Антоніна Бардига походить із Житомирщини. До Луцька приїхала понад 50 років тому. Наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. вона належала до найактивніших представників католицької спільноти міста, завдяки яким вірянам повернули костел. Однією з перших разом із сестрами записалася до створеного тоді Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської.

На Житомирському Поліссі

«Мої дідусь і бабуся по материнській лінії походять із польських католицьких родин. Їх звали Калікст і Фаустина Домалевські. Вони проживали в селі Себерка (з 1946 р. село Цеберка в Житомирському районі Житомирської області, – авт.). Одного разу дідусь побував у гостях на Поліссі, побачив, скільки там лісів, і вирішив, що варто перебратися туди жити. Таким чином, ще в часи Російської імперії дідусь і бабуся переїхали до Михайлівки (сьогодні в Коростенському районі Житомирської області, – авт.), точніше на хутір Залав’я поблизу цього села. Дідусь помер від тифу в роки Першої світової війни. У той час бабуся чекала на народження їхньої дев’ятої дитини», – розповідає Антоніна Олександрівна.

Про свою маму вона згадує наступне: «Моя мама Казимира Домалевська народилася в 1912 р. Після смерті батька сім’ї було складно зводити кінці з кінцями. Мама дуже добре навчалася, але закінчила лише кілька початкових класів, оскільки потрібно було допомагати по господарству та доглядати за меншими братами й сестрами. Потім учитель із Михайлівки цікавився, де зникла та дівчинка, що так гарно співала, маючи на увазі мою маму. Бабусю рано паралізувало і мамі довелося працювати на інших людей, аби заробляти гроші для родини. Хоч вона не закінчила університету, була мудрою людиною. У Себерці, звідки походили дідусь і бабуся, проживали переважно поляки, а вже в Михайлівці було більше українців. Мама згадувала, що з дитинства ходила до костелу в Олевську. Згодом цей храм зруйнували, залишилася тільки плебанія.

Мама Антоніни Бардиги Казимира Домалевська (зліва) із сестрою Марією та братом Цезарієм (сидить справа). 1930-ті рр.

Марія та Казимира Домалевські з братом Цезарієм. 1930-ті рр.

Мама розповідала, що її братів Фаустина і Фелікса радянська влада на початку 1930-х рр. заслала до Республіки Карелії. В родині відмовилися засівати поля ранньою весною і через невиконання вказівок влади їх покарали. Згодом менший Фаустин повернувся, а старшому Феліксу дозволили покинути Карелію лише в 1952 р.»

«Мої дідусь і бабуся по батьківській лінії походили з хутора Залав’я. Їх звали Трифон Примак і Єфимія, в дівоцтві Жуковська. Дідусь походив з української родини та був пасічником. Бабуся була з багатодітної католицької родини, яку в часи Російської імперії примусили перейти в православну віру погрозами, що відберуть землю. Мій батько Олександр Примак народився в 1909 р. Він теж закінчив тільки кілька класів початкової школи і був пасічником, як і його батько. Саме на хуторі Залав’я мої батьки й познайомилися», – говорить співрозмовниця.

Виселення на схід України

«Мої батьки Олександр Примак і Казимира Домалевська одружилися в 1935 р. і спочатку проживали на хуторі Залав’я в УСРР, біля якого проходив кордон із Польщею. Коли вони чекали на народження моєї старшої сестри, їх разом з іншими односельчанами переселили в Дніпропетровську область. Їх тоді звинуватили в контактах із жителями Польщі та примусили переїхати на схід України. Здається, вони проживали в селі Покровське (сьогодні Нікопольський район Дніпропетровської області, – авт.). Через два роки їх переселили в інший населений пункт, де народилися ще дві мої старші сестри. На Дніпропетровщині батьки працювали в колгоспах і жили в різних хатах, свого будинку не мали.

Батьки Антоніни Бардиги Олександр Примак і Казимира Домалевська. Повоєнний період

Батьки розмовляли переважно українською мовою, але мама молилася польською і дітей також привчала до молитов. Натомість тато перед іконами молився українською мовою. На Дніпропетровщині одна жінка повідомила органам безпеки, що мама часто молиться і має богослужбові книги. Проте її хтось попередив про небезпеку, тож перед обшуком вона сховала молитовні книги під стріху. Мама була дуже набожною, людиною глибокої віри. Вона гарно співала і її завжди запрошували на свята та різні культурні заходи», – відзначає Антоніна Олександрівна.

У 1941 р. її батька призвали в радянську армію: «Мама лишилася сама з дітьми. Бог якось її вберіг, але помер мій менший братик, якому не було ще двох років. Потім батько дуже сумував, що в нього був лише один син і той помер. Казав, що його родове прізвище Примак може зникнути. Знаю, що під час нацистської окупації Києва загинув мамин брат Цезар.

Наприкінці війни, коли нацистські війська покинули наші землі й батько повернувся з фронту, нашій родині дозволили переїхати на Житомирщину. Батьки поселилися в селі Млинок (сьогодні в Коростенському районі, – авт.)».

