Цей текст ми присвятили загиблим у Катині польським військовослужбовцям, які походили з території сучасної Рівненської області чи були пов’язані з нею. Серед убитих радянськими катами – Інокентій Гловацький, незаслужено забутий український громадський діяч і підприємець.

Першу частину циклу читайте тут.

На жаль, під час ексгумації, проведеної в 1943 р., вдалося ідентифікувати не всі останки замордованих. До того ж, значну частину документів Катинської справи втратили під час Другої світової війни. Станом на сьогодні збереглися 136 паперових документів, куди входять не лише властиво документи, а й листи, релігійні образки, марки тощо. До частини архівних матеріалів Російська Федерація досі не надає доступу. Проте навіть на основі такої небагатої бази нам вдалося знайти інформацію про долі декого з тих, хто походив із Волині чи був пов’язаний із нею.

Едмунд Мутке народився 16 листопада 1914 р. у Возніках Гнезненського повіту в сім’ї Кароля Мутке й Анни Горчинської. Закінчив початкову школу й гімназію імені Яна Коменського в Лешні (нині Великопольське воєводство), після чого здобував освіту в місцевій учительській семінарії, яку закінчив 28 травня 1935 р. У вересні того ж року Едмунда Мутке призвали на строкову службу. Там він пройшов курс підхорунжих запасу при 59-му піхотному полку, отримав звання взводного підхорунжого (відповідник звання – молодший прапорщик).

Після служби, наприкінці 1937 р., Едмунд Мутке перебрався на Волинь, де влаштувався учителем у школу в колонії Хвощовата в Немовицькій гміні Сарненського повіту. 1 січня отримав звання підпоручника. Тут, на Волині, його застав початок Другої світової війни.

У вересні 1939 р. Едмунда Мутке мобілізували до центру запасу 50-го піхотного полку кресових стрільців імені Франческо Нулло в Сарнах. Полк був оточений і розбитий 2–3 вересня під час битви в Борах Тухольських німецьким 19-м армійським моторизованим корпусом під командуванням Гудеріана. Більшість уцілілих потрапили в полон, декому із солдатів вдалося вибратися з оточення. Частина з них розійшлися по домівках, деякі добралися до Модліна, де боронили цю фортецю до капітуляції 17 вересня.

Достеменно невідомо, як і коли Едмундові Мутке вдалося дістатися додому. Згодом його заарештували службовці НКВС. Прізвище Мутке вже з’являлося на сторінках «Волинського монітора», в рубриці «Повернуті із забуття», яку веде історикиня з Рівного Тетяна Самсонюк. Учитель Сарненської школи № 1 Мар’ян Гжибек, арештований 18 липня 1940 р., зберігав на горищі шаблю свого приятеля Едмунда Мутке.

Після арешту Мутке потрапив у табір для польських військовополонених у Козельську. 8 травня його перевезли у складі партії в’язнів до Катині й розстріляли 9 травня 1940 р. Едмунду на той час було всього 25 років. Під час ексгумації, проведеної навесні 1943 р., його останки вдалося ідентифікувати завдяки уцілілим документам, а саме – офіцерській книжечці та посвідченню державного службовця. Його поховали на Польському воєнному цвинтарі в Катині. У 2007 р. Едмунду Мутке посмертно присвоїли звання поручника.

Офіцерське посвідчення підпоручника Едмунда Мутке

Станіслав-Людвік Жураковський народився 5 (8) травня 1886 р. у Житниках на Київщині в сім’ї Едмунда Жураковського та Марії-Дороти Юр’євич. Закінчив Житомирську гімназію, після чого три роки навчався в Московському університеті на історичному факультеті. Після того як російський уряд прийняв закон, що лише росіяни можуть викладати історію в Російській імперії, перевівся на юридичний факультет Київського університету. В 1910 р. одружився з Марією Ястшембською, з якою згодом мав дев’ятьох дітей.

У 1914 р. був призваний на фронт у складі російської армії. Закінчив Першу світову в чині підпоручника, був нагороджений Георгіївським хрестом, Хрестом Святого Станіслава та орденом Святої Анни. У 1917 р., у рік революцій, покинув службу й повернувся в рідний маєток. У червні 1920 р., коли польські війська почали відступати, виїхав із сім’єю до Польщі. Вже в серпні вступив до Війська Польського, брав участь у польсько-більшовицькій війні.

У 1921 р. отримав безтермінову відпустку, після демобілізації став держслужбовцем. У листопаді 1924 р. Станіслава-Людвіка Жураковського призначили керівником староства в Любомлі на Волині, а через три роки його перевели до воєводського управління в Луцьку. Подальша кар’єра теж пов’язана з Волинню: з 1928 до 1931 р. Жураковський був бурмістром Володимира, а в 1931–1934 рр. – бурмістром Здолбунова. Із серпня 1934 р. упродовж двох каденцій його обирали бурмістром Острога. На цьому посту він залишався аж до вторгнення Червоної армії 17 вересня 1939 р.

