Село Дермань на Рівненщині має древню та багату історію. Серед низки славетних постатей, пов’язаних із цим населеним пунктом, особливе місце займають двоє уродженців Дерманя: Улас Самчук і Борис Тен. 40-ва річниця смерті останнього припадає на 12 березня.

Обидва займалися письменством, проте Борис Тен більше прославився на поетичній перекладацькій ниві. Завдяки його творчості українською зазвучали поеми та вірші з чималої кількості мов. Справжнє ім’я перекладача – Микола Хомичевський, але він більше відомий під псевдонімом, який походить від древньогрецької назви річки Дніпро – Бористен.

Микола Хомичевський прийшов на світ 9 грудня 1897 р. в Дермані в сім’ї православного священника Василя Хомичевського та вчительки парафіяльної школи Віри Іваницької. Священниками були і дід Миколи Дормидонт, і прадід Антоній. Як писав згодом наш герой, він народився в атмосфері порівняльного мовознавства: «Домашнє оточення й сільське середовище було українське, у школі я ґрунтовно вивчив російську, латинську та грецьку мови. Один із моїх дядьків емігрував до Франції, звідки повернувся викладачем французької і став моїм безпосереднім учителем. Другий дядько не знайшов щастя в Америці й повернувся перед Першою світовою війною з сім’єю, в якій основною мовою була англійська, і це теж моя безпосередня перекладацька школа. Викладач математики – німець – допоміг опанувати мову Шиллера та Гете. У сусідній із нашою хатою жила польська родина, сусіднє село було чеським. Тому цілу низку мов я сприйняв із дитинства, так би мовити, у натуральному звучанні».

Загалом перекладач володів українською, древньогрецькою, латинською, польською, французькою, німецькою, англійською, чеською та російською мовами.

Пам’ятна дошка на будинку в Дермані, в якому народився Микола Хомичевський

Після закінчення школи в Дермані Микола Хомичевський пішов слідами батька. Здобував освіту в Клеванському духовному училищі, потім, коли сім’я, втікаючи від Першої світової війни, перебралася в 1914 р. у Житомир, у Волинській духовній семінарії. Після того, як місто опинилося у складі радянської України, вступив у Волинський інститут народної освіти, який закінчив у першому його випуску в 1922 р.

У 1923 р. Миколу Хомичевського рукоположив у священники творець Української автокефальної православної церкви, митрополит Василь Липківський. Отець Микола служив у столичному Софійському соборі, Петропавлівській церкві на Подолі, потім створив громаду УПАЦ у Житомирі. Воднораз зі священницькою діяльністю Микола Хомичевський писав вірші й перекладав. Саме тоді взяв псевдонім.

У серпні 1929 р., у рамках знищення української церкви і створення підпорядкованої більшовикам єдиної Російської православної церкви, отця Миколу арештували. 4 лютого 1930 р. трибунал при колегії ОГПУ присудив йому 10 років ИТЛ (із рос. виправно-трудових таборів). Можна, з певною іронією, сказати, що Миколі Хомичевському пощастило, адже під час Великого терору 1937–1938 рр. такого м’якого вироку не було би і він загинув би, як більшість затриманих у ті страшні роки.

Покарання відбував на Далекому Сході, у «Дальлагу». Працював, зокрема, кореспондентом у табірній газеті, організував хор в’язнів. У 1936 р. Миколу Хомичевського достроково звільнили як «ударника праці». В таборі він одружився з Аполінарією Ковальчук, яка заради нього покинула чоловіка, відмовилася від кар’єри оперної співачки й переїхала у Владивосток. Сам же він таким чином утратив право священнослужіння. В ув’язненні в подружжя народився єдиний син Василько.

Після звільнення Микола Хомичевський повернувся в Україну, проте невдовзі перебрався до російського Калініна, де влаштувався методистом при місцевому Будинку народної творчості. Сталінські репресії в Росії не були такими масовими, як у національних республіках СРСР, і там шанси вижити були набагато вищі.

У 1941 р. його мобілізували на фронт, а через кілька місяців він потрапив у полон. За деякий час його перевели до табору в Лянгебіляу (зараз Бєлява в Нижньосілезькому воєводстві), де перебував майже до кінця Другої світової війни. Після німецького полону Хомичевський знову потрапив у радянський табір, цього разу у фільтраційний. Урешті Микола Хомичевський поселився в Житомирі, де й працював на викладацькій і перекладацькій ниві до смерті 12 березня 1983 р.

Головним здобутком перекладача Бориса Тена стали гомерівські «Іліада» та «Одіссея», яким літератор присвятив понад 30 років життя. Але не тільки перекладені ним древньогрецькі поеми та драми увійшли до фонду класики української перекладної літератури: українською зазвучали твори Шекспіра і Шиллера, багато романсів та номерів зі світових опер, віршів численних поетів різних народів.

Польська література та Польща займали особливе місце в творчості майстра. Першим великим перекладом Бориса Тена стала драма Єжи Жулавського «Ійола». Переклав він теж «Ліллю Венеду» та «Балладину» Юліуша Словацького, поезії Адама Міцкевича, зокрема цикл «Кримських сонетів».

Із Польщею пов’язане отримання Борисом Теном премії Максима Рильського, яку присуджують за найвищі досягнення в галузі перекладу українською мовою світової літератури. І не тільки тому, що класик української літератури Максим Рильський має польське походження.

Нещодавно провідна наукова співробітниця Житомирського обласного літературного музею Надія Маслова оприлюднила цікавий факт із біографії Бориса Тена. Через непролетарське походження та заплямовану таборами біографію державне визнання оминало своєю увагою майстра перекладу, а його переклади по кілька років лежали в шухлядах. Першою офіційною відзнакою для Бориса Тена став знак «Заслужений працівник культури», який перекладачеві особисто вручив Генеральний консул Польської Народної Республіки в Києві Леон Томашевський. Польський дипломат наробив чимало переполоху, приїхавши до Житомира, не попередивши місцевий обласний компартійний комітет. І вже наступного року Борису Тену, якому пішов дев’ятий десяток, вручили премію Рильського. Можливо, саме цей приїзд спонукав радянських чиновників нарешті відзначити здобутки майстра?

Експозиція Літературно-меморіального музею Бориса Тена в Дерманському ліцеї

P. S.: Борис Тен обстоював твердження, що Дермань (як і Клевань, Степань, Святошин, Ємільчин) – іменник чоловічого роду. Мовознавець вживав ці назви саме в чоловічому варіанті, вважаючи вживання в жіночому роді колоніальними впливами панівної російської мови.

Анатолій Оліх

Фото: Тамара Леонтіївна Нечипорук, керівник Літературно-меморіального музею Бориса Тена в Дерманському ліцеї