Цей текст, завершальний у нашому циклі, ми присвятили загиблим у Катині польським військовослужбовцям, які походили з території сучасної Тернопільської області чи були пов’язані з нею.

Першу частину циклу читайте тут, другу – тут, третю – тут.

Тадеуш-Ян Кромер народився 16 лютого 1903 р. у сім’ї Яна Кромера та Яніни Фурманек у селі Язениця-Руська на Тернопільщині. Виховувався в патріотичній сім’ї, замолоду був членом Польської організації військової. Брав участь у польсько-більшовицькій війні у складі 25-го піхотного полку, був відзначений Медаллю незалежності та Медаллю за війну 1918–1921 рр. Після демобілізації в 1921 р. працював референтом громадського порядку у старостві в Збаражі. Займався громадською діяльністю, зокрема був заступником коменданта повіту «Стрілецького союзу». В 1923 р. Тадеушу-Яну Кромеру присвоїли звання підпоручника і скерували до 52-го піхотного полку.

У вересні 1939 р. радянські окупанти арештували Кромера й помістили в табір у Козельську. Підпоручник Тадеуш-Ян Кромер загинув від кулі ката з НКВС у квітні 1940 р.

Після війни Язениця-Руська, в якій більшість становили українці (була ще і Язениця-Польська), перестала існувати. На її місці радянська влада створила авіаційний полігон. Значну частину жителів заслали в Сибір, а інших розселили навколишніми селами.

Владислав Урбан народився 9 лютого 1891 р. у Пацлаві Добромильського повіту (зараз Підкарпатське воєводство) у сім’ї Анджея Урбана та Анни Жук. Після закінчення гімназії в Самборі навчався в Перемишльській духовній семінарії. Під час Першої світової війни, в 1916 р., був рукоположений у священники. Кілька років пропрацював вікарієм. У 1919 р., коли Польща відстоювала свою незалежність, патріотичний католицький панотець пішов добровольцем до Війська Польського. Брав участь у польсько-більшовицькій війні як капелан, отримав звання капітана.

У 1920 р. Владислав Урбан став капеланом кавалерійської дивізії генерала Ромера. Захворівши, потрапив у військовий шпиталь у Луцьку, в якому залишився капеланом після одужання. У характеристиці, отриманій від головного лікаря, вказано: «Сумлінний і ревний священник. У службовому плані бездоганний, позитивно впливає на підлеглих у моральному та виховному напрямку».

Із 1922 р. був капеланом 19-го полку волинських уланів імені генерала Едмунда Ружицького в окрузі Війська Польського Рівне–Острог, водночас із 1925 р. – парохом військової парафії Святого Михаїла в Золочеві. В 1936 р. став адміністратором військової парафії Святого Станіслава Костки в Білокриниці біля Кременця, де дислокувався 12-й полк подільських уланів. 19 березня 1937 р. священник був призначений старшим капеланом та отримав звання майора. За довголітню душпастирську працю у війську отця Владислава нагородили Золотим хрестом заслуги.

Після 17 вересня 1939 р. Владислав Урбан потрапив у радянський полон. Спочатку його утримували в Старобільському таборі, але перед Різдвом перевели разом з іншими священниками до в’язниці Бутирки в Москві. Досі невідомо, з якою метою радянські кати відокремили капеланів та утримували в тюрмі, а потім знову відіслали в табори, але не в ті, з яких їх забрали. Можливо, схиляли до співпраці?

У квітні 1940 р. отця Владислава Урбана передали в розпорядження Управління НКВС Смоленської області (наказ № 022/3/1940) та згодом розстріляли в Катині. У 2007 р. йому посмертно присвоїли звання підполковника.

Меморіальна таблиця пам’яті Владислава Урбана в костелі в Ланьцуті. Фото з порталу lancut.org

Францішек Етрих народився 1 червня 1908 р. у селі Целіни (нині Мєховський повіт у Малопольському воєводстві) в селянській сім’ї Францішека Етриха й Маріанни Цебулі. Попри те, що сім’я була чимала – Францішек мав ще чотирьох сестер і трьох братів – вона не бідувала, адже батько володів кільканадцятьма гектарами землі та вважався одним із найкращих господарів в околиці. Школа в селі не мала власного приміщення, діти вчилися по хатах, де можна було зібратися більшій кількості учнів. Однією з таких була домівка Етрихів.

Хлопчина вчився дуже добре, тому батьки вирішили оплатити його подальше навчання. Після престижної краківської гімназії імені Святої Анни Францішек вступив на факультет класичної філології Ягеллонського університету, який закінчив у 1933 р. Паралельно в 1930 р. пройшов курси підхорунжих резерву в Цешині (1930 р.). 1 січня 1933 р. отримав звання підпоручника.

Університетська комісія вирішила, що після отримання диплома Етрих викладатиме класичні мови в ліцеї в Радзині-Підляському, а потім займе посаду професора латинської та грецької мов у Кременецькому ліцеї.

