Луко нині входить до складу Володимирецької селищної громади Вараського району Рівненської області. У № 10 «Землі Волинської» за 1938 р. етнографічні нотатки про минувшину цього населеного пункту опублікував дослідник зі Львова Генрик Мушинський.

Нижче публікуємо текст статті, за виключенням уміщених у ній пісень, хоча вони дійсно оригінальні. Вони написані сумішшю кількох мов і місцевих говірок, а автор не дуже добре володів українською, тому часом зрозуміти фрагменти тексту неможливо. Залишимо цю непросту роботу фахівцям. Отож, слово Генрику Мушинському.

***

Луко (гміна Володимирець, Сарненський повіт) – село надзвичайно цікаве у всіх відношеннях для кожного, хто цікавиться народною культурою. Адже тут, як і взагалі на селі, годинник історії іде значно повільніше; черепаховим кроком доходять до села нові явища. Однак дійшовши, залишаються тут надовго, адже село дуже консервативне. Віки й народи, які відійшли в небуття, залишили в культурі люду, в його мові, віруваннях, будівлях й одязі сліди, видимі й досі, бо їх дбайливо, хоч і несвідомо, зберігали. Знайти ці сліди, прочитати їх, пояснити, вказати джерела, звідки черпало соки дерево культури села – ось це захопливе завдання, яке ставить перед дослідником наука. Годинник історії на селі рухається вперед поволі; сьогодні Луко виглядає так само, як і багато-багато років тому.

Такий стан справ обумовлений переважно двома чинниками. Перший – віддаленість від міст чи заводських поселень (до гміни Володимирець приблизно 30 км піщаної дороги).

Другий – бідність села. Піщані та заболочені поля дозволяють вирощувати тільки картоплю, жито, просо і гречку. Закислені луки не сприятливі для розведення худоби; поділ землі на багато ділянок, розкиданих інколи далеко одна від одної, ускладнює роботу селянина, оскільки він витрачає більшу частину свого часу на пересування з одного поля на інше. Додавши до цього перенаселеність села, відсутність будь-яких зовнішніх заробітків, окрім продажу ягід і грибів, і брак будь-якої ініціативи (в селі немає жодного магазину, крім єврейської крамнички з фантастичними цінами, немає городів, фруктових дерев; колись тут розводили бджіл – про це свідчать численні видовбані вулики, яких повно на деревах і на землі, вони, на жаль, порожні; раніше мали бджіл і по лісах – їх винищила пошесть злодіїв), ми зрозуміємо, чому село розвивається так повільно.

Людей у селі стає все більше і поля ділять на все менші частини. Це типове сільськогосподарське село. Збереглися й донині старі рільничі знаряддя. Соха, дерев’яна борона, дерев’яний віз, у якого колеса не обковані, а повністю з дерева. Обід, зігнутий з одного шматка дерева, міг на тутешніх піщаних дорогах прослужити багато років. Говорячи про віз, варто згадати спосіб його запрягання. Запрягають у голоблі та дугу, які зазвичай виготовляють із ясеня чи черемхи. Сьогодні дерев’яних борон і возів уже не використовують, проте й надалі запрягають у голоблі та дугу.

Саме село¹ – типова окольниця. Хати стоять обіч дороги й повернені до неї чільною стіною. Кожна хата оточена добротною огорожею із жердин, в’їзну браму утворюють два масивних прямокутних стовпи, з’єднані вгорі поперечною жердиною.

Хати будують або прямо на землі, або на вбитих у землю врівень із нею палях; причому використання паль під нижню балку пояснюють як сучаснішу форму, викликану необхідністю берегти нижні балки від гниття. Кути зрубної технології (вугли), дахи двосхилі, покриті очеретом або соломою, в одному випадку – комбінація тесу з очеретом, у найновіших будинках – ґонт. Фасадний трикутник шалюють дошками; у новіших будинках спостерігається декоративне шалювання – повторюється один мотив, півколо, з якого розходяться промені. Під основою трикутника міститься «защитник» – дашок, критий соломою або тесом².

План хати майже однаковий у всьому селі. Двері до сіней завжди в довшій стіні, тож входять зі сторони двору. В сінях, окрім тих, що ведуть назовні, маємо ще троє дверей: на кухню, в покліт (комора для картоплі) і до кладовки, тобто справжньої комори, де зберігаються всі запаси господаря. У багатших домах є кухня і світлиця, у бідніших усе життя зосереджено всередині хати, яка фактично є одним приміщенням. Інтер’єр цієї кімнати надзвичайно скромний. Велику площу займає піч, побудована на двох поздовжніх балках і на яку покладені дві поперечні балки, що їх називають «опічками». Піч розташована праворуч або ліворуч від входу. Продовженням печі буває «піл» – нари, на яких сплять. Біля плити стоїть реманент для приготування їжі. Оскільки її готують у глиняних горщиках, які ставлять прямо на вогонь, виникає потреба поводитися з ними обережно. Для цього використовують «вилки» – довгий держак із прикріпленим на кінці рогачем. Обіч стоять коцюба, якою розгортають жар, і шуфля, щоб сипати картоплю до печі. Картоплю вживають майже виключно в печеному вигляді; розгорнувши жар коцюбою, шуфлею сиплють відповідну кількість картоплі. Приготовані у ступі, переважно ножній, хоча трапляються й ручні чашеподібні, каша, печена картопля й борщ – ось головні складники харчування. Вздовж стіни стоять лави – довгі дерев’яні дилі, які лежать на обрізаних до відповідної висоти частинах колоди, ну і, звісно, якщо в сім’ї є немовля, висить зачеплена за гак у стелі колиска. Її окриває гарно вишитий «полог», який над дитиною створює намет, оберігаючи її від мух. Стіл стоїть у куті напроти входу. На стіні обік печі – полиці на миски та ложки.

