Родинні історії: Кожна неділя була особливою
Статті

Мирослава Бутинська із Кременця – членкиня місцевого Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького та одна зі співзасновників Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської. Із початку 90-х рр. проводить екскурсії для польських туристів, спочатку Луцьком і навколишніми селами, а згодом Кременцем.

Мама мріяла стати вчителькою

«Мій дідусь по материнській лінії Домінік Станкевич народився в 1897 р., а бабуся Антоніна, у дівоцтві Вініцька, – у 1899 р. Вони походили з польських родин Кременеччини. Після шлюбу дідусь і бабуся поселилися в Діброві (сьогодні у Кременецькому районі Тернопільської області, – авт.). Вони господарювали, мали близько шести десятин землі, корів і свиней. Часом ходили працювати до заможніших сусідів.

У родині було шестеро дітей: Ядвіга, Казимир, Ян, Станіслав, Юзефа і Фелікса. Найстаршою була моя мама Ядвіга, яка народилася в 1919 р. Вона закінчила лише три класи польської школи в сусідніх Чугалях (нині Кременецький район, – авт.). Мама дуже хотіла навчатися й навіть мріяла в майбутньому стати вчителькою, але дідусь забрав її зі школи, оскільки бабуся занедужала і потрібно було допомагати по господарству та доглядати за меншими братами і сестрами. Після цього він навіть заплатив штраф, оскільки держава вимагала, щоб діти відвідували школу та здобували освіту.

У 1938 р. дідусь і бабуся побудували нову хату в Діброві. Це був радше хутір, де жили шість українських сімей і три польських. Пригадую лише родину Хмілєвських. Спокійне й розмірене життя завершилося із початком війни», – розповідає Мирослава Антонівна.

Зліва Поліна Хмілєвська, Фелікса і Ядвіга Станкевичі, 1938 р.

Допоміг сусід-українець

«У травні 1943 р. одного ранку до нашої родини прийшов сусід – українець Антон, у якого дідусь і бабуся навіть підпрацьовували в міжвоєнний період, оскільки він був заможним господарем, мав, зокрема, 100 пнів пасіки. Він сказав їм: «Втікайте. Забирайтеся до Кременця, бо вночі будуть «гості». Антон порадив дідусю підготувати підводу, прив’язати до неї корову, взяти ще свиню і, виїхавши нібито на базар до Кременця, покинути Діброву. Бабусі сказав, щоб розповіла про це сусідам, аби всі думали, що вони дійсно їдуть щось купити до нової хати. Із собою до Кременця дідусь і бабуся взяли найменшого Яна, а старшим наказали йти іншою дорогою. Також діти попередили про небезпеку інші польські сім’ї. Моя мама Ядвіга та її брат Казимир лишилися ночувати в сусідів у хліві.

Дідусь Домінік Станкевич

Мирослава Бутинська (стоїть справа) з мамою Ядвігою (сидить справа)

Опівночі до нашої хати прийшли хлопці із сусідніх сіл і почали говорити польською мовою, що хочуть лише дещо запитати. В той час у хаті вже нікого не було. Собаку, який голосно на них гавкав, вони застрелили. Потім до цих хлопців прийшов сусід Антон, переконав, щоб вони пішли з ним повечеряти, бо дружина вже все приготувала до столу. Таким чином він їх забрав від нашої хати. Згодом, в інші дні, вони поверталися й Антон ще кілька разів забирав їх до себе. Вже значно пізніше дідусь і бабуся зустріли його в Кременці. Він попросив дозволу розібрати їхню дубову стодолу, що лишилася на господарстві. Бабуся Антоніна розплакалася і сказала, що Антон може брати все, що йому потрібно, оскільки він врятував їм життя», – продовжує Мирослава Бутинська.

Розповідає також про перебування її дідуся Домініка та дядька Казимира на примусових роботах в Німеччині в роки Другої світової війни: «У липні 1943 р., коли наша родина вже жила у Кременці, дідуся й дядька забрали до Німеччини на роботу. Вони працювали в різних місцях. Дядьку тоді було близько 18 років. Він потрапив до німецьких господарів, які  добре до нього ставилися й навіть пропонували лишитися в них, оскільки їхній єдиний син загинув на Східному фронті. Проте дядько Казимир сумував за домом і вирішив повернутися. Коли він прибув до польсько-радянського кордону і сказав, що він поляк, його не пропустили до Радянської України, а відправили до Війська Польського. Тому він лишився в Польщі й поступово зробив військову кар’єру, став полковником. Дідусь також не нарікав на роботу в Німеччині. Він працював у сільському господарстві як звичайний наймит. Близько 1946 р. повернувся до Кременця».

