Завершуємо знайомство з Кортелісами другою частиною статті «Кортеліси – загублене село» Миколая Боровського, гімназиста з Ковеля. Публікація вийшла напередодні Другої світової війни, в № 6–7 «Землі Волинської» за 1939 р. Це було останнє число в історії цього часопису.

Першу частину статті Миколая Боровського можна прочитати тут.

***

Окрім казок і оповідань, на увагу заслуговують загадки. Вони дуже цікаві, їх важко відгадати, тому вони часто дуже смішні. Хто міг би здогадатися, наприклад, що така загадка «Спати лягати, волохате до волохатого складати, а голе всередину пхати» означає око. Або така, вже трохи простіша, «Пані в коморі, а коси – надворі», описує моркву. Таких «городніх» загадок тут досить багатенько. Ось, наприклад, гарбуз описаний так: «Без вікон, без дверей, повна хата людей». «Годив годоман, всіх людей годував, а як прийшлось йому вмирати, не було кому ховати» – це «господарська» загадка про розбитий глиняний глечик. На сонце в хаті є така: «Мести, мести – не вимести, нести, нести – не винести, як час прийде – само вийде». «Без сокири, без топора хату збудував» – мурашник. І багато-багато інших, яких без ліку в Кортелісах.

Кортеліські пісні дуже тісно пов’язані з танцями, а один із місцевих танців, «Карапет», танцюють зі співом і пісня є його складовою частиною; вони повністю відповідають, так як і танці, характеру й уподобанням напівполіського населення.

Типовою піснею є «страданіє», тобто пісня, яка висловлює страждання, відчай. Зміст пісні неоднорідний, одразу видно, що творила її не одна людина, а поставала вона поступово, багато хто додавав слова до якихось перших рядків, яких уже зараз, можливо, ніхто й не згадає. Може здаватися, що ця пісня не має сенсу, адже кожна строфа – це інший зміст, інші особи (раз співає чоловік, а в іншому місці – жінка), обставини, проте всюди одна думка й одне почуття проходять через увесь твір як провідна нитка. Туга, смуток, розчарування і жаль за чимось втраченим чи недосяжним. Ця пісня – це образ, точне відображення характеру місцевої людини.

Костюми

Кортеліси – це село, на традиції і звичаї якого цивілізація ще не справила великого впливу. Воно живе традиціями предків, не визнаючи загального поступу й розвитку.

Тут збереглися давні костюми, давні пісні, танці, давня література, обряди, вірування від батька до сина. І наскільки негативним є те, що економічне життя ні в чому не змінилося, настільки позитивним є те, що такими самими залишилися вірування, звичаї, стрій і т. д. Адже стрій виокремлює цю групу людей, розповідає про її характер, вподобання, культуру. Стрій у Кортелісах, чи то чоловічий, чи то жіночий, ані надто бідний, ані надто багатий. Це одяг не дуже різнорідний, він впадає в очі. Крій простий, кольори не контрастні, орнаменти не крикливі. Весь костюм пошитий із домотканого полотна, конопляного або вовняного. Можна розрізнити повсякденний одяг, робочий, святковий і зимовий. Звісно, у жінок інше вбрання, ніж у чоловіків.

Житель Кортелісів. Фото Болеслава Гльодта з «Землі Волинської»

У літню пору у звичайний робочий день жінка вдягає білу домоткану сорочку, таку ж спідницю і вже не домоткану, а фабричну хустку на голову. Сорочка має довгі рукави, оздоблені тканим орнаментом. Майже завжди смужки на рукавах ідуть не вздовж, а впоперек. Орнаменти геометричні, нескладні, але найчастіше трапляється рівномірне ткання всієї смужки бордовою або, що буває найчастіше, червоною ниткою. Манжети рукава оздоблюють або застібають на ґудзики чи стягують стрічкою або шнурком. Рукав шиють не з одного шматка полотна, а з двох, а орнамент тчуть окремо і пізніше вшивають у рукави. Комір відкладний, застібнутий рожевою стрічкою або шнурком, на якому висить бляшане розп’яття; спідницю, яка дістає трохи вище кісточок, оздоблюють червоні ткані візерунки, а нагорі – чорні смужки. Так само, як і на рукавах, найчастіше трапляється однорідне заповнення, рідше – справжній орнамент.

Щоденний костюм доповнює хустка, у молодших зав’язана переважно під бородою, а у старших жінок – ззаду, так що щонайменше до половини вони прикриті.

Святковий костюм вже дещо інший. Передусім він новий і чистий, почавши від хустки, через багату тканими або навіть вишиваними орнаментами сорочку, а закінчуючи спідницею, також багатою на вишивку. Вишивка у святочній сорочці прикрашає не тільки рукави, а й стоячий комір, який прилягає до шиї, а також вузьку стрічку, яка йде від нього на переді сорочки.

