Катинський злочин і приховування історичної правди про його виконавців протягом понад півстоліття називають у Європі найбільшим обманом періоду Другої світової війни. До сьогодні, зрештою, багато хто, навіть громадяни Польщі, не знають достеменно, що насправді відбулося весною 1940 року і наскільки трагічними були наслідки цієї події для польського народу.

Катинь – це назва, яка символізує вбивство органами НКВС навесні 1940 року близько 22 тисяч польських офіцерів. Що привело до цієї трагедії?

23 серпня 1939 року був підписаний таємний протокол між міністрами закордонних справ Радянського Союзу і ІІІ Рейху. В історію цей документ увійшов як пакт Ріббентропа-Молотова, отримавши свою назву від прізвищ політиків. Протокол визначав лінію поділу ІІ Польської Республіки та зони радянських і німецьких впливів на її території. Згідно з пактом, ІІІ Рейх напав на Польщу 1 вересня 1939 року, Радянський Союз – 17 вересня 1939 року.  Радянську агресію на Польщу, яка боролася з Німеччиною, історики називають „ножем у спину”. Гітлер оголосив війну Польщі, натомість Сталін нічого подібного не зробив. Польське військо, яке вже протягом трьох тижнів захищало батьківщину від фашистської навали, враз зазнало нападу зі східного боку, куди, власне, й відступав його фронт. Радянська пропаганда називала цей напад визволенням з-під „польського ярма” народів України і Білорусі і декларувала те, що „прийме під свою опіку” ці території під час воєнної завірюхи. Правдою було те, що Сталін пам'ятав перемогу поляків, яка стримала більшовицьке нашестя в 1920 році, і чекав на сприятливу для його намірів політичну ситуацію, щоб розправитися з демократичною „буржуазною панською Польщею”. Радянська агресія 17 вересня була настільки неочікуваною для Польського Війська, яке боролося з Німеччиною, що на початку запанував хаос – „совєти” офіційно не оголошували війни Польщі, польські підрозділи на сході були блискавично оточені передовими групами Червоної армії. 250 тис. польських солдатів, у тому числі 22 тис. професійних офіцерів і офіцерів резерву, опинилися у радянській неволі. 140 тис. людей ніколи не повернулися з СРСР і про їх долю до сьогодні нічого нам не відомо. Близько 75 тис. удалося пізніше дістатися до Армії генерала Андерса. Інші воювали в Армії Берлінга. „Совєти”, на відміну від німців, не підписали Женевської конвенції про захист військовополонених. Поляки, ув'язнені у вересні 1939 року і роззброєні Червоною армією, не почувалися військовополоненими, оскільки СРСР офіційно не оголосив війни Польщі. З числа всіх польських солдатів, взятих до радянської неволі, спеціально було відібрано офіцерські кадри, кількість яких становила половину всіх офіцерських кадрів тодішнього Польського Війська. Серед професійних офіцерів, військових, прикордонної охорони і поліцейських, знаходився цвіт польської інтелігенції – офіцери резерву, тобто лікарі, вчителі, інженери, працівники судового апарату, наукові працівники (у тому числі багато видатних професорів), капелани і землевласники. Їх розмістили в трьох таборах – Козельську, Осташкові і Старобєльську. Дозволили писати один лист  протягом місяця до сім'ї. Проте, багато сімей ніколи того листа не одержали, так само, як і офіцери не завжди отримували листи від своїх рідних. Причина була в цензурі – всі листи перед відправленням  сім’ям і ті, які були надіслані від близьких, уважно вивчали співробітники НКВС. Якщо знаходили в них що-небудь загрозливе для „совєтів”, таких листів не висилали, а офіцерам не передавали листів від їхніх сімей. Цей факт підтверджують 26 мішків з листами, знайдених в Козельську після ліквідації табору.

НКВС постійно здійснював спроби завербувати ув'язнених офіцерів. На співпрацю, ймовірно, погодилося кілька відсотків, вони й врятувалися, а пізніше були заслані в Армію Берлінга. Натомість ті, що залишилися, приблизно 96%, рішуче відмовилися від такої співпраці. Відгомін цих подій залишився у клаптиках записів, зроблених офіцерами потайки, пізніше знайдених під час ексгумації. З цих записів можна дізнатися, як польські в'язні святкували Вігілію 1939 року, а також як готувалися до Великодня. Багато записів – це нотатки дуже особисті, написані ніби листи з одкровеннями до найближчих. Зміст більшості нотаток свідчить також про те, що офіцери не знали, яка доля їх чекає. Коли розпочався вивіз до місць страти, ті, що залишалися в таборі і були переконані, що „Совєти” вивозять їх на фронт для боротьби, готувалися в дорогу. Для того, щоб у таборах не виникла паніка і щоб приспати інтуїцію поляків, „совєти” спеціально вакцинували від тифу всіх військовополонених.

Пропозиція Берії керівництву Комуністичної партії і радянського уряду від 5 березня 1940 року звучала так:

У таборах для військовополонених і у в'язницях НКВС на заході Білорусі та України перебуває велика кількість офіцерів Польської Армії та органів розвідки, прикордонної охорони і польської поліції, жандармів, державних працівників, землевласників. У зв'язку з тим, що всі вони – закоренілі та безкомпромісні вороги радянської влади, рекомендувати НКВС СРСР застосувати стосовно цих осіб найвищу міру покарання – розстріл – без виклику заарештованих і представлення їм звинувачень та акту обвинувачення.

