У західній історіографії не вистачає усвідомлення, що радянська держава була загарбницькою імперією, яка не погоджувалася зі своїми кордонами і прагнула знищити Версальську систему в Європі. Польща була ключовим елементом цієї системи – так думали всі радянські очільники. Про це пише професор Марек Корнат.

Розпочате 17 вересня 1939 р. радянське вторгнення в Польщу, яка вже протягом сімнадцяти днів воювала з Німеччиною, змушує нас поставити запитання: чи дійшло би до цієї агресії, якби не утворився Третій Рейх і Гітлер не розпочав би світову війну. Що на цю тему може сказати історик міжнародних відносин? Чи взагалі варто ставити собі такі запитання? Звичайно, приступаючи до роздумів на цю тему, не можна не підкреслити, що всі відповіді історика на запитання «щоби було, якби», не можуть бути нічим іншим, як тільки роздуми над імовірністю.

Правдою є те, що радянська пропаганда проголошувала мирне співіснування першої «соціалістичної держави» з капіталістичними країнами. Особливий вираз знайшла концепція в теорії «масової безпеки». Після утворення націонал-соціалістичної Німеччини західний світ із радістю вітав Москву як свого потенційного союзника. Одним із головних представників ідеї альянсу Лондон–Париж–Москва вже в середині 30-х рр. був Вінстон Черчилль. Багато людей в європейських столицях повірили в те, що зовнішня політика СРСР пройшла кардинальну еволюцію й набула антинімецького характеру, стаючи на захист Версальської системи. Це була велика помилка.

В останні роки перед Другою світовою війною Радянський Союз переживав велику внутрішню кризу. Її найважливішим проявом був передусім Великий терор, який спричинив ослаблення армії. Однак у той самий час відбувалося інтенсивне озброєння, яке було можливим завдяки індустріалізації країни і власній важкій промисловості. Радянська держава не стала мирним актором міжнародної політики. Цілі Москви, яких вона ніколи не формулювала публічно, можна представити у двох пунктах: 1) підпорядкування собі тих територій, які від’єдналися від Росії після падіння царської імперії і програшу радянською владою війни з Польщею; 2) ведення політики, яка мала на меті утворення в Центральній і Східній Європі блоку держав під керівництвом Москви та за згодою Франції, що передбачав Східний пакт, укладений у 1934 і 1935 р.

Концепція Східного пакту закінчилася невдачею. Радянська влада не покидала спроб її відновити, але вони були невдалими.

У вересні 1938 р. Польща здійснила контроверсійний крок: вона розпочала воєнні дії проти Чехословаччини та забрала Тешинську Сілезію, ставлячи ультиматум уряду в Празі. В Москві провели мобілізацію західних військових округів і створили видимість, що Червона армія готується напасти на Польщу. До сьогодні не відомо, які були мотиви таких дій. Деякі історики вважають, що це була прелюдія до радянсько-польської війною. На мою думку, швидше за все це була лише демонстрація радянської готовності, яка повинна була змусити владу у Варшаві відмовитися від подальших дій проти Чехословаччини.

Коли в 1938 р. Великобританія і Франція підписали договір з Німеччиною коштом Чехословаччини, Радянському Союзу не дали права приймати рішення щодо безпеки в Європі, але вже весною 1939 р. уряди в Лондоні і Парижі приступили до повернення Москви в політику утримання миру перед німецькою загрозою.

Важливим є те, що влітку 1939 р. радянський уряд поставив вимогу «пропустити» Червону армію через територію Польщі та Румунії, щоб вона могла брати участь у війні проти Німеччини (Третій Рейх і СРСР не мали спільного кордону). Радянські вимоги, що важливо, закладали не тільки військовий похід через Польщу, що ще можна було би якось пояснити військовими умовами, але й через Румунію, в чому не було необхідності, якщо йдеться про ефективну боротьбу з Німеччиною. Йшлося лише про загарбання Бессарабії. Для боротьби з Німеччиною не потрібно було також вимагати права ввести війська до країн Балтії, а однак Москва вимагала також цього. Як бачимо, йшлося про отримання шляхом домовленостей із західними державами права на захоплення східними регіонами Польщі, країн Балтії і частини Румунії.