Жураковського арештували того ж дня прямо в робочому кабінеті. Після кількох днів перебування в місцевій вʼязниці та Луцькій тюрмі арештований потрапив у табір у Козельську. Звідти Станіслав-Людвік Жураковський написав чотири листи, перший із яких датовано 22 листопада 1939 р. Останньою сім’я отримала телеграму від 7 березня 1940 р. Як свідчать документи, його розстріляли у квітні 1940 р. у Катині. Останки ідентифікували за офіцерським мундиром, поштовою карткою та образком.

Книгу з листами Станіслава-Людвіка Жураковського під назвою «Листи з Козельська бурмістра міста Острога» видав у 1989 р. у Лондоні його син Станіслав, історик і військовий. На свій столітній ювілей у 2020 р. полковник Польських збройних сил на Заході Станіслав Жураковський отримав Командорський хрест із зіркою Ордена відродження Польщі. У Другій світовій війні він воював у складі Армії Андерса, брав участь в італійській кампанії, зокрема в битві під Монте-Кассіно, в якій загинули двоє його братів. У 2011 р. «Листи» видало видавництво «Волання з Волині». Книгу «Листи з Козельська бурмістра міста Острога» (польською мовою) можна безплатно завантажити тут.

З ініціативи острозького пароха, ксьондза-каноніка Вітольда-Йосифа Коваліва в 1994 р. у місцевому костелі було встановлено пам’ятну таблицю, присвячену Жураковському.

Книга «Листи з Козельська бурмістра міста Острога», видана «Воланням з Волині» у 2001 р.

Станіслав Лончковський народився 2 січня 1897 р. у сім’ї Людвіка Лончковського та Ванди Гіблітц у Жаковіце (сучасне Куявсько-Поморське воєводство). У 1909 р. сім’я Лончковських емігрувала до США й оселилася в місті Філадельфії, в якому існувала досить потужна польська діаспора. Станіслав у 1915 р. закінчив місцеву школу, був членом Польського гімнастичного товариства «Сокіл». Саме ця організація відправила його на курси підхорунжих, а потім на офіцерські курси в Канаді.

У жовтні 1917 р. він вступив до армії генерала Галлера. Брав у її складі участь у Першій світовій війні. В боях у Шампані сам зголосився очолити штурмову групу, яка ліквідувала укріплений німецький блокгауз, при цьому майже не зазнавши втрат. Отримав за проявлений героїзм найвищу польську військову нагороду – Срібний хрест ордену Virtuti Militari. Війну закінчив у чині поручника. Після повернення армії Геллера до відродженої Польщі служив у 41-му піхотному полку Канівських стрільців. Брав участь у польсько-більшовицькій війні, був тричі нагороджений Хрестом хоробрих.

Після війни Станіслав Лончковський демобілізувався та залишився в Польщі, хоч мав американське громадянство. Він поселився в Корці. Тут займався торгівлею, мав власний магазин. У 1932 р. отримав звання капітана запасу. Був обраний війтом гміни Корець Рівненського повіту та залишався на цій посаді до арешту у вересні 1939 р. Потрапив до табору в Козельську. Убитий у Катинському лісі навесні 1940 р.

Мечислав Длугош народився 18 серпня 1910 р. у сім’ї Константа Длугоша та Марії Тшцінської в Острозі. Після школи закінчив мірничі курси в Ломжі (1931 р.), працював інженером. У 1932 р. закінчив школу підхорунжих запасу № 7 у Сремі, а в 1934 р. – лісничий факультет Головної школи сільського господарства у Варшаві. Керував тартаком у рідному Острозі. Був одружений із Марією, мав дочку Мечиславу. Ми не володіємо точною інформацією про його участь у вересневій кампанії 1939 р. Мечислава Длугоша арештували восени 1939 р. Він потрапив у табір у Козельську. Убитий у Катинському лісі 5 травня 1940 р.

Меморіальна дошка Мечислава Длугоша на Катинському меморіалі

Серед розстріляних польських офіцерів були і євреї. Борух-Янкель Каплан народився 24 липня 1908 р. у сім’ї Йосифа та Цирлі Капланів у Звягелі. Закінчив Варшавську політехніку, в 1932 р. – курси підхорунжих запасу артилерії у Володимирі. Жив у Рівному, працював інженером-електриком.

1 січня 1936 р. Каплану присвоїли звання підпоручника, він був приписаний до 13-го полку легкої артилерії. Після арешту восени 1939 р. певний час Боруха-Янкеля Каплана утримували в Рівненському таборі для військовополонених. Як свідчать документи, 14 січня 1940 р. його перевели в Козельський табір, у який Каплан прибув 28 січня. 15–17 квітня 1940 р. полоненого передали в розпорядження управління УНКВС у Смоленській області. Боруха-Янкеля Каплана розстріляли майже одразу після прибуття в табір, 16–19 квітня. Похований на Польському воєнному кладовищі в Катині.

