Родинні історії: Похресниця Ірени Сандецької
Статті

«Вона дуже віддана людям», – кажуть про Емілію Воляницьку кременецькі поляки. Все життя працювала вчителькою, завжди була і сьогодні є активною парафіянкою костелу Святого Станіслава у Кременці, у минулому очолювала Товариство відродження польської культури імені Юліуша Словацького, нині належить до Комітету сеньйорів цієї організації. Та все ж найважливішою для неї завжди була сім’я. До уваги наших читачів – родинна історія Емілії Воляницької.

«Прийшли совєти й забрали дідуся»

«Мої дідусь і бабуся по материнській лінії були поляками. Походили із села Загірці (сьогодні у Кременецькому районі Тернопільської області, – авт.). Дідуся звали Ян Юхкевич, а бабусю – Франя (Францішка). У них було восьмеро дітей. Двоє померли в ранньому віці. Дідусь був лісником, господарював також на своїй землі. Моя мама Станіслава народилася в 1907 р. Вона згадувала: коли в 1918 р. прийшли совєти (напевно, йдеться про весну 1919 р., – авт.), то дідуся забрали в Дедеркали (сьогодні Великі Дедеркали у Кременецькому районі, – авт.) й розстріляли. Бабуся з дітьми переховувалася, оскільки більшовики хотіли знищити цілу родину.

У 1920-х рр. моя мама навчалася в Кременецькому ліцеї на вчительку. На останньому курсі вона захворіла і в неї виявили туберкульоз. Після цього її забрала до себе на лікування мамина двоюрідна сестра із села Шпиколоси (сьогодні у Кременецькому районі, – авт.). У них із чоловіком Мечиславом Полаком не було дітей. Коли мама вилікувалася, то лишилася в тітки, доглядала за нею. Вони жили непогано, мали багато землі. Після смерті тітки дядько почав грати в карти і програв частину землі, але мурована хата під бляхою таки лишилася. Бабуся Франя із Загірців на той час уже померла. На початку 1930-х рр. мама вийшла заміж за поліціянта Юзефа Чайковського. Вони господарювали у Шпиколосах, а в 1934 р. у них народилася дочка Ізабелла», – зазначає Емілія Воляницька.

Учні й викладачі Кременецького ліцею, 1929 р. (Станіслава Воляницька стоїть крайня зліва, Марія Сандецька сидить у білому)

Учні й викладачі Кременецького ліцею (Станіслава Воляницька сидить крайня зліва, Марія Сандецька сидить у білому в центрі)

Моя співрозмовниця розповідає про найменшого брата своєї мами: «Зигмунт народився в 1911 р. і жив разом із моєю мамою в Шпиколосах. У 1930-х рр. він часто ходив до радянського кордону, займався нелегальною торгівлею. Навіть велосипед собі купив за ті гроші. Одного разу його сильно побили, але мама знайшла лікаря, який його врятував. Після цього Зигмунт не зупинився і далі ходив до кордону. Згодом його вивезли до Сибіру. Мама навіть надсилала йому якісь пакунки з допомогою. Врешті йому дозволили повернутися до Польщі й він оселився в Щецині».

Емілія Станіславівна розказує про радянські репресії на початку Другої світової війни: «В Загайцях (сьогодні Великі Загайці в Кременецькому районі, – авт.) проживала сестра моєї мами Тереза. Її чоловік, військовий осадник Юзеф Пікса, походив із Центральної Польщі. Вони мали господарство на хуторі Сєнькевичі та виховували п’ятьох дітей. У 1939 р. їх арештували і відправили до Сибіру. Їхніх троє дітей уникнули арешту і прийшли до моєї мами. Дорогою в Сибір найменша дитина померла і військові просто викинули її з потяга. Через це тітка Тереза збожеволіла та згодом померла в Сибіру. Дядько Юзеф пішов служити в Армію генерала Андерса (Польська армія в СРСР, – авт.), а після війни жив у Польщі. Їхній найстарший син потрапив до Англії. Там він і залишився.

Із приходом радянської влади арештували й маминого чоловіка, поліціянта Юзефа Чайковського. Його тримали у в’язниці у Львові, там він сильно захворів. Коли мама приїхала до нього, їй дозволили забрати чоловіка додому, оскільки він уже майже не підіймався і був дуже слабким. Після повернення в Шпиколоси він ще пожив кілька місяців і помер у 1942 р.»

