Чому ми повинні пам’ятати про 23 серпня 1939 р.
Статті

23 серпня 1939 р., дата підписання пакту Молотова-Ріббентропа, закарбувалася в пам’яті багатьох мільйонів людей у Польщі, Фінляндії, Румунії та країнах Балтії, а також у пам’яті тих, чиї корені сягають цих регіонів. Проте її значення досі продовжують дивним чином обходити мовчанкою у стандартному воєнному наративі Заходу, пише британський історик Роджер Мургауз.

У ніч 23 серпня 1939 р. одразу після 24:00 Йосиф Сталін виголосив тост за Адольфа Гітлера. Нагодою, звісно, було підписання нацистсько-радянського союзу, тобто пакту Молотова-Ріббентропа. Це був договір про ненапад між Москвою та Берліном, який дав зелене світло агресії Гітлера на Польщу і тим самим уторував дорогу до початку Другої світової війни в Європі. Це дата, яка закарбувалася в пам’яті багатьох мільйонів людей у Польщі, Фінляндії, Румунії та країнах Балтії, а також у пам’яті тих, чиї корені сягають цих регіонів. Проте її значення досі продовжують дивним чином обходити мовчанкою у стандартному воєнному наративі Заходу.

Наше колективне ігнорування цієї теми дивує. Значення, яке для багатьох із нас має Друга світова війна, здається, радше з кожним роком зростає, ніж зменшується. У деяких країнах вона є не виключно часткою історію, а своєрідною національною релігією, про що свідчать заповнені полиці книгарень і документальні фільми, які постійно транслюють на телебаченні. В історичних виданнях загальною практикою є піддавати безкінечним інтерпретаціям і новим оцінкам кожну воєнну кампанію, кожну поразку, що дуже часто призводить до виникнення конкуруючих історичних досліджень і концепційних шкіл.

Попри це, нацистсько-радянський пакт досі напрочуд рідко з’являється в західному наративі. Його часто згадують одним абзацом, трактуючи як щось побічне, сумнівну аномалію або примітку до ширшої історії. Його значення регулярно зводиться до статусу останнього дипломатичного ходу перед початком війни, без згадки про згубні відносини між великими державами. Промовистим, наприклад, є факт, що лише кілька з нещодавно виданих у ​​Великобританії популярних книг з історії Другої світової війни приділяють пактові більшу увагу. Його не розглядають як тему, гідну окремого розділу, і зазвичай виділяють на нього абзац-другий і жменьку посилань у покажчику.

Однак з огляду на очевидну важливість пакту, таке ставлення викликає подив. Під його егідою Гітлер і Сталін, два найжахливіші диктатори Європи ХХ ст., виконували спільне завдання щодо знищення Польщі та повалення версальського порядку. Їхні режими, пізніший конфлікт яких виявився вирішальним європейським зіткненням Другої світової війни, розділили Центральну Європу між собою і стояли пліч-о-пліч майже третину війни. Угода не була тимчасовим тактичним прорахунком. За пактом було укладено низку договорів і угод, починаючи з німецько-радянського договору про кордони та дружбу від 28 вересня 1939 р., відповідно до якого Польщу поділили між обома сторонами і в якому обидві сторони зобов’язалися не терпіти польської «агітації» на своїх територіях. Відтоді, згідно з двома обширними економічними договорами, сторони обмінювалися секретами, проєктами, технологіями та ресурсами, змащуючи військові машини одна одної. У той період Сталін не був пасивною чи незацікавленою нейтральною стороною – він був найважливішим стратегічним союзником Адольфа Гітлера.

З усіх цих причин німецько-радянський стратегічний союз, започаткований 23 серпня 1939 р., цілком заслуговує на те, щоб стати невід’ємною частиною нашого колективного наративу про війну. Але він нею не є. Варто якусь мить порозмірковувати над численними причинами цього упущення. Певною мірою їх можна приписати традиційній короткозорості, яка, здається, притаманна англомовному світові в питанні Центральної Європи. Цей менталітет влучно продемонстрував британський прем’єр-міністр Невіл Чемберлен, який у 1938 р. назвав Чехословаччину «далекою країною», населену «людьми, про яких ми нічого не знаємо». З 1938 р. минуло багато часу, але ці настрої значною мірою збереглися донині, незважаючи на недавній приплив підтримки України.

