Продовжуємо статтю Зигмунта Леського «Випічка волинського населення», яка вийшла друком у № 2 «Землі Волинської» за 1938 р.

Попередню її частину можна прочитати тут.

***

10. Коровай – пшеничний обрядовий хліб, який має у всій Східній Слов’янщині незмірно важливе значення, якого не втратив понині. Про його древнє язичницьке походження свідчить єпископ володимирсько-суздальський другої половини ХІІІ ст. Серапіон у своїх «Словах». Говорячи, зокрема, про Перуна, Хорса та жертви, які їм приносили, так висловлюється про короваї: «Короваї їм (богам) ломят, і кури їм режут». На Волині народ говорить: «Правдивого весілля немає без короваю». Печуть коровай сім, дев’ять або 13 жінок-свах, яких називають коровайницями, коровайничками. Про короваї співають: «Коровайнички, жіночки хороші, коровай бгали, всередину місяць клали, а довкола – зіроньками». У піснях називають коровай «красним, як сонечко ясне» та рогатим. На коровай, як говорить пісня, йде «з семи криниць вода, з семи стогів пшениця».

Роблять його з великою відповідальністю, серйозністю, серед пісень надзвичайно древніх і дуже гарних… ніби складають жертву Богові. Розчинивши тісто, коровайниці танцюють і співають ритмічні короткі пісні. Коли тісто підійде, з надзвичайною зосередженістю і серйозністю запалюють чотири свічки, які несуть чотири особи, з чотирьох сторін нецок. Останній звичай автор бачив тільки в Коршеві Луцького повіту. Тоді хресна мати осіняє тісто рівнораменним хрестом, кладе зверху полотно, нею подароване, обтикає навколо потрібну кількість тіста, яку викладає на попередньо підготований низ, узятий з іншої випічки, на якому хресна матір поклала перед тим грубшу срібну або золоту монету (цю середину завжди віддають молодятам). Тіста, взятого через полотно і яке становить основу коровая, торкатися руками не можна. З решти тіста виробляють коровайчики, які завжди повинні мати пару, а «з обини» – шишки, цицьки, тобто кружки, голубки, качки, пташки, плетінки тощо.

Коровайчики із села Коршів. Рисунок Зигмунта Леського.

У Шкліні (гміна Чаруків Луцького повіту) беруть ще тричі по три звичайних гілляки, тобто дерев’яних прутів приблизно 25 см завдовжки, обліплюють їх тістом і мечуть разом із короваєм, потім втикають їх у коровай, а під час ділення короваю віддають найстаршим, наприклад, батькам, називаючи їх «тереминами».

Усе, що пов’язане з випіканням короваю, виконують із винятковою чистотою, серйозністю і життєрадісністю. Коли піч уже готова, всі громадою з радістю несуть вироблене тісто до печі; після його закладення одна з жінок залишається пильнувати, а всі інші починають танцювати зі співом та музикою (якщо немає музики, то самі «грають» на декові, пательнях тощо).

Танець іде по колу, спочатку повільніше, з піснями, однак, досить фривольними, за якусь хвилину темп його оживляється, що супроводжується вже безсоромними піснями, проте їх зміст пов’язаний із короваєм. І в молодого, і в молодої печуть коровай і вбирають гільце або ж «маршалка» (як кажуть у Коршеві) одного дня.

Цікавий також звичай в Угринові (гміна Чаруків Луцького повіту), де родичі молодих привозять із собою на весілля короваї, проте без обрядового випікання. Також за кількістю короваїв на весіллі його відносять до бідних чи багатих. На Волині місцями (Коршів) зберігся древній звичай випікати короваї на похорони багатших юнаків і дівчат.