«Мамі наснився хрестик»

«Після смерті чоловіка мама лишилася з моєю сестрою Ізабеллою в Шпиколосах. Із ними також жила моя двоюрідна сестра Тереза, дочка Юзефа Пікси, яку не вивезли до Сибіру.

Тереза Пікса (двоюрідна сестра) та Емілія Воляницька, близько 1950 р.

Одного вечора в 1943 р. до мами постукав у двері сусід, сказав, що в неї щось горить у господарстві. Мама відповіла, що о такій порі вже не відчиняє нікому. Проте помітила, що на її вулиці, де жили поляки, почалася стрілянина, палали хати. Після цього вона взяла дітей і вилізла на горище, де вони всі заховалися. Згодом до хати прийшли бандерівці й почали все, що могли взяти, виносити з хати і класти на вози. Один із них піднявся на горище, пройшовся по ньому і зліз. Мама казала, що, можливо, він їх побачив, але не видав. Або дійсно не помітив», – згадує Емілія Станіславівна.

«Напередодні тих подій мамі наснився хрестик, яким потрібно було перехрестити дорогу, щоб врятуватися від небезпеки. Коли мама з дітьми злізла з горища, то взяла з хати лише той хрестик і зробила так, як їй наснилося. Вони переходили різні поля і повзли на колінах, щоб їх не помітили. Таким чином їм вдалося втекти із села. До них приєдналися два хлопчики. Мама забрала їх до Кременця. В місті їх спочатку прихистила одна жінка, вони жили в неї у якомусь хліві», – продовжує Емілія Воляницька.

Розповідає також про трагедію сусідів: «По сусідству в мами жив один українець, який був одружений із полькою. І коли до них прийшли бандерівці, сказали йому, що він може йти. Але він відмовився, почав плакати і просити хлопців, аби лишили його дружину і дітей у спокої. Після цього їх усіх розстріляли. Рідна сестра його дружини втекла до Кременця, а згодом отримала дозвіл на те, щоб забрати трупи родичів. Коли вона прибула в Шпиколоси, знайшла одну живу дитину й забрала її до себе.

У Шпиколосах жили й українці, й поляки. Я просила маму, щоб розповіла мені, хто саме здійснював ті криваві злочини, але вона казала, що мені не варто цього знати. Ще мама дуже не любила радянську владу, казала, що вона довго не протримається і я цьому тоді дуже дивувалася».

Батька вивезли на примусові роботи до Німеччини

«Мої дідусь і бабуся, Микола і Стефанида Воляницькі, походили з-під Вишнівця. У 1894 р. у них народився син Станіслав, мій батько. Це була польська родина, що господарювала на землі та займалася перевезеннями різних товарів. Згодом тато одружився зі Стефанією, яка вже мала двох дітей, і переїхав у село Шпиколоси. В однієї з їхніх дочок вже навіть була дитина, Мілюня. Мене пізніше назвали саме на її честь. Також цікаво, що перша дружина батька була хрещеною мамою моєї сестри Ізабелли», – зазначає Емілія Воляницька.

Про період німецької окупації вона говорить наступне: «Незважаючи на вік батька, його відправили на примусові роботи до Німеччини. Він розповідав, що працював на якомусь заводі і йому було важко, він мусив шукати їжу по смітниках. Тих, хто працював у сільському господарстві, краще годували, тож їм було легше в Німеччині.

Перша дружина мого батька Стефанія в цей час жила у Шпиколосах. Поблизу села партизани вбили німця. Щоб помститися, німці вирішили вбити десять осіб із села. Вони зігнали випадкових людей у хлів і спалили їх. Серед них була і Стефанія. Після війни одна з її дочок із власною сім’єю виїхала до Польщі».

«Повертаючись із Німеччини, батько мав документи, які дозволяли йому оселитися в Польщі. Проте він хотів додому, працювати на землі. До того ж не знав, що сталося з його дружиною. З польсько-радянського кордону його відправили в Маріуполь відбудовувати завод. Лише через рік він отримав дозвіл повернутися у Шпиколоси. В 1947 р., коли приїхав додому, дізнався про долю дружини. Господарство теж було знищено, тож він поїхав у Кременець, де влаштувався на роботу в пекарню», – розповідає Емілія Воляницька.

