Віра Гупало – археологиня, докторка історичних наук, старша наукова співробітниця і старша дослідниця відділу археології Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича Національної академії наук України. Розповідаємо нашим читачам про її монографію, присвячену бернардинському монастирю в Дубні.
Монографія «Бернардинський монастир у Дубні та фунеральна культура волинської шляхти в XVII – першій половині ХІХ ст. (за матеріалами археологічних досліджень)» – одне з найновіших досліджень докторки історичних наук Віри Деонізівни Гупало. Загалом у її доробку понад 150 наукових праць.
У своїй роботі науковиця висвітлює історію виникнення монастиря Ордену братів менших у Дубні та його функціювання, описує будівлі монастирського комплексу та побут ченців. Проте основна увага дослідниці зосереджена на некрополі на монастирській території та культурі поховання на Волині загалом. Монографія написана на основі багаторічних археологічних досліджень і містить багато унікальних матеріалів.
Книжка досить об’ємна, має 704 сторінки формату A4. Безпосередньо в тексті вміщено 496 кольорових ілюстрацій. Вражають бібліографія (731 позиція), кількість приміток (1868), детальні покажчики і довідкові матеріали. У книзі наведені біографічні та генеалогічні дані про 176 осіб, похованих на дубенському монастирському некрополі.
Крім суто наукових фактів, ця інтердисциплінарна монографія знайомить читачів із багатьма цікавими подробицями побуту волинської шляхти і чернецтва. Особливу увагу авторка приділила похоронним звичаям та інвентарю, дослідженню одягу і девоціоналій.
Як розповіла Віра Гупало, дубенський монастир став темою досліджень зовсім не випадково. У 1990-х рр. вона писала кандидатську дисертацію про середньовічну кераміку заходу України від V до XV ст., а її науковим керівником був доктор історичних наук, видатний археолог Ігор Свєшніков. Цей науковець, хоч і народився в Києві, був волинянином. Дитячі роки він провів на Дубенщині, навчався, одружився, жив і помер у Дубні, досліджував історію Волині. Зокрема, Свєшніков понад 20 років вів розкопки на місці Берестецької битви, результати яких оприлюднив в одній із перших в Україні монографій, присвяченій цій темі.
Так от, у 1993 р. у Дубні створили Державний історико-культурний заповідник, і на розкопки в місцевий замок запросили свого видатного земляка. Той погодився і призначив Віру Гупало, яка щойно захистила кандидатську дисертацію, своєю заступницею. Отоді, під час розкопок у Дубенському замку, дослідниця зацікавилася підземеллями бернардинського монастиря, який містився неподалік. Цей інтерес переріс у наукові дослідження, які тривали загалом майже 10 років.
Поволі творилася фактологічна база монографії. Як поділилася дослідниця, структура і логіка книжки вимагала уяснити історію дубенського бернардинського монастиря. «Архівними матеріалами займаються історики, натомість археологи мають іншу джерельну базу. Це для мене було певним викликом, адже архівні матеріали про бернардинський монастир дуже розпорошені, довелося багато їздити, шукати. Але я розуміла, що без знань про історію моя праця буде неповною», – розповіла авторка книги.
Потрібні матеріали розкидані по різних архівах – в Рівному, Житомирі, Тернополі, Києві. Виявилося, що найдавніші документи під час закриття монастиря братія вивезла до Польщі. Тепер вони перебувають в архіві провінції Матері Божої Ангельської Ордену братів менших (це офіційна назва ордену, монахів якого в Польщі поточно називають бернардинами, – ред.) у Кракові.
У краківський монастир, розташований біля самісінького Вавеля, дослідниця їздила майже п’ять років. «Монахи побачили, що я багато працюю, і прийняли мене у свою францисканську сім’ю. Я приїжджала у монастир, як до себе додому», – згадує авторка монографії. Неоціненну допомогу в роботі надав отець Вєслав-Францішек Муравєц OFM, тодішній директор архіву. Зараз цю співпрацю продовжує його наступник, професор, отець Олександр-Кшиштоф Сітнік OFM.
