Голова Польського культурно-освітнього товариства «Збараж» Петро Байдецький та його мама Любов Байдецька згадують про своїх предків і їхнє життя в Збаражі й околицях впродовж XX ст. Окрім цього, родина Байдецьких розповідає про відродження місцевої польської спільноти та її сучасність.

«Мою бабусю по батьківській лінії звали Францішка Станкевич. Вона народилася на початку ХХ ст. у Збаражі в польській родині. В сім’ї згадували, що це був давній місцевий ремісничий рід, який пам’ятав напади татар і переховування від них у старій збаразькій фортеці під час одного з таких набігів.

Бабуся Францішка Станкевич (стоїть справа) в родинному колі

Бабуся Францішка Станкевич (сидить справа) в родинному колі

Дідуся по батьківській стороні звали Орест Дячун. Він походив із заможної української греко-католицької родини, що проживала в селі Стегниківці (сьогодні в Тернопільському районі Тернопільської області, – авт.). Сім’я мала 100 пнів пасіки. Також дідусь мав господарку, займався столярством і розумівся на садівництві. Його родина шукала невістку, яка була б гарною господинею. Так, розпитуючи, довідалися про Францішку Станкевич. Приблизно на початку 1920-х рр. дідусь і бабуся одружилися й поселилися в Стегниківцях», – розповідає Любов Байдецька.

На заробітках у Канаді

Про життя дідуся й бабусі в міжвоєнний період пані Любов говорить так: «У подібних до нашої польсько-українських сім’ях панував спокій до приходу росіян. Бабуся розповідала, що мішані родини в однаковій мірі відвідували і церкви, і костели, зустрічалися по неділях і разом проводили час. У 1922 р. у Стегниківцях народився мій батько Ярослав. Він був єдиною дитиною в сім’ї. Батько пригадував, як ще маленьким разом зі своєю мамою ходив до костелу. Після народження мого батька родина вирішила перебратися до Збаража. Дідусь Орест, звичайно, мав якісь кошти, але цього було замало для купівлі землі й хати в Збаражі. Врешті в 1920-х рр. він вирішив поїхати на заробітки».

«До Канади дідусь потрапив напівлегально. Він влаштувався працювати кочегаром на корабель, який прямував до Нового світу, й лишився в Канаді. Там він важко працював на каменоломні, також мив і склив вікна у приватних будинках. Дідусь заробляв гроші і час від часу пересилав їх бабусі. За них вона купила у Збаражі землю і стареньку хатину, яка потребувала ремонту. Також у їхній власності були садок і ліс. Коли дідусь повернувся, то привіз із собою канадський проєкт для нового будинку, але встиг побудувати лише хлів і господарські приміщення та купити матеріали на хату. Згодом «визволителі» (радянська влада, – авт.), коли організовували колгоспи, всі матеріали забрали, а господарські приміщення розібрали», – продовжує пані Любов.

Її батько Ярослав закінчив сім класів школи у Збаражі: «Він був здібний із математики і любив читати. Вчителі радили, аби він ішов далі навчатися в гімназію, але на заваді стала війна. В той час уже було не до науки».

Ярослав Дячун, друга половина 1940-х рр.

Друга світова війна у Збаражі

«Під час німецької окупації євреям стало небезпечно перебувати в місті. Дідусь Орест мав зв’язки в міській управі. Йому навіть пропонували обиратися на бургомістра, але він не хотів очолювати Збараж за окупаційної влади. Дідусь допомагав євреям робити документи для втечі за границю. Завдяки цьому їм вдавалося врятуватися від Голокосту. Мені відомо, що в той час він із сім’єю упродовж двох тижнів переховував двох єврейських дівчат. Після цього їх переправили в безпечніші місця. Одна із цих дівчат, коли вже перебувала за кордоном, писала до дідуся й дякувала за порятунок. Проте згодом радянські органи безпеки змусили його відписати гнівного листа тій дівчині, тож зв’язок між ними перервався», – говорить Любов Байдецька.