Окрім того, у західному політичному дискурсі існує явище, яке можна назвати «асиметрією толерантності». Воно проявляється в тому, що злочини комунізму легше ігнорувати за злочини фашизму і легше трактувати їх як проблеми, які зникнуть самостійно, якщо на них не звертати уваги. Логіка, що криється за цим, базується на тому, що ексцеси лівих мали в основі якимось чином шляхетніше поривання (вони нібито були вмотивовані ілюзорними поняттями «рівності» або «прогресу»), ніж ексцеси правих, вмотивовані основними концепціями расової супремації.

Це частково пояснює масштаб, в якому так зване вікно Овертона, тобто спектр прийнятного політичного дискурсу, змістилося вліво за останні роки, а також той факт, що Леніна і Че Гевару все ще вважають «крутими» в багатьох університетських містечках.

Проблема полягає також в історіографії. Західному наративу про Другу світову війну, як правило, дуже важко вийти поза злочинну природу Адольфа Гітлера та його Третього Рейху, а центральне місце Голокосту в цьому наративі лише укріпляє це упередження. Німецька історіографія значною мірою базується на «первородному гріху» нацизму, зводячи всіх інших грішників (у кращому випадку) до другорядної ролі. Тому злочинну природу сталінського Радянського Союзу й надалі здебільшого оминають, мінімізують і релятивізують, висвітлюючи радше як примітку до західного наративу, ніж заголовок.

Радянська, а пізніше російська, пропаганда, яка старалася мінімізувати і релятивізувати пакт і його наслідки, великою мірою ломилася у відчинені двері.  Попри це, нацистсько-радянський пакт став чимось на зразок критерію оцінювання та очевидним головним болем для Кремля, адже він вимагав більших, ніж зазвичай, зусиль для затушовування, введення в оману та відвернення уваги. Перша пробоїна в цьому наступі з’явилася одразу ж після вторгнення Гітлера в Радянський Союз у 1941 р., коли Сталін, який тоді відчайдушно добивався прихильності союзників, намагався дистанціюватися від пакту, описуючи його як необхідність, яку Радянський Союз, попри небажання, змусили прийняти обставини. Той факт, що після більш як восьми десятиліть надалі регулярно звучить саме така інтерпретація, здається, свідчить про впливи сталінських «корисних ідіотів» на Заході.

У 1948 р. радянський пропагандистський наступ посилився. У відповідь на публікацію Державним департаментом США тексту секретного протоколу до пакту Ріббентропа-Молотова Сталін виявив різкий спротив у формі власноруч написаного тексту під назвою «Фальсифікатори історії», в якому, звісно, назвав цей таємний протокол капіталістичною фальшивкою і розкритикував віроломство Заходу, якому не вдалося зупинити Гітлера. Він представив нову інтерпретацію пакту, намагаючись виправдати його як оборонний виверт і відволікання неминучого.

Заперечення совєтами існування таємного протоколу, найобтяжливішого документа переговорів щодо пакту, виявилося надзвичайно стійким. У 1983 р., наприкінці життя, В’ячеслава Молотова журналіст запитав про існування секретного протоколу. Його відповідь була однозначною. Чутки про документ мали на меті завдати шкоди СРСР. Молотов сказав: «Не було жодного таємного протоколу». Менш ніж через десятиліття, в умовах широких соціальних протестів у країнах Балтії, Горбачов опублікував текст цього документа, отриманого з радянських архівів. Він був підписаний Молотовим.

Протягом наступних років короткий розквіт гласності, тобто «відкритості» за Горбачова та Єльцина, поступився місцем новій культурі засекреченості й наполегливих заперечень. Архіви, які на деякий час були відкриті для вчених з усього світу, закрили для всіх, окрім найбільш лояльних і довірених коментаторів. Пам’ять про Другу світову війну з плином часу стала одним із наріжних каменів путінізму, культу розчуленої, сфабрикованої пам’яті, яка все частіше займала місце обіцяного колись добробуту та стабільності.