Дядько Казимир Станкевич у Кременці

Дядько Казимир Станкевич і Мирослава Бутинська (стоїть) у Кременці

Про традиції своєї сім’ї пані Мирослава говорить наступне: «У нас була двомовна родина. Із поляками ми спілкувалися польською, а з українцями – українською. В міжвоєнний період із Діброви мої дідусь і бабуся ходили в костел до Кременеця. Ще храм був у Шумську, але до Кременця було ближче. І мою маму, і мене хрестили в Кременці».

Батько виїхав до Польщі

«Мого батька звали Антон Омелянський. Він народився в 1913 р. на хуторі Варшавка (сьогодні село Соснівка в Кременецькому районі, – авт.). Його родина була заможнішою, мала близько 10 десятин землі та велике господарство. Батько не проходив військову службу, оскільки кульгав. У роки війни його також попередили українці про можливий напад на їхню родину і він теж утік до Кременця. Одного разу в костелі він побачив мою маму, закохався, згодом вони побралися. Це було близько 1944 р. Я народилася на початку наступного 1945 р. Насправді, я мало що знаю про тата, оскільки майже відразу після мого народження батьки розлучилися. Знаю, що він був добрим господарем», – зазначає Мирослава Антонівна.

Вона каже, що в 1944–1946 рр. її сім’я мала можливість виїхати до Польщі, але дідусь тоді був ще на примусових роботах у Німеччині: «Інші родини виїжджали, але бабуся не хотіла їхати без дідуся. Коли ж він повернувся, то вже не було такої можливості. Виїхав тільки мій батько, а ми з мамою лишилися в Кременці. Батько поселився в містечку Дравсько-Поморське (сьогодні в Дравському повіті Західнопоморського воєводства Польщі, – авт.). Йому дали ділянку землі, на якій він і працював. Тато так і не створив другу сім’ю, та й мама вдруге заміж не вийшла. Я до нього два рази приїжджала. Вперше, коли мені було 16 років, і потім ще раз. Мій дядько Казимир, який мною опікувався, писав до батька і просив, щоб він надіслав мені виклик до Польщі».

Мирослава Бутинська (в центрі) разом із мамою Ядвігою, 1948 р.

Мирослава Бутинська з бабусею Антоніною і дідусем Домініком, 1952 р.

Кожної неділі були в костелі

«Після війни ми жили у Кременці: я з мамою, дідусь і бабуся. Ми проживали в центрі міста й часто ходили в костел. Кожна неділя була особливим днем, бо ми обов’язково були у храмі. Богослужіння відбувалися на латині та пізніше польською мовою. Я навіть дещо пригадую з латині (усміхається, – авт.).

У Кременці я навчалася у школі № 1. Брала активну участь у різних масових заходах, мене обирали старостою класу, головою учнівського комітету, а також секретарем комсомольської організації. В 1963 р. після школи я вступила в Рівненський педагогічний інститут на відділення російської мови і літератури, який закінчила в 1967 р. Після цього один рік працювала вчителькою на Рівненському Поліссі, в селі Осова (нині Сарненський район, – авт.). Мені там було добре. До мене гарно ставилися і батьки, й учні. Дітям я приділяла багато часу. Їздила з ними на екскурсії до Рівного та Києва. Пригадую, що в одного хлопця навіть взуття не було, то вчитель фізкультури дав йому кеди для поїздки», – згадує Мирослава Антонівна.

«Мій майбутній чоловік Володимир Павлович Бутинський приїхав до мене на Рівненщину і запропонував узяти шлюб. Він народився в селі Шумбар (сьогодні в Кременецькому районі, – авт.) в українській родині. Після закінчення інституту йому дали направлення в Луганськ. Саме звідти він і приїжджав до мене в село на Рівненщину. Ми розписалися в 1968 р. і поїхали до Луганська, де отримали квартиру. Чоловік працював головним інженером, а згодом бригадиром на будівництві. Я була вихователькою у двох гуртожитках. Нам тоді вдалося отримати путівку й відвідати країни Балтії та Петербург.

У Луганську нам було добре. Там, звичайно, всі розмовляли російською мовою. В 1973 р. у нас народився син Олександр. Моя мама почала вмовляти мене переїхати ближче до Кременця. Згодом нам вдалося обміняти квартиру в Луганську на помешкання в Луцьку», – розповідає Мирослава Антонівна.