Врятовані єврейські дівчата зі Збаража, 1943 р. Гамбург

За доносом Орест Дячун потрапив у тюрму в Тернополі. Проте переконливих доказів переховування ним євреїв нацисти не мали. Пані Любов додає: «Його дружина Францішка Дячун (у дівоцтві Станкевич) була мудрою й начитаною жінкою. Вона переконала німецького офіцера в хибності доносу і дідуся Ореста відпустили».

«Після повернення радянської влади в 1943 р. мого дідуся Ярослава Дячуна призвали до Червоної армії. Він служив на території Польщі, навіть дійшов до Берліна, був тричі поранений, отримав контузію. Після завершення війни йому довелося ще відслужити кілька років, тому що відразу їх не відпускали. Повернувшись до Збаража, одружився зі Стефанією Ковальчук», – розповідає Петро Байдецький.

Ярослав Дячун (зліва) під час проходження військової служби, 1946 р. Познань

Ярослав Дячун, 1980-ті рр.

Під час війни родина Дячунів жила на околиці Збаража, яку тоді називали Тернопільським передмістям. «Тут жили, тут господарювали», – каже Любов Ярославівна.

Родина із Залужжя

«Мою бабусю по материнській лінії звали Павліна. Вона народилася на початку XX ст. у польській родині Яна і Катерини Ґурґуревичів. Дідусь Петро Ковальчук походив з української греко-католицької родини. Обидві сім’ї проживали на одній вулиці в селі Залужжя, що межує зі Збаражем. Дідусь і бабуся одружилися в першій половині 1920-х рр.

У 1926 р. народилася моя мама Стефанія. Вона була найстаршою в сім’ї. До війни закінчила п’ять класів школи. Мама походила із селянської родини, що жила із землі. Знаю, що на сезонні роботи дідусь і бабуся наймали працівників. Із початком Другої світової війни дідуся Петра також призвали до Червоної армії. Бабуся Павліна лишилася сама з моєю мамою та іншими дітьми», – додає Любов Байдецька.

«Довоєнний Збараж був містом трьох культур: українців, поляків, євреїв. Усі переважно жили добре та у важкі часи війни рятували один одного. Нещодавно одна парафіянка нашого костелу дякувала нам за те, що в складні воєнні та повоєнні роки бабуся Павліна Ковальчук (у дівоцтві Ґурґуревич) допомагала продуктами її родині. В повоєнні роки в багатьох селах полякам було небезпечно залишатися. Петро та Павліна Ковальчуки прихистили в себе родичів-поляків, які згодом виїхали до Польщі на постійне проживання. Ми підтримуємо теплі відносини з рідними, які нині живуть в Ополі, Клодзку та інших населених пунктах Польщі», – зауважує пані Любов.

«Колгоспники були кріпаками»

«Мої батьки Ярослав Дячун і Стефанія Ковальчук познайомилися в Збаражі, одружилися в 1947 р. Спочатку народився мій старший брат, який помер через місяць після народження. Я народилася в 1951 р. Ми жили в помешканні бабусі Францішки і дідуся Ореста в Збаражі. Батькам виділили окрему кімнату.

Мама під час війни, вже після приходу Червоної армії, розносила листи, а потім чергувала в пожежній частині. Як виходила заміж, торгувала солодкою водою, морозивом. Торгувала б до пенсії, але ми жили на окраїні міста, де був колгосп. Люди не хотіли йти до колгоспу, але мусили. Колгоспної землі було багато, а людей для її обробітку – мало. Якби ми мешкали з другого боку тернопільського асфальту, то були би, як у Збаражі. Однак наша сім’я жила на колгоспній території. Наші рідні були кріпаками того колгоспу. Якщо не підеш туди працювати, то корови не виженеш пасти. Зарплати же ніде не були достатніми, щоб без господарки можна було прожити. Городів не давали. Голова не підписав бабці документів на пенсію, тому вона жила з присадибного господарства. Батько працював на хлібзаводі, пивзаводі, певний час був лісником, а корову пас о третій годині ночі. Згодом мої батьки були змушені піти до колгоспу: батько отримав водійські права і працював шофером, а мати – в рільничій бригаді», – пригадує Любов Байдецька.