Однак за правління Путіна історичний наратив був не лише повторенням радянської історії про війну. Наприклад, нацистсько-радянський пакт подавали як демонстрацію сили Кремля і приховане застереження сусідам Росії. Коли 2019 р. Москва опублікувала збірку архівних документів щодо пакту, приховане послання було чітким: брутальна логіка, яка призвела до укладення пакту, тобто логіка «сфер впливу» та дарвінівського закону сильного правити слабким, знову стала популярною у Кремлі.

За цих обставин – коли Захід незацікавлений, а Росія підступна та сповнена реваншистських настоїв – легко зауважити, що дати чесну оцінку нацистсько-радянському пакту дуже важко. Але ми повинні його оцінити хоча б заради історичної чесності та точності. Пакт Молотова-Ріббентропа є одним із найважливіших договорів Другої світової війни. І хоча, можливо, ми інколи про це забуваємо, це порозуміння безпосередньо призвело до початку війни, замкнувши Польщу між двома ворогуючими сусідами та підриваючи досить безладні зусилля західних держав зупинити Гітлера.

Так само важливими є відносини між великими державами, які започаткував цей пакт. Війна, що незабаром почалася, наклала свій лиховісний відбиток. Польщу захопили й поділили між Москвою та Берліном. Фінляндія також зазнала нападу Червоної армії і була змушена віддати частину своєї території. З мовчазної згоди Гітлера незалежні країни Балтії та румунська провінція Бессарабія були анексовані Сталіним, а їх відважне населення, що чинило опір, було засуджено до депортації в жахливий Гулаг. Таким чином, нацистсько-радянський пакт не є місцевою справою чи темою суто місцевого значення. За скромними підрахунками, він безпосередньо вплинув на життя близько 50 млн людей.

Немає сумнівів: цей пакт не можна забути, його потрібно увіковічити. В основному це завдання звалилося на тих, кого він безпосередньо торкнувся. У 80-х роках минулого століття балтійські та східноєвропейські емігранти з комуністичних країн 23 серпня організовували демонстрації «чорної стрічки» на знак спротиву щодо Радянського Союзу. Невдовзі після цього, у 1989 р., жителі країн Балтії протестували проти їх анексії СРСР, якій сприяв нацистсько-радянський пакт, створивши 23 серпня Балтійський ланцюг. Це була шеренга з двох мільйонів людей, що трималися за руки, яка простягалася на 600 км через три країни.

У 2009 р. подібні соціальні ініціативи знайшли відображення в резолюції, представленій Європейському парламенту в Брюсселі, в якій пропонувалося встановити 23 серпня Європейським днем ​​пам’яті жертв сталінізму та нацизму. Його прийняли, незважаючи на кілька голосів проти від комуністичних депутатів Європарламенту, один із яких назвав порівняння нацистського та радянського режимів «невимовно вульгарним».

Росія, звичайно, також підняла шум, а тодішній президент Дмитро Медведєв створив у відповідь президентську комісію для протидії спробам фальсифікації історії, що було обдуманим повторенням попередніх намагань Сталіна приховати правду про пакт. Згідно з новим указом, за відхід від величальної версії радянських звершень у Другій світовій війні загрожував штраф або позбавленням волі на строк до п’яти років. Все це нагадувало старий радянський жарт: «Майбутнє точно відоме, непередбачуване тільки минуле».

Із 2014 р. Європейська мережа «Пам’ять і солідарність» (ENRS, міжнародна урядова ініціатива, яка пропагує вивчення історії Європи у ХХ ст.) взяла на себе завдання з увіковічнення нацистсько-радянського пакту через освітню кампанію під назвою «Пам’ятай. 23 серпня». Її ініціативи, які включають і роздачу значків, і створення короткометражних фільмів, що розповідають історії окремих жертв тоталітарних режимів, спрямовані на поширення знань, вільних від брехні та дезінформації, і заохочення до відвертої дискусії.

Дехто може вважати, що в умовах нинішнього нападу Росії на Україну, який знову втягує європейський континент у війну, сперечатися про дрібні деталі історії ХХ ст. є, в певному сенсі, недозволеною розкішшю. Проте я стверджую протилежне. Жорстоке та неспровоковане вторгнення Росії на територію свого сусіда є лише найновішою личиною кривавого континууму, новим злочином у переліку, який сягає часів нацистсько-радянського пакту і пізніших років, який зображує менталітет підозріливості, параної та відвертої агресії, що вже давно керує поглядами Кремля. Настав час нарешті відкритися та усвідомити – у кривавому техноколорі – справжню ворожу природу східного сусіда Європи та подвоїти зусилля з вивчення та поширення найтемніших сторінок його історії. 23 серпня може і має зіграти в цьому починанні вирішальну роль.

