Серед численних справ проти поляків, яких звинуватили в контрреволюційній діяльності, здебільшого вигаданій, інколи трапляються справи, пов’язані з іншими правопорушеннями. Одна з таких – справа проти жителів Ковеля, яких затримали при нелегальному перетині кордону.

Як зазначено в документах, 28 січня 1940 р. на ділянці Володимир-Волинського прикордонного відділення НКВД при спробі перетнути кордон із боку Німеччини в СССР упіймали трьох порушників. Це сталося на хуторі Рівне, а затримати їх, як ідеться в записці начальника й політрука застави, службовцям НКВД допоміг місцевий житель, учитель Яків Лесь.

Усі правопорушники були поляками, жителями Ковеля. Це Станіслав Янович Земка, який народився в 1899 р. у селі Високє Коло (нині Мазовецьке воєводство), Адам Станіславович Торчинський, який народився в 1906 р. у Радомі, та Владислав Романович Желіховський, який народився в 1908 р. у Сарнах.

У згаданій вище записці вказано, що перехід відбувся поблизу села Свіржовські Голендри. «Мету переходу вони пояснили походом по покупки в Німеччину й назад у СССР», – зафіксовано в документі.

Схема порушення державного кордону

Справи по кожному з порушників вели окремо. Дві з них, проти Земки та Желіховського, вже оприлюднено на сайті Державного архіву Волинської області, третьої поки що немає в інтернет-доступі.

Владислав Желіховський працював кондуктором на залізниці в Ковелі. За його словами, кордон між Рейхом і СССР він перетнув 6 грудня 1939 р. При поверненні 28 січня 1940 р. його затримали. Протокол особистого обшуку засвідчив, що, крім документів, при чоловіку знайшли кишеньковий годинник «Cyma», складаний ніж, блокнот, 25 копійок «совєтськими грошима», одну велику і три маленьких пачки сахарину.

На допиті Желіховський заявив, що на німецьку територію перейшов, аби дістатися до Дембліна, де проживала його сестра. Вона, за його словами, померла. В неї залишилася дитина, яку він хотів забрати під опіку. Доти дитиною в Дембліні опікувався знайомий сестри Станіслав Павловський, адже її батько помер ще в 1938 р. Желіховський урешті не зважився забрати трирічну дитину, тож залишив Павловському 238 злотих, які мав при собі, і повернувся в СССР.

Порушника невдовзі помістили у в’язницю в Херсоні, а справу передали на розгляд Особливої наради НКВД. Жодних обтяжливих обставин слідчі не виявили, тож вирок виявився досить «м’який». У виписці з протоколу № 70 від 19 липня 1940 р. зазначено: «Желіховського Владислава за нелегальний перетин держкордону помістити у виправно-трудовий табір строком на три роки, відраховуючи термін із 28 січня 1940 р.»

Постанова про арешт Владислава Желіховського

Покарання Владислав Желіховський відбував у Севжелдорлазі, в Комі АССР. 1 вересня 1941 р., згідно з Указом Президії Верховної Ради СССР, Желіховського як польського громадянина амністували. Амністовані мали «право на вільне проживання на території СССР, за виключенням заборонених зон, районів, у яких оголошено воєнний стан, і режимних міст 1-ї та 2-ї категорій». Желіховський, відповідно до документа, поїхав у Караганду в Казахській ССР.

Заключенням прокуратури Волинської області від 21 грудня 1989 р. Владислава Желіховського реабілітовано. Більше даних про нього у справі немає.

Але на цьому історія не закінчується. На сторінці zapisyterroru.pl ми знайшли особисті свідчення Владислава Желіховського, записані 6 березня 1943 р., які проливають світло на його біографію до 1941 р.

Уперше нашого героя арештували прямо в поїзді 18 вересня 1939 р., при роззброєнні Війська Польського. Його протримали місяць у Рівненській в’язниці й відпустили. Владислав був змушений піти на роботу залізничником до окупантів, щоб утримувати сім’ю. Згодом він посперечався з політруком і кадровиком про державний устрій СССР. «Дійшло до конфлікту, під час якого я вхопив чорнильницю, тріснув нею по пустій голові й розбив», – писав Владислав.

Желіховського почала розшукувати міліція, тож 5 грудня 1939 р. він перейшов кордон і добрався до Варшави, де жили сестра дружини з чоловіком. На сімейній нараді вони вирішили, що Владислав повернеться в СССР і втече з «більшовицького раю» з дружиною та дитиною. При поверненні його затримали й помістили в підвалі повітової школи у Володимирі-Волинському.

«У тих підвалах відбувалося страшне. У невеликих камерах сиділи по 150 людей. Через те, що по стінах стікала вода, точніше людський піт, розмножилися паразити, тобто воші, блощиці та інші. Кожен чавив на нігтях до тисячі штук денно. Годували раз на день – давали овес або пшеницю з гнилими оселедцями і 300 г хліба», – згадував ув’язнений.

29 березня, напередодні Великодня, його у групі 240 в’язнів відправили до Херсона. Дорогою їх годували солоною рибою й не давали води. 31 березня прибулих постригли, помили та провели такий-сякий медогляд. Тиждень, як пригадував Желіховський, вони відпочивали в камері, їх ніхто не чіпав.

Згодом розпочалися допити. Ув’язнених викликали групами по алфавіту: «Хто на літеру А, Б, В, вийти». І вели до слідчих. Владислава, за його словами, допитували близько десяти разів. «Мене звинувачували у шпигунстві й організації, що я виступаю проти совєтської влади і т. п. Після побиття карали одиночною камерою, вкидаючи до неї в’язня голим, а також шухлядою, гамівною сорочкою та іншими засобами. […] З одиночки потрапляли в лікарню», – записано у спогадах.

