«Я народилася в Білорусі, в селі Самаровичі Зельвенського району Гродненської області. Уся моя рідня – звідти. З діда-прадіда ми – католики», – зазначає 76-річна Юзефа Парфенюк.

Понад 40 років вона мешкала в селі Залізниця Волинської області (Камінь-Каширський район). Працювала вчителькою хімії і біології в місцевій школі. Нині проживає в Любешеві (теж Камінь-Каширський район).

Про свою родину, дитинство в білоруському селі та повернення до віри вона сьогодні розповідає «Волинському монітору».

Воєнні роки

Наша співрозмовниця (пані Юзефа народилася 1 лютого 1949 р.) разом із братом Станіславом (1944–2014 рр.) зростали в польській сім’ї Цезарія (1912–1997 рр.) та Ксаверини (в дівоцтві Макаревич, 1921–2014 рр.) Сущевичів. І батьки, і дідусі з бабусями – із села Самаровичі Гродненської області.

Фотографії батьків Цезарія та Ксаверини Сущевичів, які Юзефа Парфенюк завжди носить із собою. Тримає їх у гаманці

Похорони Цезарія Сущевича. 1997 р. Ксаверина сидить перша зліва, поруч – її сестри

«Це було польське село. Усі в мене там народжені. При Польщі мали орну землю, на якій працювали, вели підсобне господарство. Із розповідей знаю, що мої родичі обробляли свою землю, а також ходили підзаробляти до заможного землевласника. Він мав велике тепличне господарство, вирощував розсаду й різні рослини, зокрема ромашку лікарську та тютюн. І от, як мені переповідали, всі діти з сім’ї моєї мами ходили в’язати тютюн і збирати ромашку. Щовечора після роботи одержували плату. Отак заробляли… У роки війни його маєток знищили: поруч нібито збили якийсь літак. Як я була маленькою, мене мама туди водила, і ми гуляли територією. Там був викопаний ставочок. А скільки там сортів бузку було! Глід. Черемха. Півоній дуже багато. Стільки видів дерев, кущів, квітів, що й не передати… Як прийшла совєтська влада, там розмістили ферми. Поставили пам’ятник російським льотчикам. Як я їздила в Самаровичі останній раз, ще перед повномасштабною війною, маєток відновили, але що там зараз, не знаю», – говорить Юзефа Парфенюк.

Її мама Ксаверина – з багатодітної родини. Окрім неї, подружжя Вікторії (в дівоцтві Ковалевич) і Йосипа Макаревичів (бабуся та дідусь нашої співрозмовниці) виховували Марію, Ядвігу, Антоніну, Олександра і Владислава.

Дідусь і бабуся по тату – Ян та Анна Сущевичі – мали трьох дітей: Цезарія (тато нашої співрозмовниці), Антона і Вацлава.

«Мій дідусь Йосип пішов на війну в 1914 р. Повернувся без правої руки. Жодної роботи по господарству він не міг виконувати, тому переважно пас корів. Отримував якусь плату за землю. Діти підзаробляли в маєтку. Так і годувалися.

Знаю, що перед радянсько-німецькою війною двоюрідного дядька по мамі Вацлава Макаревича вивезли як осадника в Сибір із дружиною і чотирма дітьми, нібито десь під Воркуту. Але що сталося? Як їхали вони десь за Уралом, дядько під час зупинки вискочив із вагона, щоб набрати води дітям, і потрапив під потяг. Так тітка Леокадія залишилася сама з дітьми. Через кілька років їм дозволили виїхати в Польщу. Я пам’ятаю, як вони приїздили до нас і як усі плакали, коли вона розповідала, як вони намучились у тому Сибіру: не було ні житла, ні їжі, ні одягу, ні взуття…

А маминого брата Владислава в роки війни німці відправили переганяти корів у Німеччину. І десь на річці Одер совєтські літаки розігнали ту череду корів. Після війни Владислав побоявся вертатися, бо тодішня влада вважала би його зрадником. Тому він залишився в Німеччині, там оженився», – розповідає пані Юзефа.

За її словами, її батька Цезарія не встигли призвати в армію, натомість його рідний брат Антон був кавалеристом Війська Польського й загинув на війні в 1939 р. Родині не вдалося дізнатися, де він похований. «Після нього залишилася тільки воєнна фотографія. Я її, на жаль, не забрала. Дуже шкодую через це. Вона і зараз висить у хаті: батьківська хата ще стоїть там у мене в Білорусі. Але три роки я вже туди не їжджу. Моя мама доживала віку тут, біля мене. Після смерті я її завезла туди й там поховала. Вона так просила, бо там спочиває батько. У Самаровичах є католицьке кладовище і всі поляки там поховані», – каже наша співрозмовниця.