/підписали: Сталін, Ворошилов, Молотов, Мікоян, Калінін, Каганович/

Ця дата визначає початок страти офіцерів, що тривала протягом близько двох місяців. Щоб не викликати підозри, щодня вивозили групи офіцерів по кілька сотень чоловік: військовополонених зі Старобєльська розстрілювали у П'ятихатках поблизу Харкова, військовополонених з Осташкова – у селі Мєдноє поблизу Калініна (сьогодні – Твер), а військовополонених з Козельська – в лісі біля села Катинь поблизу Смоленська. Невідомою залишається доля близько 6 тис. польських державних діячів, священників та промисловців, убитих в той час органами НКВС в кількох десятках в'язниць на території сьогоднішніх західної Білорусі та західної України. У П'ятихатках і Мєдному офіцерів заводили по-одному до підвалів і там, після перевірки даних, убивали раптовим, неочікуваним пострілом у потилицю. Військовополонених з Козельська вбивали подібним чином у катинському лісі, одразу біля великих ям смерті. Приведені до цих ям, польські офіцери бачили своїх вбитих колег і пробували захищатися, хоч спеціально, заради власної безпеки, їхні кати розстрілювали їх поодинці. Свідчать про це дані ексгумації, яка показала, що у військовополонених були зв'язані шнурами і дротами руки, обмотані мішками голови та кляп у роті.

Убито 21857 польських офіцерів.

Їх таємно поховали, тіла залили вапном. Польський уряд в еміграції даремно розшукував половину своїх кадрів. Сталін давав загадкові відповіді. У 1943 році німецький фронт знайшов катинські могили. Масове вбивство поляків німецька пропаганда використала проти “совєтів”, “совєти”, натомість, звинуватили у ньому німців, подаючи фальшиву дату вбивства – осінь 1941 року (тобто вже після початку війни між ІІІ Рейхом та СРСР). З обманом “совєтів” союзники погодилися. У Катинській трагедії звинуватили німців. Такою була ситуація протягом півстоліття після запровадження зручного для Сталіна, Черчіля та Рузвельта „ялтинського порядку”. Після війни в комуністичній Польщі про Катинь (як символ страти всіх офіцерів, у тому числі й з інших таборів у СРСР) не можна було говорити. Сім'ї розстріляних офіцерів вивозили вглиб СРСР, кидали до в'язниць за так звану „нашіптану пропаганду”, звільняли з роботи, виселяли з помешкань, не приймали до вищих навчальних закладів, позбавляли громадянських прав і переслідували. „Гідра” демократичної довоєнної Польщі, яку спочатку уособлювали вбиті офіцери, а потім і їх сім'ї, відповідно до рецепту господарів з СРСР і підручних ПНРівських виконавців не повинна була ніколи відродитися.

Сталося по-іншому. Правда про Катинь жила в свідомості поляків, які пам'ятали 17 вересня 1939 року. Сім'ї убитих офіцерів, які переважно подружилося між собою ще до війни, утримували постійний контакт і дбали про пам'ять батьків, синів, братів і чоловіків. Підпільні видавництва розповсюджували поштові марки, на яких подавалася справжня дата вбивства в Катині. Поза кордонами поневоленої комуністичним режимом Польщі з'являлися польські публікації, що показували справжнє обличчя радянського злочину. Наприкінці восьмидесятих років, у період занепаду комунізму, в Польщі почало створюватися офіційне товариство – Катинська сім'я, що об'єднувало родичів убитих офіцерів. Нині в багатьох містах Польщі діють відділи цього товариства. Його члени їздять з лекціями у школи та інші громадські інституції, піклуються про катинські пам'ятники, передають збережені документи і речі в музеї.

У цьому році минає 70 річниця подій весни 1940 року. Слід пам'ятати, що „совєти” не тільки фізично зинищили 22 тис. офіцерів, але й здійснили продуману і жорстоку операцію знищення серця і мозку Польщі. Позбавили польський народ його вихованого на незалежницьких ідеях, вишколеного і освіченого керівного елементу. Цей злочин мав далекі наслідки – катастрофічне моральне ослаблення національної субстанції протягом багатьох десятків років. Унаслідок винищення національного коріння, після війни Польща стала майже безвільним інструментом у руках тоталітарної системи. Відродити винищений у Катині громадянський прошарок, настільки навчений, повною мірою готовий до зрілого публічного життя і з такою ідейною позицією, не легко буде полякам ще протягом багатьох десятків років.  І це найтрагічніший наслідок Катині.

Юстина ЯНЧ

Zbigniew Herbert

GUZIKI

(Pamięci kapitana Edwarda Herberta)

Tylko guziki nieugięte

Przetrwały śmierć świadkowie zbrodni

Z głębin wychodzą na powierzchnię

Jedyny pomnik na ich grobie

Są aby świadczyć Bóg policzy

I ulituje się nad nimi

Lecz jak zmartwychwstać mają ciałem

Kiedy są lepką cząstką ziemi

Przeleciał ptak przepływa obłok

Upada liść kiełkuje ślaz

I cisza jest na wysokościach

I dymi mgłą katyński las

Tylko guziki nieugięte

Potężny głos zamilkłych chórów

Tylko guziki nieugięte

Guziki z płaszczy i mundurów.