***

Текст написано для проєкту «Dla Polonii», який фінансує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія і поляки за кордоном 2021 р.» Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Роджер Мургауз,
британський історик і германіст, що спеціалізується на новітній історії Центральної Європи. Особливу увагу він присвячує гітлерівській Німеччині, Голокосту і Другій світовій війні в Європі. Нещодавно видав книгу «Союз дияволів. Пакт Гітлера-Сталіна, 1939–1941».

Джерело: dlapolonii.pl

Схожі публікації
Чи напад СРСР на Польщу був неминучим?
Статті
У західній історіографії не вистачає усвідомлення, що радянська держава була загарбницькою імперією, яка не погоджувалася зі своїми кордонами і прагнула знищити Версальську систему в Європі. Польща була ключовим елементом цієї системи – так думали всі радянські очільники. Про це пише професор Марек Корнат.
17 вересня 2022
Польща була ментально готовою до нападу німців. Захід – ні
Статті
Хоча Польща очікувала нападу з боку Третього Рейху, приготування, які вона зробила, були недостатніми. Зокрема, занадто багато надії покладали на домовленості з державами Заходу, які остаточно нас підвели, пише професор Анджей Хвальба.
01 вересня 2022
Із вдячності полякам українці прибирають польські місця пам’яті в Україні
Статті
Тисячі українців з ранньої весни з власної ініціативи прибирають польські місця пам’яті, які містяться в Україні, зокрема кладовища. На їхню думку, це не тільки знак вдячності, але й знак солідарності і дружби з поляками, а також винятковий історичний шанс, щоби перенести наш союз на якісно новий рівень – пише Оліх Анатолій, український журналіст польського походження, який особисто бере участь у акції.
14 червня 2022
Як Польща повернула собі «Червоні маки на Монте-Кассіно»
Статті
Її назва говорить про квіти, які цвіли на схилах Монте-Кассіно. Ще кілька років тому права на цю відому польську пісню належали урядові Баварії. Як Польщі вдалося їх повернути? У 78-му річницю битви під Монте-Кассіно портал dlapolonii.pl нагадує розповідь Вальдемара Доманського.
20 травня 2022
«Там, де він грав, був народний театр». Спогади про Єжи Трелю
Статті
Він був живим пам’ятником театру, а дехто навіть казав: «Там, де грає Треля, там і є народний театр». Видатний польський актор Єжи Треля помер 15 травня в Кракові у віці 80 років.
18 травня 2022
Охман – голос Польщі просто з Америки
Статті
Син поляків, які вже багато років живуть у США, повертається до Польщі, щоб навчатися сольного співу. Аби спробувати власні сили, він подає заявку на участь у телевізійному шоу талантів і виграє. Знайомтеся: Кристіан Охман – молодий музикант, який представляв Польщу на конкурсі «Євробачення–2022» у Турині і посів 12-те місце.
16 травня 2022
Професор Рафал Латка: За замахом на Йоана Павла ІІ стояла радянська влада
Статті
Радянський Союз прийняв рішення усунути Йоана Павла ІІ таким чином, щоб ніхто не підозрював, що за замахом стоїть безпосередньо Москва. Безчинність західних спецслужб їм це тільки спростила – пише професор Рафал Латка з Інститутут національної пам’яті Польщі. 13 травня минає 41-а річниця замаху на життя Папи Римського Йоана Павла ІІ.
13 травня 2022
Світ із п’яти елементів
Статті
Світ повинен шукати нестандартні рішення. Тільки так ми можемо зупинити ефект доміно. Україна сьогодні подарувала нам надію, змінюючи геополітику.
05 травня 2022
Солідарні проти російської агресії
Статті
«На рівнинах України зараз вирішується доля нашого континенту. Йде надзвичайно драматична боротьба за безпечне майбутнє, свободу, ідентичність та добре ім’я всієї Європи. Час дискусій закінчився. Настав час солідарності та рішучих дій», – пише президент Польщі Анджей Дуда.
04 травня 2022