До школи вона ходила в Збаражі. Далі вступила в кооперативний технікум у Тернополі, продовжила навчання в Тернопільському фінансово-економічному інституті (сьогодні Західноукраїнський національний університет, – авт.). Працювала у сфері торгівлі в Збаражі. Її покійний чоловік Григорій Байдецький народився в 1950 р. Він походив із хутора Лозина біля села Коханівка. Також закінчив кооперативний технікум у Тернополі, працював товарознавцем. У 1974 р. у Любові та Григорія Байдецьких народився син Петро.

«Я навчався у школі в Збаражі. Пам’ятаю, що в радянські часи дітям забороняли посівати та колядувати на свята. Вчителі наказували, щоб того не було, а як мої однокласники випадково зайшли засіяти до когось із педагогів, то був великий скандал. Їм погрожували вигнанням із піонерів. Також мені запам’яталася поїздка із прабабусею Францішкою до костелу в Галущинцях (село в Тернопільському районі, – авт.). Дітей до храму не пускали. На месі були тільки дорослі. Я костел бачив лише знадвору», – згадує Петро Байдецький. Каже, що прабабусі Павліна і Франка та бабуся Стефанія, які були польками, мали великий вплив на його виховання. Прадідусів він не пам’ятає, адже вони померли в 1970-х рр.

«Ще в школі почав цікавитися комп’ютерами. Це було моє хобі. Проте згодом вступив на новий для того часу напрям «Психологія». Навіть один рік працював психологом у школі, – розповідає Петро Байдецький. – Хобі стало в нагоді пізніше, коли працював із комп’ютерами в різних організаціях. Лише згодом отримав другу вищу освіту за спеціальністю «Комп’ютерні інформаційні та управляючі системи». Певний час працював у службі зайнятості, здобув ще одну вищу освіту за напрямом «Державна служба». Зараз працюю в ПрАТ «Тернопільгаз» інженером із комп’ютерних систем, а також у Збаразькому суді. З дружиною Світланою виховуємо сина й дочку».

Відродження

У повоєнний період костел у Збаражі закрили, а приміщення перетворили на склад військового заводу, який випускав мікросхеми. Старші люди польського походження групувалися і час від часу їздили до костелів в інші місцевості, передусім до Кременця чи Галущинців.

Наприкінці 1980-х рр. костел у Збаражі поступово почали передавати римо-католицькій громаді, яка підпільно існувала впродовж усього радянського періоду.

«У нашій родині завжди відзначали свята за календарями і західного, і східного обрядів. Разом співали і українські, і польські колядки», – зазначає Петро Байдецький.

Додає, що у Збаражі віддавна говорили про створення польського товариства: «Мені шкода, що ми не розпочали цю діяльність раніше. До мене часто приходили люди в справі організації товариства і я поступово почав вирішувати це питання. До Збаража почали приїжджати волонтери, які прибирали місцевий католицький цвинтар. Ми групували місцевих людей для цієї роботи. Поступово в парафії почала визрівати думка про необхідність створення свого польського товариства».

«Фактично Польське культурно-освітнє товариство «Збараж» існує з 2016 р., проте, через різні життєві перипетії ми ще не зареєстрували його. Ми працюємо, зустрічаємося, проводимо культурно-освітні заходи, виїжджаємо до інших населених пунктів, де ознайомлюємося з діяльністю інших польських товариств, наводимо лад на місцевому кладовищі. Маємо надію, що найближчим часом завершимо процес реєстрації. Цьогоріч вдалося вперше організувати курси польської мови для дітей членів товариства та школярів зі Збаража й околиць», – завершує Петро Байдецький.

Сергій Гладишук

На головному фото: Петро та Любов Байдецькі, Збараж, липень 2023 р.
Автор фото: Сергій Гладишук.
Всі інші фото походять з родинного архіву Петра Байдецького.

***

Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.