Як розповіла авторка, коли вона опрацьовувала документи, отець Вєслав познайомив її з молодим семінаристом з України, який навчався у Кальварії-Зебжидовській і писав магістерську роботу про бернардинський монастир в Ізяславі. «Ми мали спільні наукові інтереси, спілкувалися. Потім він запросив мене на свячення, але обставини склалися так, що поїхати не вдалося. Певний час потім листувалися, з часом листування припинилося», – згадує співрозмовниця.
У 2021 р., коли книжка вже була готова, Віра Гупало надіслала електронного листа в управління провінції Святого Архангела Михаїла Ордену братів менших в Україні, у Житомир. Можливо, українських францисканців зацікавить її публікація? За кілька днів їй зателефонували у відповідь, обговорили технічні деталі співпраці. Коли дослідниця сказала, що надасть потрібні документи і письмове підтвердження, їй сказали, що цього робити не треба. Виявилося, що співрозмовником Віри Деонізівни є не хто інший, як той студент, із яким вона колись товаришувала. Тепер цей семінарист – міністр, тобто очільник, провінції бернардинів в Україні, отець Даниїл Ботвіна.
«Ми відновили своє знайомство, отець Даниїл кілька разів приїжджав до мене. А взагалі хочу сказати, що коли ти працюєш, то зустрічаєшся з дивовижними людьми. Можна створити цілу окрему книжку, як я писала цю монографію. Хочу наголосити: якби не допомога колег, фахівців із різних ділянок науки, яких я зустріла на своїй дорозі, ця книжка була би набагато біднішою», – ділиться авторка.
Роком заснування дубенського бернардинського монастиря більшість учених вважає 1617 р. Практично до закриття в 1855 р. у монастирському костелі Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії ховали померлих. За часів російської окупації костел перебудували на церкву, а з 1909 р. до 1920 р. тут функціонував жіночий православний монастир. У міжвоєнний час, коли Дубно знову було у складі Польщі, храм із монастирем повернули у власність католиків.
У совєтські часи, як на початку Другої світової війни, так і одразу після неї, у стінах монастирського комплексу діяла в’язниця НКВС. Далі у дубенському монастирі, як і у багатьох інших святинях Совєтського Союзу, були різноманітні склади, господарські будівлі тощо. Зараз тут діє чоловічий Свято-Миколаївський монастир Православної церкви України. Всі ці етапи залишили свій відбиток на похованнях, які досліджувала Віра Гупало.
Як розповіла науковиця, у крипті під пресвітерієм ховали фундаторів і донаторів храму, зокрема членів сімей князів Заславських, Острозьких, Любомирських, Сангушків, представників інших поважних родів. Також деякі заможні родини влаштовували всередині храму свої гробівці менших розмірів, розрахованих на два-три поховання. Щоправда, інколи їх заповнювали цілком, аж до стелі. Таких на території храму відкрили чотири.
Крім перерахованих поховань, під підлогою храму, по всій площі під долівкою були могили. Їх було дуже багато. Так, наприклад, у наві завдовжки 19 м і шириною 3 м зробили розкоп майже на всю її площу завглибшки 3,5 м. Археологи загалом знайшли понад 120 ґрунтових поховань. Вони теж були знищені часом, перекопані раніше, в давні часи, але все-таки дали багато цікавих матеріалів. Найкраще, як це не парадоксально, збереглися поховання з кінця XVII ст. Із кінця ХІХ ст. під підлогою храму вже не ховали.
Загалом розкопки тривали з перервами з 1994 р. до 2007 р. За словами дослідниці, всі крипти були понищені. До того ж у підвівтарній крипті, крім старих поховань, було багато останків жертв сталінських репресій. Як згадано вище, монастир у 1939–1941 рр. перетворили на тюрму, а потім, уже після закінчення Другої світової війни, НКВС знову влаштував тут катівню. Останки вбитих за розпорядженням совєтської влади у 1960–1970 рр. вивезли на сміттєзвалище. Це відомо з розповідей місцевих старожилів, документів про це виявити не вдалося.