Ділення короваю на весіллі і в молодого, і в молодої проводить весільний староста, якого в Коршеві називають маршалком, ось таким чином: він тримає у правій руці гілку, яку теж називають маршалком, а коровай, покладений на денце від діжки, прикритий вишитим рушником і поміщений на голові, притримує лівою рукою. Кожного разу, викликаючи особу, яка має отримати частину короваю, він б’є гілкою у правий бік дверей, гукаючи: «А чи є в пана молодого і в пані молодої (наприклад) тітка Горпина?» Присутні відповідають: «Є». Тоді маршалок, протанцювавши хвильку козачка під музику, відрізає шматок короваю і вручає обдарованому або комусь замість нього зі словами: «За ваше велике маєте наше маленьке». За отриману частинку короваю треба завжди віддячити грошима. Про велику пошану і значення короваю свідчить той факт, що не дати комусь із родичів чи знайомих шматок короваю вважається смертельною образою. Решту короваю весільний староста або ж маршалок таким самим чином віддає «хлопцям-запорожцям», що можна зрозуміти двояко: що це або подарунок для людей, які не вмістилися в хату, або його початок сягає XVII ст. і відображає симпатію, якою населення обдаровувало Запорожжя.

11. Хліб-лежень або парний. На Волині, де (наприклад, на півночі) збереглися ще давні традиції, випікають спеціально для молодят два обрядових хліба з житнього борошна. Хліб цей має форму двох округлих булочок, об’єднаних разом. Його ще називають «парним хлібом». Парний хліб печуть молодятам, які, тримаючи під пахвами хлібини, перев’язані білою хустинкою, беруть шлюб у церкві. Під час весілля цей хліб лежить на столі, а після першої ночі його споживають тільки молоді.

Хліб-лежень. Рисунок Зигмунта Леського

12. Кутя – це класичний культовий хліб, не лише на Волині, а й на всій території Східної Слов’янщини. Ще в першій чверті ХХ ст. його робили майже повсюдно з пшеничної булки або ламанців, води і меду; проте зараз на Волині кутю на похорони роблять з рису, цукру, родзинок або вишень. Окрім самого похорону з неодмінною на ньому кутею, на Волині зберігся ще дуже важливий пережиток, коли кутю, окрім паски та свяченого, носять на могилки у Великдень померлих (Навський Великдень), коли дружина на могилі чоловіка, окрім звичних святкових страв, ставить і кутю, для якої, за відсутності культового начиння з трьома ручками, тобто «підставця» або «огребника», використовують звичайну тарілку, однак з обов’язковим збереженням трьох свічок, розміщених на її краях.

Споживання куті під час похорону, третин, Навського Великодня, давніше – при народженні та хрестинах, зараз іще на Різдво та Щедрий вечір, яскраво свідчить про надзвичайне значення цієї культової страви в слов’ян у язичницькі часи. Інакше готують кутю на щорічні свята, як-от Різдво чи Багатий вечір, інакше – для померлих. Про дуже древнє споживання куті у східних слов’ян найкраще свідчить цитований уже Серапіон із другої половини ХІІІ ст., який у «Словах» прямо говорить про кутю, яку ставили «роду і рожаницям». Таку кутю на відміну від попередньої (для померлих), яку готують із пшеничного або іншого зерна, часто називають «кашею». За споживання цієї каші, яку приносили в жертву «роду роженицям», православне духовенство ще в XVI і XVII ст. вергало громи й анатеми і давало суворі покути.

Однак і донині як десерт на весіллях і хрестинах подають густу солодку кашу з молоком, яка, звісно, і є просто тією забороненою і «проклятою» стравою. До куті, яка є однією з найважливіших страв у свята Різдва Господнього, до вареної пшениці, крім води і меду, додають тертий мак і рідше горіхи. Ще сильніше про глибоко культове значення куті як жертовного хліба свідчить факт, що місцями на Волині аж понині її подають у спеціальному посуді з трьома чи рідше чотирма вушками, з орнаментикою, однозначно пов’язаною з числами три і чотири, тобто символічною.

Цікавий і зі всіх боків важливий пережиток ми можемо спостерігати на Волині під час свят Різдва Господнього щодо однієї форми споживання куті: коли вся сім’я в мовчанці та серйозності споживає останню найважливішу страву – кутю, батько бере кутю й кидає її ложкою кілька разів на стелю. За кількістю зерен пшениці, які таким чином приклеїлися до стелі, прогнозують якість майбутнього врожаю. Це один із найдавніших пережитків форми, в якій древні слов’яни складали жертви язичницьким богам.

(Далі буде).

***

Інші статті з циклу «Земля Волинська» можна прочитати тут.

Анатолій Оліх

На головному фото: Коровайчики із села Коршів. Рисунок Зигмунта Леського