депортації, як і в місцях примусового поселення внаслідок надзвичайно суворого клімату, важкої каторжної роботи та постійного недоїдання. Але, на думку Москви, проблема нових територіальних надбань, здавалося б, була вирішена.

Завершальний період війни приніс нові масові злочини проти цілих народів СРСР. Народи Криму та Північного Кавказу Сталін вважав зрадниками. З осені 1943 р. до травня 1945 р. майже повністю було вивезено карачаївців і калмиків (близько 100 тис.), чеченців (близько 400 тис.), інгушів (близько 100 тис.), кримських татар (близько 200 тис.), а також менших етнічних груп: балкарців, турків-месхетинців, курдів та греків. Багато хто не витримав «завантаження» і багатоденної дороги; лише одиниці вижили у вкрай важких умовах життя переважно на півночі Казахстану. Невдовзі до них приєдналися українці – «бандерівці», яких масово депортували, коли лінія фронту пройшла через Західну Україну (близько 250 тис.).

Сучасна Росія не забуває про ці ефективні інструменти повернення колишнього російського/радянського імперського простору.

Радник Путіна, Тімофєй Сєргєєв із «РИА Новости» визначив мету свого керівника як «остаточне розв’язання українського питання». Десь ми вже чули цей термін раніше. Так діють злочинні імперії, які може стримати тільки сила. Чи покаже її світ?

***

Текст написано для проєкту «Dla Polonii», який фінансує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія і поляки за кордоном 2021 р.» Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Войцех Матерський,
історик, політолог, дослідник новітньої загальної історії Польщі,
колишній директор Інституту політичних досліджень Польської академії наук, професор гуманітарних наук, автор кількох десятків книг, зокрема багатьох про Катинський злочин

На фото: «Килим пам’яті» в місті Кельце під час вшанування жертв Катинського злочину. Фото Лукаш Зажицький/Forum