Господарські будинки переважно збудовані «на стовп»; причому дах – «на розсоху» і «прогони». Розсохи не вкопують у землю, як колись, а у вдовбують у верхні поперечні балки. Оскільки такий спосіб встановлення розсох гірший, зазвичай їх ставлять чотири: по одній – на чільних стінах і по одній – на балках, на які спирається конструкція покрівлі. Господарські будівлі ставлять далеко від дому, що пояснюють нестачею місця (подвір’я надзвичайно малі) та страхом перед вогнем. У разі пожежі, а вони при примітивних печах виникають дуже легко, гине тільки хата, стодола ж залишається. Часто буває, що до однієї стодоли додають другу, третю і четверту, утворюючи таким чином чотирикутник. В’їзд, звичайно, теж під дахом. Такий чотирикутник належить кільком власникам.

Обговоривши спосіб будівництва хат і господарських будівель, перейдімо до справи надзвичайно цікавої, до питання, яке має бути розглянуто якомога швидше хоча б у просторі, адже кожен день, що минає, працює проти дослідника.

Цим питанням є вишивка³.

Найстарішими з вишивок є геометричні узори. Кільканадцять років тому з’явилася мода на вишивання квітів. Воднораз із нею з’явилися нові кольори. Геометричні вишивки всі без винятку червоні, часом із чорною ниткою. Зараз, хоч і надалі переважає червоний колір, спостерігаються також жовтий, помаранчевий, зелений та інші. Цікаво виглядає розрізнення за назвами: геометрична вишивка – «ето по-нашому, по-мужицьки», рослинна вишивка – «ето по-панськи». Назви геометричних орнаментів: ремичка, криворучка, на козлика, півник, дубовий лист, на копита, на біленьке, на червоненьке, на кружечки, на лапки, на зірки, на молоточки, на колеса. У зв’язку з вишиванням виникає питання щодо прання білизни. Увесь рік її перуть у розташованому одразу за селом озері за допомогою прача, тобто півкруглої нерізьбленої киянки і вбитої в землю тички, біля якої викручують білизну. Білизни не кип’ятять, не використовують теж мила.

Цей нарис був би неповним, якби ми не розглянули духовну культуру, а особливо один із найпрекрасніших її проявів – пісню.

Пісні в Луко – це величезний зачарований ліс, у якому кожне дерево співає найменшою гілочкою. Нечувано древні, вони розпові­дають про те, що було й не повернеться (наприклад, про чумаків, які везли сіль), або про те, що вічно живе, що кожен із нас повинен пережити: любов, страждання і смерть. […]

У цих пісень надзвичайно цікава мова. Багато селян служили в російській армії і тому в них повно росіянізмів; багато є навіть пісень чисто російських, проте відповідно деформованих. Що цікаво, село пречудово розрізняє походження пісень: «ето кацапська», «ето українська», а «ето наша хохляцька».

Як і в піснях, відгуки минулого збереглися в сучасних похоронах. Самовбивць не хо­вають на кладовищі, а вивозять далеко за село зі страху перед блискавками і градом. Коли нещодавно повісився один чоловік, влада наказала поховати його на кладовищі. Село обійшло наказ таким чином, що поховало самовбивцю поза цвинтарною огорожею. Вся його могила вкрита камінням, гілками і шматками деревини. На самому кладовищі на кожній могилі містяться глиняне горня, два дерев’яні хрести, один великий, другий малий, рушник або шмат полотна, яким накрита могила, та кийок, який кладуть повздовж на могилі. У горні приносять на кладовище свячену воду і не забирають її назад додому, а залишають на могилі. Менший хрест ставлять на похоронах, більший хрест – «на поминки».

Могилу прикривають полотном, щоб, коли чистять комини в селі, сажа не летіла небіжчикові в очі. Кийком міряють довжину тіла померлого, коли роблять труну.

На закінчення наведемо назви полів і лук.

Поля: біля кладовища – Луко, біля села – Пухники, На нивках, Сміла, Теребна, Вовча яма, Редьків дуб, Низ гори, Уцецьке, Попова, Березів ріг, Кашельцьова, Грудиця.

Луки: Ожарин, На руці, Уцецьке, На лісках, Перівське, Поміра, Дровате, Березове, На болоті, На нивках, Закухтиня, Одніже, Повтеребський міст.

***

1. Б. Костецький. «Сільська хата на Волині», «Rocznik Wołyński» I. 1930, с. 80–93.

2. Про дах див.: Адам Фішер, «Польський народ». 1926, с. 31.

3. На можливості, які містить це питання, вказує стаття М. Морельовського «Rocznik Wołyński», VII, 1938, с. 280–362. На жаль, фундаментальна методична помилка – подібність одного культурного елементу не тільки не доводить культурну спорідненість, а й узагалі нічого не доводить. Та занадто мала кількість матеріалу, на які автор спирає свої міркування, ведуть до того, що тези слабкі, висновки поспішні, так що любитель після прочитання статті дійде до абсолютно помилкового переконання, що це питання нечувано прості.

***

Інші статті з циклу «Земля Волинська» можна прочитати тут.

Опрацював і переклав Анатолій Оліх