Пакт Молотова-Ріббентропа відіграв кардинальну роль у стратегії радянського експансіонізму. Взамін за дану Гітлерові обіцянку не розпочинати військових дій проти Німеччини Сталін отримав усе, що хотів. Розмови в Москві 23–24 серпня 1939 р. показали готовність Третього Рейху на далекі поступки. Гітлер виконав усі забаганки більшовицького диктатора. Легкою рукою він розпоряджався територією Центральної і Східної Європи, бо, безсумнівно, не покидав думки про майбутню війну проти Росії. Переконавшись, що Польща програє оборонну кампанію, Сталін вирішив напасти зі сходу, унеможливлюючи будь-які спроби подальшого опору поляків.

7 вересня 1939 р. радянський диктатор сказав керівнику Комінтерну Дімітрову, що настала «друга імперіалістична війна», котрою треба задовільнити всі інтереси Радянського Союзу.

Ця промова виразно засвідчує прагнення взяти участь у завоюванні Польщі.

У вересні 1939 р. з’явилися особливо сприятливі для радянської влади умови, щоб реалізувати програму значного розширення кордонів імперії. Німеччина запросила Москву до участі в поділі Польщі та дала знати, що не зацікавлена долею балтійських народів (в тому числі і Фінляндії). Франція і Великобританія не мали ані коштів, ані бажання, щоб виступити проти СРСР.

Треба повторити за німецьким істориком Мартіном Брошартом, що в особі Сталіна Гітлер знайшов партнера для проведення тотальної війни на винищення – «партнера такого ж відважного, щоб легко розпоряджатися чужою територією», як і він сам.

Радянська влада хотіла будь-якою ціною відібрати території, котрі Польща отримала внаслідок Ризького миру (1921 р.), захопити країни Балтії (разом із Фінляндією) та відрізати частину Румунії. Виглядало так, що цю програму планували реалізувати в умовах великого конфлікту між «капіталістичними країнами»: з однієї сторони Францією і Великобританією, з іншої Німеччиною. Такий бажаний сценарій приніс 1939 р. У дипломатичній баталії за збереження миру Сталін рішуче став на сторону Гітлера. Він зробив це не з примусу, а з вибору. Власне за це в сьогоднішній Росії його хвалять, незважаючи на злочини, які він вчинив.

Не можна однозначно відповісти на запитання, чи Москва наважилася би в самостійно обраний день напасти на Польщу як найважливішого бенефіціара версальської Європи, якби пакт Молотова-Ріббентропа не був підписаний, а Німеччина вела би оборонну політику». Можна припустити, що такий сценарій був би можливим, адже Польща, з огляду на політику рівноваги між Німеччиною і СРСР, блокувала радянській владі можливість ефективного впливу на міжнародний розподіл сили. Маршал Юзеф Пілсудський вважав, що Росія може напасти, коли опиниться в ситуації внутрішньої кризи, яку потрібно буде розрядити. Цей сценарій не був реалізований у 1936–1938 р., що не означає, що тезу польського маршала можемо вважати фальшивою. Маємо пам’ятати про ще одне – кожна тоталітарна держава потребує мобілізації до війни, а в довшій перспективі не може уникнути війни. Для радянської влади війна проти Польщі була опцією номер один. Знищуючи Польщу, вона нищила також Версальську систему.

***

Проєкт «Dla Polonii» фінансує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія і поляки за кордоном 2021 р.» Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Професор Марек Корнат,
історик і радянознавець, керівник відділу історії дипломатії і тоталітарних систем в Інституті історії Польської академії наук

Джерело: dlapolonii.pl