«Удома ми спілкувалися лише польською»

«Моя мама жила у Кременці з дочкою Ізабеллою, своїми сестрами Анелею і Теклею та їхніми дітьми. За житло їм служило підвальне приміщення біля млина. Певний час усі вони хворіли на тиф, від якого померли мамина сестра Текля і її син. Щоб прогодувати родину, мама працювала в пекарні. В сім’ї заробляла лише вона. Коли були німці, в пекарні пекли хліб для німців, а коли совєти – для совєтів. Мама розповідала, що німці себе краще поводили, а совєти знущалися з людей. Окрім пекарні, мама ходила ще на заробітки до людей: допомагала молотити збіжжя або копала картоплю. Вона пішки добиралася до Шпиколосів, аби заробити гроші.

Саме в пекарні у Кременці мої батьки, Станіслав Воляницький і Станіслава Юхкевич, і познайомилися. Я народилася в 1949 р. Згодом батько працював столяром, а мама доглядала за господарством. Ми жили досить бідно. В нас була одна кімнатка за костелом, у якій жили батьки зі мною та моя старша сестра Ізабелла зі своїм чоловіком і двома дітьми. Пізніше сестра отримала квартиру і вони переїхали», – продовжує Емілія Воляницька.

Станіслав Воляницький (посередині) зі своїми братами, близько 1949 р.

Згадує: «Коли я ходила до восьмого класу, то навіть не мала пальта. Батьки віддали мене навчатися до російської школи, але вдома ми спілкувалися лише польською. На вулиці з дітьми я говорила українською. Батько вже був поважного віку і йому було складно працювати. Він отримував невеличку пенсію. Щоб якось заробити, я годувала кроликів, а потім здавала їх».

Після закінчення школи пані Емілія також пішла працювати в пекарню: «Через два тижні роботи мені стало погано, я втратила свідомість на зміні. Добре, що колега помітив і допоміг мені не поранитися, бо навколо були гарячі форми для випікання. Директор хотів звільнити мене, але я попросила підшукати роботу, оскільки вдома в нас була складна матеріальна ситуація.

Директор пекарні відправив мене до своєї дочки в районний комітет комсомолу. Мене направили працювати піонервожатою в село Кімнатка (сьогодні Кімната у Кременецькому районі, – авт.). Згодом я вступила на заочне відділення фізичного факультету Кременецького педагогічного інституту, а закінчувала вже математичний факультет Тернопільського педагогічного інституту. Після Кімнатки я працювала в Гаях і Дунаєві (села в Кременецькому районі, – авт.)».

У 1967 р. Емілія Воляницька вийшла заміж за українця Івана Шульгана: «Він працював електриком. Шлюб ми брали в костелі, через що була колотнеча між нашими батьками, але якось минулося. В 1981 р. ми отримали квартиру. У нас народилися сини Павло й Петро та дочка Аліна. Старший син Павло помер, а Петро живе зі мною. Дочка мешкає сьогодні у Варшаві зі своїм сином. Доки була жива моя мама, ми вдома завжди розмовляли польською. Вона переходила на українську тільки тоді, коли сварилася (усміхається, – авт.)».

Справа наліво: Станіслав Воляницький, Ізабелла Батовська, Станіслава Воляницька, Емілія Воляницька, Іван Шульган, діти Емілії Воляницької

«Моя хресна мама – Ірена Сандецька»

«Моєю хрещеною мамою була Ірена Сандецька – дуже відома постать у Кременці. Її мама Марія (в дівоцтві Чартковська, – авт.) працювала вихователькою в жіночому інтернаті Кременецького ліцею в 1920-х рр. У той час там навчалася моя мама Станіслава. Під час Другої світової війни Ірена Сандецька перебувала в таємній польській військовій організації. Через це її арештували совєти і певний час тримали в ув’язненні. Після війни вона була органісткою в парафіяльному костелі Святого Станіслава у Кременці, а також готувала дітей до Першого причастя, навчала їх польської мови. У неї були гарні педагогічні здібності, дітям було цікаво з нею. В той час у нас не було постійного ксьондза. Згодом меси почав відправляти отець Якуб Мацишин, хоча йому також час від часу забороняли проводити богослужіння.

Ксьондз Якуб Мацишин із дітьми (друга справа – Емілія Воляницька)

Із самого дитинства я відвідувала костел. Навіть коли не було ксьондза, кременецькі поляки, зокрема я з мамою, Ірена Сандецька та інші місцеві поляки, приходили в костел і молилися. Ірена Сандецька працювала лаборанткою в лікарні. На пенсії проводила активну культурну діяльність у польському товаристві», – пригадує моя співрозмовниця.

