Ванда Рад – найстарша членкиня Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської, до якого належить із перших днів заснування організації. 7 січня вона відсвяткувала 97 років. Із народження вона живе в старій частині Луцька, поблизу замку Любарта. В її оселі спілкуємося про міжвоєнний Луцьк, роботу в Німеччині в роки Другої світової війни та повоєнне пристосування до мирного життя за радянської дійсності.

«Ми жили біля замку»

Батько Ванди Рад, Томаш Чайковський (у документах ім’я батька пані Ванди записане як Тихон), походить із польської католицької родини. До Луцька приїхав із Хабаровська. Мама Стефанія – місцева українка. За словами пані Ванди, родина була середнього достатку і загалом не відрізнялася від інших родин.

«Мої батьки одружилися приблизно в середині 1920-х рр. Батько працював у пожежній частині, а мама була домогосподаркою», – каже співрозмовниця.

Пані Ванда народилася 1926 р. у Луцьку: «Через два роки з’явилася на світ моя менша сестра Зузанна. Ми жили біля замку на вулиці Троїцькій (сьогодні Драгоманова, – авт.). Ходили до кафедрального костелу Святих Апостолів Петра і Павла. В родині ми розмовляли польською мовою. До 1939 р. я навчалася польською, ходила до Семикласної повшехної школи № 3, а далі – українською у школі № 8. По сусідству жили польські, чеські, єврейські й українські родини. Частими були мішані польсько-українські шлюби як у моїх батьків. Українці й поляки ходили один до одного на свята. Про ті часи в мене лишилися приємні спогади».

Родина Томаша і Стефанії Чайковських із дочками Вандою (стоїть) і Зузанною. Луцьк, 1930 р.

«Німці нас усіх позабирали»

У 1939–1941 рр. пані Ванда продовжувала навчання в українській школі. Пригадує, що тоді радянська влада вивезла в Сибір родини кількох її подруг.

Із початком німецької окупації Ванда Чайковська ще ходила в школу: «Все було ніби спокійно, але арештовували євреїв. Їх переселяли в гетто, що розташовувалося там, де сучасні вулиці Караїмська і Братковського».

Коли героїні цієї публікації було 17 років, її вивезли на роботу до Німеччини: «В той час якраз брали молодь 1926 р. н. Одного разу весною 1943 р. я разом зі знайомими пішла до кінотеатру. Туди приїхали німці на автомобілях і всіх нас забрали. Разом зі мною були 18 осіб. Спочатку нас відправили в Перемишль, а звідти – в концтабір «Дахау» в Німеччині, де ми жили в бараках. Одна жінка навіть нас лякала, що як тільки нас поведуть у душ, то почнуть убивати газом. Насправді після душу нас відправили до лікарів. Поблизу була чеська колонія і ми там кілька місяців працювали на господарстві, виконували різну роботу на полях. Там нас краще годували, ніж у бараках. Згодом нас усіх вивезли до Мюнхена.

Там відбувався розподіл. Когось відправили на роботу до залізниці, а когось – на заводи. Мене спочатку ніхто не хотів брати, бо я була худою й маленькою. Згодом я потрапила на роботу до Анни Шарль, вона мала близько 75 років. У неї був власний ресторан, який у роки Другої світової війни перетворився радше на їдальню. Там я працювала на кухні. На залізниці неподалік працювали французи, вони приходили до нас харчуватися».

«Як до вас ставилися на роботі в Німеччині?» – запитую. Пані Ванда відповідає: «Було по-різному, але переважно добре. Я трохи вивчила німецьку мову, знала ключові фрази, хоча на кухні мені особливо й не потрібно було спілкуватися з відвідувачами. Що мені казали робити, те я і виконувала. Потрібно було щодня готувати їжу на 300–400 осіб, а потім прибирати за ними. Одного разу я викочувала великі бочки з пивом на машину й через велику вагу обірвалися ручки. Іноді було важко працювати, а іноді не дуже. Жодних коштів за виконану роботу мені не платили».

«Деколи по середах Анна Шарль закривала свій ресторан у Мюнхені й забирала мене на прогулянку містом. Ми ходили в перукарні, кав’ярні, часом у кінотеатри. Пізно поверталися додому й відпочивали. Я жила на другому поверсі їдальні, в якій працювала. У мене була невеличка кімната, але мені всього вистачало. Анна Шарль була хорошою людиною. У неї я працювала до початку 1945 р. Після війни жодних її контактів у мене не лишилося і наше спілкування обірвалося», – говорить Ванда Рад.