Владислав Желіховський усі звинувачення відкидав, побоюючись, аби слідчі не дізналися про історію з політруком.

Умови ув’язнення були нелюдськими: тіснота, погане харчування, паразити, відсутність води й медичної опіки.

Орієнтовно 25 серпня ув’язнених повезли до Котласа в Архангельській області. Дорога зайняла 20 днів. Їм знову не давали воду, годуючи смердючими оселедцями і хлібом. До того ж совєтські кримінальники крали в польських в’язнів речі. Желіховський вважав, що поляків спеціально змішували з «ворами», щоб більше дошкулити.

Там Владиславу пощастило – йому зробили операцію (у спогадах немає інформації, яку саме), а згодом призначили завгоспом у лікарні на пересильному пункті. В тому шпиталі було шість палат, у яких на нарах лежали до 80 хворих. Бувало, що хворі в пропасниці падали з верхніх нар і вбивалися на смерть. Панували тиф, дизентерія й рожа. Загалом за добу на той світ переходили від 10 до 20 нещасних.

«Їх хоронили голими, а речі і гроші померлих йшли в державну казну. Я займався різними формальностями й мав можливість надивитися, що робилося в тому Котласі. Людське життя не становило жодної цінності», – констатував він у спогадах.

У березні 1941 р. Желіховського перевели далі на північ, до Комі АССР, на будівництво залізниці, де він працював помічником машиніста. Владислав був приписаний до табору Княжпогост, лагпункт (підрозділ табору, – перекл.) Кілтово в Севжелдорлазі. Умови були, як на табір, досить непогані, тож Владислав часом допомагав своїм співвітчизникам та іншим товаришам по нещастю продуктами, милом, тютюном, які мав змогу вкрасти.

29 серпня 1941 р. Владислава Желіховського як польського громадянина амністували. Керівництво табору вмовляло його залишитися, пропонуючи чималу зарплатню – дві тисячі рублів, але Владислав відмовився. Отримавши 215 рублів, він вирушив до Тоцького, де формувалися підрозділи Армії Андерса. 13 вересня його прийняли до польської армії, у 6-й танковий батальйон.

Невдовзі Желіховський потрапив в 11-й батальйон залізничних саперів, у який набирали колишніх працівників польських залізниць. Цей військовий підрозділ, який у різні часи мав назви, як-от «Залізнична група» чи «Залізничний батальйон», у 1942 р. потрапив в Іран, а потім у Палестину, де будував залізницю Хайфа–Бейрут. Довелося залізничникам побувати і в Іраці, і в Єгипті, і в Італії. В 1946 р. підрозділ перевели у Великобританію, де він припинив існування в 1947 р. На жаль, ми нічого не знаємо про життєвий шлях Владислава Желіховського після 1941 р.

Ще одним затриманим 28 січня 1940 р. порушником кордону був Станіслав Земка, який теж проживав у Ковелі і так само, як Желіховський, працював на залізниці кондуктором.

Слідство з’ясувало, що Земка, отримавши звістку, що в перші дні Другої світової війни німці дуже розбили місто Конське, де проживали його батьки, вирішив дістатися туди. 6 січня 1940 р. він перейшов кордон і знайшов рідних, які, на щастя, не постраждали. 28 січня, коли він повертався в СССР, його затримали.

Як засвідчив протокол особистого обшуку, крім документів, Земка мав при собі дві пари жіночих ботів, дві пари чобіт, 15 пар колгот, светр, ніж і «два злотих бумашкой». У Станіслава в Ковелі була дружина Броніслава Земка, тож можна припустити, що принаймні деякі із цих речей призначалися їй.

Під час допитів слідчі виявили, що в міжвоєнній Польщі затриманий мав проблеми із законом. У протоколі записано, що його двічі арештовували: «Перший раз – за те, що я сказав у ресторані, що польська поліція селян б’є й арештовує, другий раз – за п’янку». Оскільки в першому випадку Земка найняв адвоката і його не посадили у в’язницю, совєтські слідчі зробили висновок, що він пішов на співпрацю з поліцією, тобто став конфідентом. Свою теорію вони хотіли підтвердити під час допитів, всіляко намагаючись витягти з підслідного потрібні їм свідчення. Той же всі звинувачення категорично відкидав.

Через кілька тижнів для продовження слідства Станіслава Земку, вже в статусі обвинуваченого, відправили в розпорядження 3-го відділення УГБ НКВД у Дніпропетровській області. Здавалося, він міг би, як і Желіховський, за порушення кордону сподіватися на порівняно невеликий строк, але сусіди по камері виявилися сексотами (таємними співпрацівниками). Саме на основі їхніх доносів слідчі сфабрикували обвинувальний висновок.

У ньому вказано: «Допитами свідків встановлено, що Станіслав Земка серед арештованих по камері проводить активну контрреволюційну націоналістичну агітацію, скеровану на дискредитацію совєтської влади». Згідно з протоколом № 129 від 11 жовтня 1940 р., Земку за нелегальний перетин кордону й антирадянські висловлювання засудили до восьми років виправно-трудових таборів.

Виписка з протоколу з вироком Станіславу Земці

Покарання в’язень відбував в Ухтіжемлазі. 6 серпня 1941 р., згідно з Указом Президії Верховної Ради СССР, Земку як польського громадянина амністували. Станіслав Земка вирушив у місто Бузулук Чкаловської області. Там, як відомо, формувалися підрозділи Армії Андерса.

Документ про амністію Станіслава Земки

Заключенням прокуратури Волинської області від 30 травня 1989 р. Станіслава Земку реабілітовано. Його подальша доля нам не відома.

***

З архівними кримінальними справами громадян УССР, репресованих совєтською владою, можна ознайомитися на сторінці Державного архіву Волинської області.

(Далі буде).

Анатолій Оліх