«Усі говорили українською»

«Після війни наша родина жила в Млинку. Я народилася в 1947 р., а після мене – ще дві менші сестри. Батьки працювали в колгоспі за копійки, а ми разом із сестрами ходили в ліс по чорниці та виконували інші сільські роботи, аби трохи заробити. У нас був невеличкий клаптик землі, як і в усіх колгоспників. Моя мама Казимира прожила 88 років, а батько Олександр – 89 років.

Стоїть справа Казимира з дочками Антоніною (в білій сукні) та Яніною. 1950-ті рр.

Початкову школу я закінчила у Млинку, а далі навчалася в Собичині (з 1960 р. Покровське в Коростенському районі, – авт.). Повну середню освіту здобула в Олевську. Далі я вступила до Чернігівського педагогічного інституту на спеціальність «Українська мова і література». Навчалася на заочній формі і працювала в школі два роки. Згодом мій факультет ліквідували, тож я вирішила переїхати до старшої сестри Марії, яка жила в Луцьку. Тут я продовжила навчання, випустилася в 1972 р.», – розповідає Антоніна Бардига.

«Усі говорили українською, – пояснює вона вибір спеціальності. – Хоча в мене і було роздвоєння, оскільки дітям потрібно було розповідати, що Бога немає. Мама завжди нам казала, щоб ми слухали вчителів, але не вірили, що Бога немає. Вона говорила, що вчителі мусять так казати, інакше їх покарають. У мене завжди на душі було одне, але іноді доводилося говорити зовсім інше».

Родина Примаків (стоять зліва направо: Марія, Станіслава, Софія, Антоніна; сидять зліва направо: Яніна, батьки Олександр і Казимира, Анна). Приблизно 1970 р.

«Здобувши вищу освіту, я пішла працювати на пластмасовий завод, щоб отримати квартиру. В освіті тоді були погані заробітки. На заводі мені дорікали, що я працюю не за спеціальністю. Через це вирішила піти в дитсадок вихователькою, згодом пройшла курси перекваліфікації. Коли наш дитсадок розформували, я трохи раніше вийшла на пенсію. Мені це підходило, оскільки потрібно було доглядати за хворою мамою. Пригадую, що наприкінці 1980-х рр. людям, яких примусово переселяли в 1930-ті рр., давали компенсацію. Я розповіла про це мамі, а вона сказала, що Україна і так бідна, щоб із неї ще брати якісь гроші (усміхається, – авт.).

Під час роботи на заводі я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Ростиславом Бардигою. В 1975 р. ми одружилися. Він походив із Луцька. В нас народилися двоє синів Юрій і Роман, маю двох онучок Юлію та Анастасію. На жаль, чоловік помер у квітні цього року», – зазначає Антоніна Олександрівна.

Відкриття костелу

Про відкриття костелу в Луцьку вона згадує так: «Костел був закритий, але люди хотіли, щоб його відкрили. Почали складати списки осіб, які виступали за відновлення богослужінь. Мене також туди внесли. Коли я працювала на пластмасовому заводі, на мене тиснули через мої релігійні переконання. З ініціативних католиків було створено двадцятку, яка збиралася по квартирах і молилася. Частина осіб із нашого активу, серед яких – Анна Стецяк, навіть їздили до Києва, де просили відкрити костел.

Якогось разу ми вирішили піти помолитися до костелу. Певні особи навіть нам погрожували, але в той час зароджувався Народний рух України. Його представники сказали нам, щоб ми не боялися і що в разі потреби вони нас захистять. Ми помолилися біля храму, а згодом нам дозволили провести службу в ризниці. До нас тоді приїжджали ксьондзи Антоній Андрущишин і Людвіг Камілевський. Урешті храм нам таки повернули».

«Відкриття костелу було для нас великим щастям. Життя змінилося. Я привела у храм своїх синів, які були одними з перших міністрантів. Я намагалася завжди відвідувати богослужіння, їздила на відкриття нових костелів, брала участь в організації хору. Вся ця діяльність зігрівала мене і робила щасливою.

У серпні 1991 р. мені випала нагода поїхати на Світовий день молоді (Загальносвітовий з’їзд католицької молоді в Ченстохові, організований Папою Йоаном Павлом ІІ, – авт.) із сином Юрієм, якому тоді було 15 років. Це була для мене Божа радість. Місцеві люди запрошували нас переночувати і всі були такі привітні. Ті, хто походив із Волині, розпитували нас про життя в Україні. Потім я їздила також на інші зустрічі в Кросно та Замость, аби зустрітися зі Святим Отцем», – зауважує Антоніна Олександрівна.

Вона належить до Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської, яке своєю появою завдячує, зокрема, і їй, та є активною парафіянкою кафедрального собору Святих Апостолів Петра і Павла в Луцьку, до повернення якого католикам колись активно долучилася. Хоча діти постійно запрошують переїхати до них, Антоніна Олександрівна живе в Луцьку. Каже, що не хоче покидати костел і людей, які за багато років стали рідними.

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2021». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фундація «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій Гладишук

Фото з родинного архіву Антоніни Бардиги