«Після приходу американців у 1945 р. я ще трохи попрацювала в Мюнхені (місто в 1945–1947 рр. входило до американської зони окупації Німеччини, – авт.). Згодом переїхала до Польщі, кілька місяців працювала на ткацькій фабриці в Лодзі. Я хотіла повернутися до Луцька, тож знайшла радянський штаб, що базувався в місті. Врешті мене відправили додому. Мої батьки думали, що я сама зголосилася на роботу до Німеччини, хоча мене забрали примусово. Після повернення на мене чекали розмови з органами безпеки», – додає пані Ванда.

«Працювали на німців, попрацюйте і на нас»

Після повернення з Німеччини на остарбайтерів чекало непросте життя в Радянській Україні. До таких осіб часто ставилися з недовірою, їх допитували та принижували, вважаючи потенційно неблагонадійними.

«Після повернення до Луцька я вийшла заміж за Володимира Рада. Ми одружилися в 1948 р. Він походив із чеської родини. У 1950 р. у нас народився син Віктор.

Одного разу мені прийшла повістка від органів безпеки. Коли я пішла до них, то зі мною спілкувалися у грубій манері й казали, що ті, хто працював на німців, тепер працюватимуть на нас (на радянську владу, – авт.). Незважаючи на те, що в мене була маленька дитина, мене відправили працювати на бетонний завод в Алчевськ», – розповідає Ванда Рад.

Про роботу на Луганщині вона згадує так: «Там було важко. Цілими днями доводилося тягати мішки із цементом. В Алчевську я працювала близько семи місяців. Одного разу наважилася поїхати до керівника заводу й розповісти йому, що мене вдома чекає маленька дитина. Він пообіцяв, що через місяць зробить для мене необхідні документи. Так я повернулася до Луцька і з тих пір живу тут постійно».

«Усі родичі лишилися в Луцьку»

«Після Німеччини й Алчевська я вже ніде не вчилася. Працювала на взуттєвій фабриці в Луцьку, певний час була керівником модельного цеху. Мене просили вступити до комуністичної партії, але я відповідала, що в партію не піду, оскільки це те саме, що вступити ногою в болото (усміхається, – авт.). Життя було складне. Мій чоловік також працював на взуттєвій фабриці, був закрійником. Я часто перевиконувала норму й отримувала подвійну зарплату», – продовжує пані Ванда.

Ванда Рад

Син Віктор Рад

На запитання про те, чи мала можливість виїхати до Польщі після війни, відповідає: «Ми навіть не думали про те, щоб виїхати до Польщі. Усі родичі лишилися в Луцьку. Дехто з родичів чоловіка виїхав до Чехословаччини. Однак до Польщі я їздила, напевно, п’ять разів, до Німеччини також їздила». Додає, що так і не вдалося поїхати до Мюнхена, щоб зустрітися з родиною пані Анни Шарль, у якої вона працювала.

Кілька років тому Ванда Рад поділилася спогадами про релігійне життя в Луцьку з Анатолієм Оліхом, автором книги «Завдяки їм», присвяченої луцькому кафедральному собору Святих Апостолів Петра і Павла. Тоді вона зазначала, що в радянські часи разом з іншими католиками міста збиралася на молитви, зокрема, у квартирі пані Клєшнової (ім’я не відоме). Із часу відновлення богослужінь у луцькому костелі вона – прихожанка місцевої католицької парафії. Говорить: «Люблю читати релігійні книги. Вже мої старечі очі болять, але читаю про людей, які дуже страждали. За всіх людей потрібно переживати».

На богослужінні в пам’ять про жертв Волинської різні за участю президента Польщі Анджея Дуди. Костел Святих Апостолів Петра і Павла в Луцьку. 8 липня 2018 р.

«Мій син Віктор, нині покійний, після армії працював на заводі. Сестра Зузанна вийшла заміж, працювала в магазині. Добре, що її не забрали на роботу до Німеччини, вона не витримала би там. Батько прожив 80 років, мама – 81 рік, а я ще досі живу», – каже пані Ванда.

Ванда Рад у санаторії «Червона калина».

Ванда Рад під час поїздки до Білостока на Марш живої пам’яті польського Сибіру. 2009 р.

Ванда Рад. 2022 р.

Сергій Гладишук

На головному фото: Ванда Рад.
Автор фото: Анатолій Оліх.
Всі інші фото походять з родинного архіву Ванди Рад.

***

Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.