До Луцька вона з чоловіком і сином перебралася в 1977 р.: «Тут було інше життя. Всі спілкувалися українською. Коли ми тільки приїхали, син ще говорив російською. Дядько мого чоловіка жартував, що ми кацапа привезли (усміхається, – авт.). Я хотіла працювати у школі, але не вдалося. Згодом влаштувалася завідувачкою методичного кабінету у Волинському облвиконкомі. Працювала там два роки, а потім перейшла в обласний кінопрокат. Наприкінці 1990-х рр. я переїхала до Кременця, оскільки потрібно було доглядати за мамою. В той час я вже була на пенсії».

Мирослава Бутинська із сином Олександром 

Мирослава Бутинська та її син були одними з тих луцьких католиків, які в 1990 р. першими збиралися на богослужіння, що тоді відбувалися в каплиці костелу Святих Апостолів Петра і Павла. Її спогади про це записав раніше журналіст «Волинського монітора» Анатолій Оліх у статті, присвяченій 30-річчю Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської. Син пані Мирослави Олександр був одним із перших міністрантів католицької парафії в Луцьку.

Тоді, на початку 90-х рр., поляки, які щонеділі приходили до костелу, вирішили створити свою організацію – Товариство польської культури, яке нині носить ім’я Еви Фелінської. На його першому засіданні була й пані Мирослава. Вона брала активну участь у діяльності ТПК, згодом з ініціативи тодішньої голови Анни-Марії Стецяк почала проводити екскурсії польською мовою для приїжджих поляків. Перша така подорож відбулася до Луцька, Рожища й Олики. Повернувшись до Кременця, почала проводити такі екскурсії і там, адже до цього містечка завжди приїжджало багато польських туристів. Тут вона стала активною членкинею Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького, проте й до сьогодні підтримує зв’язок із луцькими поляками.

Мирослава Бутинська, квітень 2022 р.

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2021». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фундація «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій Гладишук
Фото походять із родинного архіву Мирослави Бутинської

Схожі публікації
Упорядкували Польське військове кладовище на Волині
Події
Традиційними стали роботи з упорядкування Польського військового кладовища у Пшебражі. Зараз населений пункт носить назву Гайове. Двічі на рік, восени та напередодні Великодніх свят сюди приїжджає ініціативна група Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської. 
23 березня 2024
Родинні історії: «Я продовжую справу свого роду»
Статті
«Зараз я найстарша з сім’ї. На мені лежить відповідальність, тому я сіла й почала записувати те, що пам’ятаю. Це потрібно мені – для усвідомлення того, хто я така», – зазначає 77-річна Людмила Плотнікова з Луцька. Сьогодні вона розповідає нам свою родинну історію.
23 лютого 2024
Мультимедійні дошки та ноутбуки сприятимуть вивченню польської мови
Події
Відтепер учні суботньо-недільної школи, яка діє при Товаристві польської культури на Волині імені Еви Фелінської в Луцьку та Берестечку, засвоюватимуть новий матеріал легше. Цьому сприятимуть сучасні мультимедійні дошки. Ноутбуки стануть у нагоді вчителям і дітям у школах організації в Горохові, Маневичах, Любешеві та Ківерцях.
12 лютого 2024
Родинні історії: «Якби пішла до костелу, то ще заспівала би»
Статті
Леокадія Труш народилася і все життя мешкає на Волині. З нами вона поділилася історією своєї родини, переплетеною з минувшиною краю, – такою ж складною й інколи трагічною.
09 лютого 2024
Польське консульство подбало про безпечну дорогу дітей до школи
Події
Учням суботньо-недільної школи, що діє при Товаристві польської культури на Волині імені Еви Фелінської, роздали корисні подарунки від Генерального консульства РП у Луцьку.
05 лютого 2024
Родинні історії: Довгий шлях до віри
Статті
Едуард Перець став першим органістом костелу Святого Антонія в Збаражі після відновлення богослужінь у цьому храмі на початку 90-х рр. Саме тут він хрестився уже в дорослому віці. Донині є парафіянином цього костелу. Сьогодні він розповідає нам свою родинну історію та про власний шлях до віри.
26 січня 2024
Товариство імені Еви Фелінської розвиває співпрацю з Вроцлавом
Події
Товариство польської культури на Волині імені Еви Фелінської налагоджує співпрацю з Дортмундсько-Вроцлавсько-Львівською фундацією імені Святої Ядвіги.
15 січня 2024
Волиняни польського походження отримали гуманітарну допомогу
Події
Товариство польської культури на Волині імені Еви Фелінської знову отримало допомогу з Польщі.
29 грудня 2023
У Товаристві польської культури імені Еви Фелінської обрали нового голову
Події
Щороку на другий день Різдва, 26 грудня, відбувається традиційна різдвяна зустріч членів Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської.
27 грудня 2023