Старший шволежер Антон Сущевич, дядько Юзефи Парфенюк. Саме це фото залишилося в батьківській хаті в Білорусі. Ми знайшли його на сайті forum.odkrywca.pl 

У роки Другої світової війни Самаровичі спалили, додає вона: «Як мама розказувала, німці відступали й десь за селом у них почали стріляти партизани, то вони повернулися й випалили все село, а також сусіднє. То те сусіднє не відновилося – там тільки одні колодязі залишилися. А в наших Самаровичах уціліла двоповерхова школа, то, як розповідали, там цілими сім’ями зимували. Навесні вже покопали землянки й так жили. Багато хто виїхав. А наша сім’я залишилася, бо батько надбав хатину».

Дитинство і віра

Як пригадує пані Юзефа, ще на початку 1950-х років радянська влада давала можливість полякам виїхати з Білорусі до Польщі. У той час із Самаровичів до Вроцлава переїхав рідний брат її батька Вацлав. Виїжджати планувала й сім’я нашої співрозмовниці.

«Ми теж мали їхати. Знаю, що і мене, маленьку, і брата фотографували на документи. Але чому ми не виїхали? Не маю поняття. Напевно, батько не захотів залишати хату.

До совєтів батько підробляв чоботарем, а мама працювала на своїй землі. А потім, як совєтська влада прийшла, одразу організувала колгоспи. Мама пішла в ланку, а тато – в будівельну бригаду. Голоду, слава Богу, в нас у Білорусі не було. То мій чоловік, який із колишнього Любешівського району, розказував, що в них їсти не було. А ми мали, що їсти. Батьки тримали корову. Дід Ян був дуже трудолюбивий і тримав великий сад, мабуть, найбільший на село, потрошку торгував тими вишнями, сливами, яблуками», – зазначає Юзефа Парфенюк.

Її мама Ксаверина встигла закінчити сім класів польської школи. Як каже наша співрозмовниця, її матір була найбільш грамотною в родині. Саме вона й навчала дітей молитов.

«Дідусі, бабусі, мама, тато – всі поляки і всі католики. Як ми говорили вдома? Було дуже багато польських слів, але чистою польською не розмовляли. Можливо, дідусі й бабусі ще говорили польською, а от батьки – вже ні. А молилися? Молилися ми тільки польською мовою. Костелів у нас, у Білорусі, було багато набудовано. Пам’ятаю, старші люди на великі свята навіть ходили пішки до Вільнюса, до костелу Святої Анни. Звідти приносили хліб святий», – говорить наша співрозмовниця.

Найближчий до Самаровичів костел у роки дитинства пані Юзефи діяв у селі Кремяніца, що за 5 км. До нього ходили пішки. Наша співрозмовниця пам’ятає, як мама водила її до першої сповіді: «Мені пошили гарне біленьке платтячко. Я дуже переживала, бо разом до сповіді мали йти мій брат і сусідські хлопці, які були на голову вищими за мене. Напевно, я ходила в перший клас, а вони – в четвертий-п’ятий. Добре пам’ятаю, що хлопці мене ображали: на річку ніколи не брали, не пускали гратися з ними… І от уже ведуть мене до тієї сповіді. Зайшли ми в костел, ксьондз у нас запитує, чи знаємо «Отче наш», основні заповіді, які бувають гріхи… Я про все відповідаю, а хлопці стоять і мовчать. Наприкінці ксьондз каже: «Такі великі хлопи і нічого не знають, а мала все-все знає». Після того хлопці почали мене поважати, навіть на річку брали з собою».

У рідному селі Юзефа Парфенюк закінчила вісім класів, а далі на навчання перейшла в школу в Кремяніці. «Як були малі, то мама нас водила в костел, а вже в старших класах у школі нам забороняли ходити на служби Божі. Що ми робили? Самі ходили до сповіді й на служби. Як закінчаться уроки, зі школи бігли потайки в костел. Там посповідаємося, помолимося і сидимо: чекаємо, поки стемніє. Щоб ніхто не бачив, як ми додому вертаємося. Бо йти треба було 5 км і вчителі могли нас побачити. А якби нас помітили, то вже на комсомольські збори викликали би. Ще добре запам’ятала, як на Великдень усі йдуть до костелу, а ми з лопатами і граблями – до школи на суботник. Завжди в суботу перед Великоднем у школі організовували прибирання.