У 1935 р. молодий викладач перебрався до Кременця, а в серпні 1936 р. одружився із Цецилією Ковальчик, дочкою старости Радзиня-Підляського. Зарплатня викладача Кременецького ліцею була приблизно уп’ятеро більшою від середньої зарплати польського вчителя, тож молоде подружжя жило доволі заможно. Етрихи могли собі дозволити купівлю й доставку меблів із виставки у Кракові. Францішек займався створенням нового підручника латинської мови, паралельно писав докторську дисертацію.

1939 р. був роком 130-річчя з дня народження та 90-річчя з дня смерті Юліуша Словацького, тож викладач ліцею займався підготовкою масштабного святкування, запланованого на вересень. Війна розпорядилася по-своєму…

Етриха як офіцера резерву призвали до батальйону Корпусу охорони прикордоння в селі Дедеркали на Волині. За домовленістю з німцями радянські окупанти роззброїли й арештували польських офіцерів, серед них – і Францішека Етриха. Його разом з іншими полоненими тримали в таборі в Осташкові. Там він із листівки від дружини довідався, що в грудні 1939 р. в нього народився син Марек. Саме за цією листівкою останки Францішека Етриха ідентифікували в 1943 р., коли німці проводили ексгумацію масових могил в Катині. Професор Францішек Етрих загинув від кулі ката 22 квітня 1940 р. Він так ніколи й не побачив свого сина.

Войцех Бліхарський народився 18 квітня 1889 р. у Петліковцях Старих тодішнього Бучацького повіту Королівства Галичини і Лодомерії в сім’ї Францішека Бліхарського та Агнешки Рибіцької. Закінчив учительську семінарію в Тернополі. Пропрацював кілька років учителем. Потім його призвали в австрійську армію. Воював на італійському фронті капралом у складі Каринтського піхотного полку № 7, отримав поранення. Воював добре: отримав бронзову та срібну медалі «За хоробрість», Військовий хрест Карла, а також медаль «За військові заслуги» – одну з найвищих військових нагород Австро-Угорщини.

У лютому 1918 р. Войцех Бліхарський полишив військову службу в цісарській армії у званні поручника резерву. Тоді вступив до Війська Польського. Брав участь у польсько-більшовицькій війні, у 1920 р. командував ротою у складі 29-го піхотного полку, а в 1921 р. став освітнім референтом 10-ї піхотної дивізії. Мав теж польські нагороди: отримав Хрест хоробрих, а в 1936 р. – срібний Хрест заслуги.

Після того як полишив військову службу, Войцех Бліхарський повернувся до вчительської професії. В 1930-х рр. він був директором школи в Микулинцях Тернопільського повіту.

У радянський полон потрапив у вересні 1939 р. Перебував у таборі в Козельську, розстріляний 30 квітня 1940 р. у Катині. Під час ексгумації в 1943 р. знайшли наступні документи: офіцерське посвідчення, фото з прізвищем на звороті, лист до коменданта табору в Козельську від 10 квітня 1940 р. і записка зі змістом: «8.?.1940 р. моя дружина з Тернополя прислала мені посилку».

Вирізка з газети від 8 травня 1943 р. про ідентифікацію останків Войцеха Бліхарського

Станіслав Гендзвілл народився 30 червня 1907 р. у Райгруді (нині Підляське воєводство) в сім’ї Францішека Гендзвілла та Станіслави Овсяної. В 1927 р. закінчив гімназію у Граєві, далі здобував освіту у Варшаві.

Після закінчення навчання Станіслав Гендзвілл кілька років працював вихователем молоді в Закладі братів-альбертинців у Варшаві. В 1931 р. у Замброві пройшов курси підхорунжих резерву піхоти, а в 1934 р. отримав звання підпоручника. За кілька років до початку Другої світової війни Гендзвілл влаштувався наглядачем в’язниці в Бережанах на Тернопільщині. В 1938 р. його зарахували до 34-го піхотного полку. Брав участь у боях Вересневої кампанії. 7 вересня 1939 р. отримав чергове звання капітана, про що писав рідним.

Після того як Францішек Гендзвілл потрапив у радянський полон, його утримували в таборі в Козельську. У квітні 1940 р. розстріляли в Катині. Під час ексгумації при останках знайшли телеграму та листівку з Райгруда.

Рідних Станіслава, а в нього було п’ять братів і сестер, 13 квітня 1940 р. вивезли в Сибір. В 1941 р. братів Францішека та Казімежа Гендзвіллів засудили до восьми років таборів за антирадянську діяльність. Після амністії в серпні 1941 р. обидва брати пішли воювати. Францішек став солдатом танкової дивізії генерала Станіслава Мачека, а Казімеж воював у складі 2-го польського корпусу генерала Владислава Андерса, брав, зокрема, участь у битві за Монте-Кассіно. Дві сестри, Ядвіга й Цецилія, та брат Евгеніуш повернулися із заслання через шість років.

