На автостраді між Краковом і Варшавою, так пі рази двері десь посередині дороги, є собі містечко. Ані велике, ані мале – таке, яких тисячі розкидано по Польщі. І до того, як доросле життя закинуло мене абсолютно в інші регіони Землі, впродовж кільканадцяти безгрішних років воно було моєю малою батьківщиною, місцем щастя й безтурботності, рідною домівкою.
Попри те, що з плином років моє життя переносилося все далі, я завжди з тими ж позитивними емоціями поверталася до краєвидів, запахів і людей, знаних мені з непам’ятних часів. Містечко від ранньої весни до пізньої осені потопало в зелені дерев і чепурних кущів, нехай і підстрижених неідеально під лінійку, а також диких газонів, які були всюди, де тільки можна.
Центральне, себто найважливіше, місце займав ринок. Тут, у кожному секторі, притулені одна до одної, тіснилися рядком крамнички з різними товарами, в яких навколишні мешканці, крім щоденних справунків, правили традиційні теревені під назвою: що у вас, шановний чи шановна, чувати?
На розі, де сходилися дві головні вулиці, стояла невелика жовта будка, накрита рожевим дахом. Просто чудасія. Саме до неї ми бігли з усіх ніг щодня після закінчення уроків. До будки з морозивом, у якій із достоїнством, відповідним посаді, царював пан Чесьо. Черга дітлахів дисципліновано вишиковувалася в довгий хвіст, очікуючи тієї блаженної миті, коли благоговійно можна буде розгорнути папірець пломбіру.
Із закамарків кишень, бумажників і гаманців найрізноманітніших гатунків витягали найдрібніші сховані на чорну годину зашкірняки в надії, що цього разу вистачить не тільки на вершкове, але – о боги! – ще й у шоколадній глазурі. Це було небо в роті. Зі здобиччю на патичках усе товариство розсідалося по лавочках сповненого ароматом свіжої трави і зелені вербових гілок скверика. Довкола пашіла рання червнева спека, а ми в тіні гіллястих дерев, злегка човгаючи ногами по гравію алейок, насолоджувалися небесним смаком десерту.
Промайнули роки, і ось одного дня, приїхавши в рідні краї, я побачила картину, уздрівши яку, терла очі в німому здивуванні. Мій ринок із зеленим пахким сквериком став суцільною бетонною пустелею. Весь простір замостили червоною клінкерною бруківкою і встановили на ній якісь рахітичні кадуби з рослинами, які, мабуть, за задумом «геніальних» авторів цієї трансформації, мали би замінити природу. Тож, доки око бачить, простиралося щось, що влітку нагрівається до температури духовки, а взимку стає настільки слизьким, що по ньому неможливо пройти.
Мабуть, така переміна викликала в господарів міста почуття нічим необмеженої гордості. Врешті після багатьох років відсталості й сюди дійшла справжня міська сучасність! І дивлячись на подібні містечка, думаю, що мода на бетоноз поширилася, як найгірша хвороба. Тим більш жахлива, що немає на неї ефективної панацеї, особливо для людей із надзвичайно стійким імунітетом до розважливості та знань. На жаль.
Пі рази двері (pi razy drzwi), тобто приблизно, орієнтовно, більш-менш.
Небо в роті, небесний смак (niebo w gębie, niebiański smak) означає щось винятково смачне, з неповторним смаком.
Температура духовки (temperatura piekarnika) – спека.
Зашкірняки (zaskórniaki) – дрібні гроші, які відкладали довго й терпеливо.
Чорна година (czarna godzina), тобто час великого нещастя, трагедії, проблем.
Габріеля Возняк-Ковалік,
учителька, скерована до Луцька і Ковеля організацією ORPEG