Ще розкажу таку забавну історію. Вдома нас учили, щоб ми завжди хрестилися, як проходимо біля хреста. А в школі казали: як іде вчитель чи директор, треба казати «здрастуйте». Якось ідемо втрьох із подружками, а назустріч – директор школи. Ми двоє здоровкаємося, а третя каже: в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. І хреститься. Переплутала. Ми відразу злякалися, що нас усіх трьох покарають. Але минулося: директор лише розсміявся», – ділиться спогадами пані Юзефа.

Учителювання й листи від матері

Після школи наша співрозмовниця вступила до Брестського педагогічного інституту. Там познайомилася зі своїм чоловіком Іваном Миколайовичем Парфенюком (1942 р. н.). Вони навчалися на одному факультеті – хімії та біології. Одружилися по закінченню навчання. На роботу їх спершу відправили у військове містечко на території Брестської області, однак для двох учителів-предметників однакової спеціальності вакансій не було. Оскільки Іван Парфенюк – із села Седлище (нині Камінь-Каширський район), молоде подружжя вирішило поїхати у Волинську область. Тут Юзефа та Іван Парфенюки облаштувалися в селі Залізниця. Це був 1969 р. Юзефа працевлаштувалася вчителькою хімії та біології в місцевій школі, а Івана було призначено на посаду директора. Як педагоги вони мусили проводити атеїстичну роботу серед учнів.

«Хто жив у той час, то пам’ятає. В селі була церква, але я не мала права її відвідувати. Ми з чоловіком могли би лишитися роботи. Пояснювати на уроках дітям теорію Опаріна про походження життя було мусово, а от сказати дітям, що є нематеріальна сила, яка рухає всім, я не могла. Ні я, ні чоловік ніколи не гонили дітей із церкви: нехай ходять, це вибір їхніх батьків… На Великдень я не ходила до храму, як і на Різдво, але паски пекла, а мама присилала оплатки. Вона вкладала їх у листи. Діти все чекали, коли бабуся пришле на Різдво оплатки. До речі, нещодавно в нашому любешівському костелі я показували листи, які писала мені мама у віці 83 років. Я зберігаю всі материні листи, бо це особлива пам’ять про неї. Часто показую їх онукам», – каже наша співрозмовниця.

Фрагмент листа Ксаверини Сущевич до доньки. 2003 р.

У шлюбі Юзефи та Івана Парфенюків народилися три доньки: Світлана, Алла й Альона. Їх пані Юзефа маленькими хрестила в костелі в Білорусі. «Тут, на Волині, я не могла їх хрестити. Та й костели в околицях не діяли. Тому я їх возила в Білорусь, але навіть не в Кремяніцу, а в Ружани (Брестська область, за 40 км від рідного села нашої співрозмовниці, – авт.), щоб ніхто зі знайомих не побачив. І з чоловіком ми вінчалися в Ружанах, але вже в 1992 р., при вільній Україні. Хто ж за совєтів нас повінчав би? З роботи звільнили би. Ікону в хаті не можна було тримати. Вішали на стіні й ховали під килимами», – пригадує пані Юзефа.

Іван Парфенюк із найменшою донькою Альоною

Разом із друзями. Юзефа та Іван Парфенюки по центру (треті зліва). Залізниця. 1988 р.

На весіллі родички. Юзефа та Іван Парфенюки біля нареченої зліва. 1997 р.

До Любешева, де оселилася середня донька, Парфенюки переїхали у 2011 р., коли вийшли на пенсію, а діти роз’їхалися. Причину переїзду пані Юзефа пояснює коротко: «Алла сказала, щоб ми переїжджали, тому ми продали хату в Залізниці й переїхали сюди. Тут придбали будинок. У Любешеві є костел, тому щонеділі й на свята я почала ходили на служби. І мені так там добре! Це моє! У нас тут є друзі, із якими ми немов одна родина».

Родина Парфенюків біля будинку в Любешеві. 2010-ті рр.

Юзефа Парфенюк. Любешів, 2025 р.

Ольга Шершень

На головному фото: Фотоальбом Юзефи Парфенюк

Фото походять з родинного архіву Юзефи Парфенюк

***

Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Міністерства закордонних справ РП.