«Під вікнами, які виходили з підвалів, були купи сміття. У ньому були автоматні гільзи, ґудзики від гімнастерок, віхті з мастильними матеріалами, а межи ними – рештки розбитих домовин, кісток, одягу. Предмети з різних епох були просто неймовірно перемішані. І ми це все розбирали й сортували. Вціліло небагато», – розповіла дослідниця.
На темп робіт впливало також те, що знахідки – як знайдені у смітті, так і розкопані – потрібно було передавати на реставрацію. Найбільше часу займала реставрація одягу. Оскільки в Україні це була на той час дуже дефіцитна і дороговартісна послуга, її робили в Інституті археології в Університеті Миколая Коперника в Торуні. Там міститься одна з найкращих лабораторій із реставрації тканин у Польщі. Дослідження проводила докторка історичних наук, професорка Анна Дронжковська.
Серед знахідок, крім, звісно, кісток та решток трун, були девоціоналії (хрестики, медальйони, вервиці, скапулярії), ґудзики, рештки одягу та взуття. Траплялися інші предмети – монети, шабля чи келих.
«Коли досліджуєш поховання ранньомодерної доби, ніколи невідомо, що в них може бути. Досить багато було унікальних речей», – говорить Віра Гупало.
Великою несподіванкою для науковиці були шовкові тканини, розшиті золотими і срібними нитками, які непогано збереглися, а особливо скапулярії-мішечки. В одному з них була зашита обручка, на щитку якої були зображені долоні в жесті рукостискання. У свій час такі обручки були популярні в Європі, ними обмінювалися під час заручин або шлюбу. Всередині був напис «Miłość wieczna i stateczna». Археологи припустили, що найімовірніше, це хтось із подружжя, помираючи, забрав обручку із собою в могилу.
Віра Гупало з виданням монографії не припиняє наукову діяльність. Зараз науковиця разом із колегою займається ідентифікацією та вивченням релігійних медальйонів. «Католицькі медальйони, девоціоналії – це моя пасія», – зізнається вона. У 2020 р. професорка брала участь у розкопках у криптах костелу Різдва Пресвятої Богородиці, фундованого Лянцкоронськими, в Комарні на Львівщині. «Там багато цікавих знахідок, але теж потрібно ще багато праці, аби їх належно описати. Тож наступне видання ще попереду», – ділиться планами вчена.
Ще одне з наукових зацікавлень Віри Гупало – історія літописного Звенигородського князівства. Цей напрям досліджень увінчався докторською дисертацією, яка вийшла книжкою у 2014 р. «Звенигород і Звенигородська земля у ХІ–ХІІІ століттях (соціоісторична реконструкція». Проте слово «увінчався» тут, мабуть, не дуже на місці, адже науковиця наголошує, що ще не все описано і попереду ще багато роботи. «Дуже багато матеріалів і артефактів, викопаних там за останніх двісті років. Цей напрямок ще чекає на мене», – продовжує дослідниця.
Як вплинула на роботу і подальші плани війна? Як розповіла Віра Деонізівна, ввечері 23 лютого 2022 р. вона була поглинута роботою, готувала публікацію до макетування. А зранку наступного дня її зупинив уже на порозі дому телефонний дзвінок від знайомої: «Війна!» «Дехто мені відраджував публікацію роботи, мовляв, зараз це не на часі, та й видавництва і друкарні не працюють. В мені посіяли сумніви… Але через кілька місяців одна моя колега мене підштовхнула, і я зважилася», – згадує вона.
«Ці книжки, які зараз виходять – це як діти війни. Вони відіграють величезну роль, бо вони показують усьому світові, що українська наука жива. Ми руйнуємо впевненість ворога, показуємо, що ми розвиваємося, ми не боїмося», – вважає авторка монографії.
«На жаль, мама не дочекалася виходу цієї книжки. Її допомога була безцінною, весь побут був на її плечах, вона була першим читачем і рецензентом. А те, що люди звертаються, читають – значить, моя праця недаремна», – говорить науковиця.
Придбати видання можна, звернувшись до авторки Віри Гупало за допомогою її фейсбук-профілю.
Анатолій Оліх