Юзеф Флісек народився у Бжезінах Гарволінського повіту в березні 1889 р. у сім’ї Яна та Теклі Флісеків. На службу в поліцію його прийняли 1 серпня 1923 р. За багаторічну службу нагороджений Бронзовим хрестом заслуги. У вересні 1939 р. був постерунковим Державної поліції в Острозі.

Був ув’язнений в Осташкові. Як свідчить рапорт 037/4, Флісека вивезли з табору в Осташкові 20 квітня 1940 р. до Мєдного, де через кілька днів розстріляли. Мав чотирьох дітей: дочку Станіславу, яка загинула в 1938 р. унаслідок трагічного випадку – її застрілив наречений, дочку Дануту і синів Яна та Владислава. Дружина та діти після закінчення війни перебралися до Лондона.

Українець Інокентій Гловацький народився в 1886 р. у Дорогиничах біля Горохова на Волині в сім’ї Дементія Гловацького й Мелетини Лінчевської. Закінчив чотирикласну духовну семінарію в Мінську, в 1910–1912 рр. працював учителем у Новосілках Володимирського повіту. Брав активну участь у національному українському русі, що згодом і стало причиною вимушеної відставки. Зайнявся сільським господарством, працював в агрономічному відділі Володимирського земства. Згодом перебрався до Острога.

На жаль, достовірної інформації про діяльність Інокентія Гловацького в період Української Народної Республіки знайти не вдалося. Збереглася лише згадка у єврейських виданнях про те, що він, ризикуючи життям, запобіг погрому, який ось-ось мали вчинити військові підрозділи армії УНР в Острозі.

Дещо більше відомо з періоду Другої Речі Посполитої. В 1920-х рр. Гловацький очолював Спілку кооператорів на Волині, займався сільським господарством і торгівлею. В 1928 р. вступив до Безпартійного блоку співпраці з урядом – організації парламентського типу, провідне місце в політиці якої займало національне питання. На початку 1930-х рр. Гловацький був директором острозького відділення «Волинського селянського кооперативного банку».

Воднораз із економічною Інокентій Гловацький займався і громадською діяльністю, саме за це українське населення Волинського воєводства вибрало його сенатором. На цій високій посаді Інокентій Гловацький перебував із 1930 до 1935 р.

Він був одним зі співзасновників Волинського українського об’єднання, а також одним із засновників і потім членом правління українського «Товариства прихильників православної освіти та охорони традицій православної віри імені митрополита Петра Могили». До речі, установчі збори відбулися 19 листопада 1931 р. у Луцьку, в українському клубі «Рідна хата». Статут товариства затвердила адміністрація Волинського воєводства з правом поширення діяльності на всю територію Польщі. Головою правління вибрали відомого волинського архітектора Сергія Тимошенка. Товариство займалося просвітницькою діяльністю, видавало часописи та широкий асортимент книг українською мовою, створювало освітні заклади й організовувало безплатні курси. Крім цього, товариство надавало регулярну матеріальну допомогу українській гімназії в Луцьку, займалося справою повернення українській церкві Почаївської лаври. Відомо також, що в 1934 р. Інокентій Гловацький відкрив в Острозі хату-читальню. Під час Голодомору був членом Волинського громадського комітету допомоги голодуючим в Україні.

Восени 1939 р. Інокентія Гловацького арештували органи НКВС як українського націоналіста. Кілька місяців його протримали в Рівненській тюрмі, а 18 травня 1940 р. доставили у в’язницю в Києві й невдовзі вбили в Биківні. Його ім’я під номером 687 значиться у списку на вивезення на розстріл 41/3-54.

Так склалося, що ця постать нині майже забута. В українській серії книг «Реабілітовані історією», яка розповідає про долі осіб, репресованих радянською владою (Рівненській області присвячено 10 томів), стаття про Інокентія Гловацького відсутня. Немає про нього згадки і в українській «Вікіпедії». Першу біографічну довідку (польською мовою) для проєкту «Волинський біографічний словник» написав отець-канонік Вітольд-Йосиф Ковалів, острозький парох. Його напрацювання послужили основою для написання цієї біограми, яку ми доповнили матеріалами, раніше недоступними. Натомість постать українського сенатора все ще очікує більш серйозного дослідження.

Ім’я Інокентія Гловацького увічнено на меморіальній дошці загиблим у Другу світову війну парламентарям на будівлі Сенату РП у Варшаві.

Меморіальна дошка загиблим сенаторам на будівлі Сенату РП у Варшаві

(Далі буде).

Анатолій Оліх