Антоній Йох прийшов на світ 28 червня 1891 р. у селі Ольшани в Моравії в сім’ї Антонія Йоха та Кароліни Мислін. І хоч народився в Чехії, майже все життя Антонія було пов’язане з Україною, зокрема з Тернополем. Саме тут він закінчив учительську семінарію в 1911 р., після якої отримав вищу освіту на Вищих учительських курсах у Львові. Далі повернувся на Тернопільщину, де вчителював у селі Драганівка та Тернополі. Під час Першої світової війни Антоній Йох воював у рядах австрійської армії на східному фронті. У червні 1916 р. у бою під Григоровом біля Монастириська потрапив у російський полон. Пробув у неволі цілий рік, аж улітку 1917 р. йому вдалося втекти.

Удруге воювати з росіянами Антонію Йоху довелося під час польсько-більшовицької війни. Він, зокрема, брав участь у битві під Задвір’ям, коли польський загін, у який входили переважно молодь та інтелігенція зі Львова, зупинив частини 1-ї кінної армії Семена Будьонного та не пустив їх на Львів. У підсумку Задвір’я більшовики таки здобули, але через втрати подальший марш на захід припинили, за цей час Львів устиг приготуватися до оборони та підтягнути резерви. У битві полягли 318 поляків із 330-особового загону. З огляду на героїчну боротьбу захисників цей бій називають польськими Термопілами. Знавіснілі від люті більшовики так покалічили тіла убитих, що ідентифікувати вдалося лише 106 вояків. Оборона Задвір’я не тільки захистила Львів у критичний момент, але й скувала значні сили більшовиків, коли саме йшли вирішальні бої під Варшавою.

Курган і пам’ятник полеглим у битві під Задвір’ям. Автор: Stanislaw Kosiedowski, CC BY-SA 3.0

Після війни Антоній Йох працював у Методологічній школі при «рідній» тернопільській вчительській семінарії. Одружився з Мечиславою Ящишиною, з якою мав дочку Гелену та сина Тадеуша. Згодом перейшов на роботу в Учительський ліцей у Тернополі. Займався громадською діяльністю, був членом «Товариства народної школи» та «Стрілецького союзу».

31 серпня 1939 р. підпоручника Антонія Йоха мобілізували. Це була вже третя його війна. Під час Вересневої кампанії Йох брав участь у боях із німцями. Після того як Третій Рейх і СРСР поділили між собою територію Польщі, Антоній Йох знову потрапив у російський полон. Його, як і багатьох інших польських офіцерів, утримували в таборі в Козельську та розстріляли у квітні або травні 1940 р. у Катині. Останки Антонія Йоха ідентифікували за знайденою фотографією та медальйоном на ланцюжку.

Переважна більшість пом’янутих у нарисі офіцерів мали мирні професії, а військові звання отримали на курсах підготовки резервістів. А от наступний наш герой, Томаш Обертинський, був кадровим військовим. Народився він 8 червня 1896 р. у селі Почапинці біля Кам’янця-Подільського в сім’ї поміщиків Александра Обертинського та Гелени Замойської. Закінчив реальну школу та гімназію в Плоскирові (сучасний Хмельницький). Військову кар’єру розпочав зі служби в армії Російської імперії в листопаді 1914 р. Брав участь у боях Першої світової війни, а в 1917 р. перейшов до щойно створеного 1-го польського корпусу.

Корпус невдовзі розформували і Томаш Обертинський опинився в Києві, де вступив до лав Польської організації військової. Через кілька місяців його в серпні 1918 р. у чині підпоручника прийняли на службу в 4-ту дивізію генерала Желіговського у складі так званої Блакитної армії. Під кінець 1918 р. під час боїв за Одесу Обертинський потрапив у полон до армії УНР. Згодом утік із неволі й перебрався до вже незалежної Польщі.

Польсько-більшовицьку війну закінчив із численними нагородами: почесною Відзнакою за рани і контузії, чотирма (!) Хрестами хоробрих, пам’ятною Медаллю за війну 1918–1921 рр., а Срібний хрест ордену Virtuti Militari отримав уже в 1922 р. Того ж року Томашу Обертинському присвоїли звання капітана.

Із 1924 до 1926 р. Обертинський навчався у Вищій воєнній школі у Варшаві, після закінчення якої займав різні високі посади у Війську Польському. Зокрема, з 1935 до 1938 р. він був командиром 51-го піхотного полку Кресових стрільці у Бережанах.

Під час Вересневої кампанії полковник Томаш Обертинський був керівником штабу армії «Пруси», а потім Північного фронту. Після агресії СРСР на Польщу потрапив у полон. Перебував у таборі в Старобільську, а навесні 1940 р. був розстріляний службовцями НКВС у Харкові. Похований у П’ятихатках. 17 червня 2000 р. останки полковника Обертинського перепоховали на Меморіалі жертвам тоталітаризму в Харкові, відкритому того року за ініціативи президентів України та Польщі.

Анатолій Оліх

На головному фото: Меморіал жертвам тоталітаризму в Харкові. Автор: Pogribow, CC BY-SA 4.0.