Емілія Воляницька, 2022 р.

Ірена Сандецька (1912–2010) – польська громадська і католицька діячка, поетеса, учителька. Емілія Воляницька опікувалася нею до останніх днів її життя. Після виходу на пенсію присвятила себе родині. Завжди приходить до костелу, а ще належить до Комітету сеньйорів Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького в Кременці.

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2021». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фундація «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій Гладишук
Фото з родинного архіву Емілії Воляницької

 

Схожі публікації
Родинні історії: Багатонаціональна родина Марії Божко
Статті
Марія Божко понад 20 років очолювала Дубенське товариство польської культури. Під час розмови зі мною вона розповідає про життя своєї родини в міжвоєнний період, трагічні події протягом Другої світової війни та культурне відродження польської громади міста в 90-х рр.
17 червня 2022
Свято для дітей у Кременці
Події
Попри масштабну війну, Товариство відродження польської культури імені Юліуша Словацького у Кременці продовжує свою діяльність. Зараз воно займається передусім пошуком і розподіленням гуманітарної допомоги з Польщі, але не забуває теж про свята. Зокрема, 5 і 6 червня у Кременці відзначали День дитини.
08 червня 2022
Родинні історії: До Казахстану вивезли ціле село
Статті
Родину Антона Камінського в 30-х рр. депортували до Казахстану, а після повернення в Україну переселили до Криму. Згодом батьки таки повернулися на рідну Хмельниччину. Доля закинула героя цього тексту до Кременця, де він прислужував отцю Маркіяну Трофим’яку, згодом єпископу, ординарію Луцької дієцезії Римо-католицької церкви в Україні в 1998–2012 рр.
06 червня 2022
Родинні історії: Кожна неділя була особливою
Статті
Мирослава Бутинська із Кременця – членкиня місцевого Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького та одна зі співзасновників Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської. Із початку 90-х рр. проводить екскурсії для польських туристів, спочатку Луцьком і навколишніми селами, а згодом Кременцем.
20 травня 2022
Родинні історії: Ми хотіли бути ближче до рідного дому
Статті
З обох боків Бугу живуть тисячі родин, чиє коріння під диктовку Москви вирвали з рідних сіл і міст комуністичні режими УРСР та Польщі, підписавши 9 вересня 1944 р. угоду, яка передбачала примусове переселення сотень тисяч поляків із заходу України до Польщі та українців із Польщі у східні області УРСР. Серед них – мої співрозмовники Микола і Віра Лисаки.
09 травня 2022
Родинні історії: «Люди погано зустрічали червоноармійців»
Статті
«Ті солдати були обідрані. Одного разу мій батько йшов до костелу. Він був одягнений у чорний костюм і хромові чоботи. Радянські солдати кричали йому вслід, що йде заможний буржуй. Насправді наші люди так завжди вдягалися, йдучи до церкви чи костелу. Натомість червоноармійці були майже голі й босі», – згадує 89-річна Лідія Крижановська зі Здолбунова.
15 квітня 2022
Родинні історії: Букляревичі, Кравчинські та Росінські
Статті
Предки Вацлава Букляревича, співзасновника і першого голови Товариства польської культури імені Владислава Реймонта в Рівному, походять із Литви, України та Польщі. Його прапрапрапрадід Сергій Кравчинський, член революційної організації «Народна воля», став відомим завдяки тому, що вчинив замах на Миколу Мезенецова, голову вищої інстанції таємної поліції Російської імперії. А його дід зі своїми братами воював із більшовиками у війні 1920 р.
24 березня 2022
Родинні історії: Велика сім’я Житніковських
Статті
У Здолбунові відвідую Поліну Цалко 1927 р. н. – одну з найстарших місцевих жительок. Насправді при народженні батьки назвали її Аполонією, але за радянської влади їй сказали, що немає такого імені, й записали Поліною. Вона розповідає про складне життя своєї багатодітної родини в першій половині XX cт., трагічну смерть батька, повоєнне життя в Білорусі й на Рівненщині.
16 березня 2022
Голова польського товариства у Кременці: «Ми разом працюємо далі»
Події
Про ситуацію у Кременці та діяльність місцевого Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького в умовах війни розповів голова організації Мар’ян Каня.
11 березня 2022