24 лютого ми всі були шоковані тим, що почалася війна. Пізніше, коли вляглися перші емоції, ми рушили на допомогу: спочатку на прикордонні переходи, а потім, згідно з польською традицією «чим хата багата», приймаючи у своїх домівках біженців, надаючи нічліги, харчування, одяг і все, що тільки можна.

У Польщі не створювали таборів для біженців, не виділяли гетто, як це було на заході Європи, де біженців з Африки масово відокремлювали від решти суспільства, облаштовуючи тимчасові містечка, які з часом перетворювалися на закриті енклави. Тут, у Польщі, поляки прийняли змерзлих і наляканих людей до своїх домівок.

Трохи пізніше ми рушили з гуманітарною допомогою – спочатку обережно, лише на прикордонні території, а потім усе далі й далі. З України, крім гнітючих новин про загибель мирних громадян, трагедії сімей, руйнування міст і сіл, доходили обнадійливі вісті про зростання воєнного опору та героїчні бої проти совєтського агресора.

У віддаленому від фронту тилу українці, бажаючи віддячити полякам за підтримку, вирушили прибирати наші кладовища в Голобах, Любомлі, Шпанові, Журавниках, Острівках, Золочівці. Серед тих, хто організовував ці акції, – низка наших колег, із якими ми вже багато років поспіль співпрацюємо, впорядковуючи польські цвинтарі в Україні та українські в Польщі. Десь у цей період у мене виникла думка, яка перетворилася на глухе внутрішнє гарчання: ніколи совєтський цар не буде нам диктувати, коли і як ми маємо дбати про нашу пам’ять, про могили наших предків!

Попередніх років ми щороку влаштовували табори на Волині для дорослих волонтерів і молоді, що належить до Добровольчих загонів праці (OHP) на території Люблінського воєводства. До акцій приєднувалися кресові та громадські організації, як-от Фонд незалежності, Товариство друзів Кременця і Волинсько-Подільської землі, Люблінський осередок 27-ї волинської піхотної дивізії Армії Крайової. Перший цьогорічний табір, цим разом без молоді, ми організували в липні, а потім одразу ж у серпні та вересні. Приїжджало нас по 20–30 дорослих. Ці поїздки були радше кількаденними рейдами, а не класичними таборами, які ми проводили раніше, але вони були. І не бракувало охочих, які хотіли брати в них участь.

Восени у співпраці з Генеральним консульством РП у Луцьку ми реалізували черговий із наших проєктів, цього разу в Язловці. 25–29 вересня група із 19 волонтерів, зокрема працівників OHP, перебувала на території монастиря Згромадження сестер Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії. Своє перебування в Україні ми розпочали з упорядкування кладовища в Бучачі.

Ми не дуже здивувалися (про це я писав раніше), коли на бучацькому некрополі застали групу українських волонтерів на чолі з мером міста Віталієм Фреяком. Прибирати польські могили ми закінчували разом. Наступного дня ми зібралися під пам’ятником бурмістру Бучача, який жив у ХІХ ст., Антонію Козьоровському, щоби спільно помолитися за душі людей, похованих на цвинтарі, за польсько-українське порозуміння, за мир. Зараз, у годину цієї жорстокої війни, мир – це те, чого найбільше потребує Україна. Про це говорили у своїх виступах і мер Фреяк, і Генеральний консул РП у Луцьку Славомір Місяк, який разом із віцеконсулом Матеушем Маршалеком був присутній у Бучачі.

Прибирання кладовища в Бучачі, 26 жовтня 2022 р.

Учасники спільної молитва на кладовищі в Бучачі, 27 жовтня 2022 р.

Ще того ж дня ми взялися за подальші роботи на цвинтарі у віддалених Монастириськах. Цей чималий некрополь, як і інші, зафіксував на кам’яних написах пам’ятників історію Польщі. Серед монастириських поховань ми знайшли могили січневих повстанців. Після полудня ми оглянули місто, зокрема католицький костел, який зараз став церквою православних жителів міста. Від них ми дізналися про черговий польський цвинтар, розташований у поблизькій Ковалівці. Там попрацювати ми вже не встигли, але занесли його на нашу карту пам’яті. Хтозна, може, навесні приїдемо й сюди. Своєю чергою, на кладовищі в Чорткові ми запалили лампадки на могилах польських солдатів, які загинули, захищаючи Батьківщину під час польсько-більшовицької війни.

Польське кладовище в Ковалівці, 27 жовтня 2022 р.

Наступного дня ми прибирали кладовище в Язловці. Тут, як і на інших некрополях, роботи не бракувало. Ми покосили, вирвали бур’яни і відчистили нагробки – стільки на сьогодні змогли зробити. Традиційно впорядкування закінчили спільною молитвою та запаленням лампадок на польських могилах. Після полудня сестра Юлія показала нам черговий польський цвинтар, цього разу в Малих Заліщиках. Додаємо його до планів на наступний рік.

Прибирання кладовища в Язловці, 28 жовтня 2022 р.

Паралельно з нашою групою в Україні перебували та реалізували свій графік наші колеги з «Волинського мотоциклетного рейду» на чолі з головою Генриком Козаком. Група волонтерів ВМР прибирала польські кладовища в Коропці та Доброполі, але нам вдалося також попрацювати разом на цвинтарі в Бучачі, а в останній день нашого перебування ми запалили лампадки на кладовищі в Лопатині.

Гарною була ця золота польська осінь на Поділлі. І тільки вигляд дитячих очей порушує спокій цього спогаду. Ми, дорослі, ще якось можемо зрозуміти цей час, навіть жорстоку логіку війни, а ці дітлахи дивилися мовчки перед собою поглядом сліпця, який не хоче повернути зір, аби вже більше не дивитися на те, що йому дано було побачити.

Яцек Бури,
заступник коменданта Добровольчих загонів праці в Любліні

Фото: Дорота Юрковська

P. S.: Щиро дякую за гостинність сестрам зі Згромадження сестер Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії на чолі із сестрою Юлією, схиляючи низько чоло перед їхньою жертовністю та турботливістю, які вони вкладають у щоденну опіку над групою біженців зі сходу України, що перебувають у них у язловецькому монастирі.