Старші жінки носять звичайний відкладний комір. Спідниці, коротші, ніж щоденні, десь на десять і більше сантиметрів, оздоблені, звісно, значно красивіше. Окрім домотканих спідниць трапляються також пошиті з фабричного матеріалу, переважно темно-червоного, чорного або темно-зеленого кольору, з нашитими довкола внизу червоними, зеленими, білими і жовтими стрічками*.

Ноги босі або в постолах, огорнуті шматками полотна – завоями. Старші жінки, попри спеку, вдягають влітку, крім сорочки і спідниці, подобу плаща, який називається «латухою» або «свиткою». Свитки, зазвичай коричневі або сірі, мають відкладний комір.

Свитка не має ґудзиків і не застібається, а перев’язується домотканою крайкою, переважно рожевою, з пропущеними жовтими, білими й зеленими нитками. Латуха – це домоткана одежа з вовни, яку дають власні вівці. Ззаду по обидва боки латуха оздоблена двома червоно-жовтими помпонами з купленої волічки. Між двома помпонами з кожної сторони є шматок крайки, прошитої зверху жовтими і червоними нитками. Деякі латухи мають помпони і внизу. Натомість крій свитки простий. Ширини і пишноти їй надають кльошеві клини, вшиті по обидва боки.

Деякі жінки носять на спідниці, і то не тільки у свято, вишивані фартушки, які називають «передниками». Дуже небагато дівчат носять замість домотканих сорочок блузки з фабричного матеріалу.

Зимовий одяг не дуже відрізняється від літнього. Під латуху або «пинджак» (коротка латуха, в жінок зібрана в поясі) убирають кожух, пофарбований у червоний або коричневий колір. У місцях, де шви, малюють імітацію вишивки. Спереду одну з пол оздоблює вузьке пасмо хутра. Ноги обмотують завоями й онучами та взувають постоли. Одягають також повністю вовняні кольорові спідниці, які називаються «літниками».

Якщо говорити, як відрізнити дівчину від молодиці по вбранню, то цього зробити не вдасться, оскільки жодної різниці немає. Ще до війни заміжнім жінкам підрізали волосся, тоді як дівчина носила косу. Зараз цей звичай відмер.

Щоденна робоча одежа селянина така ж скромна, як і в жінки. Довгу, до колін сорочку, перетягнуту ремінним поясом або крайкою, випускають на штани. Комір відкладний, зв’язаний рожевою стрічкою. Штани довгі, часто, коли зроблені з гіршого домотканого полотна, завершені манжетами.

У неділю або якесь інше святого одягають, окрім сорочки і штанів, латуху, яка відрізняються від жіночої тим, що не має жодних вишивок чи помпонів. Латуху перев’язують широкою крайкою з френзелями, яку тут називають «поясом». Пояс настільки довгий, що його буде достатньо, щоб обв’язатися ним двічі. Бідніші носять замість пояса звичайні крайки.

У свято не ходять босими, а вбирають онучі, постоли, які перев’язують непромокальним шнурком із кінського волосу, «волоки». Деякі (таких небагато) ходять у чоботах із халявами. Вбрання доповнює коричнева округла шапка з козирком. Колись тут носили рогатівки з вишиваною окантовкою. Ці рогатівки «спеціальним указом» замінили на теперішні шапки. Старі рогатівки називають тут «гамирками».

Молодь влітку не носить сільської домотканої одежі. Вбирається або повністю по-міському, тобто найчастіше в сорочку і штани, або частково – в сорочку чи штани з фабричного матеріалу. Взимку й молодь вбирається так, як усі. Крім латухи і кожуха, селяни вдягають узимку чорні або сірі баранячі шапки. Характерно, що при сорочці старші селяни мають одні коміри, а молодь – інші. Тож, старші носять відкладні, не вишивані коміри, або тільки стоячі, молоді ж – вишивані, які облягають шию.

Орнаменти, ткання їх, а не вишивання, одяг носять на собі чіткий характер Полісся. (Особливо великий вплив справляє на мистецтво, а передусім на орнаменти, відоме своїми гарними прикрасами село Березівка). Щоправда, це не чисто поліський одяг, бо він має і волинські риси, але все ж більше відповідає поліському краєвиду, ніж волинський одяг.

Постіль кортелісців виглядає не надто багато й естетично. Немає тут старанно облаштованих ліжок зі стосом подушок. Місце, де сплять, можна назвати тільки лежанкою. На дошках, постелених від печі до стіни, лежать якісь старі латухи, кожухи та інше шмаття. Тільки дуже багаті (за місцевими поняттями) селяни можуть дозволити собі таку розкіш, як ліжко. Будучи «антигігієністами», лягають спати в одязі, в якому ходили не один день.

* Загалом впадає в око цілковита відсутність поєднань жовтого і блакитного кольорів, які тепер завезені на Гуцульщину так само, як колись на Поділля, і де сьогодні майже повністю домінують ці кольори.

(Далі буде).

***

Інші статті з циклу «Земля Волинська» можна прочитати тут.

Опрацював і переклав Анатолій Оліх