Ім’я Ванди Заремби-Медицької є в так званому Українському катинському списку. Її рідні досі шукають інформацію про її арешт у Луцьку та останні хвилини життя.

У березні 1926 р. Ванда Медицька відвідала свою кузину Станіславу Схважувну, яка тоді працювала вчителькою в Турові, невеличкому селі неподалік Радзиня-Підляського в Люблінському воєводстві. Ванда приїхала туди зі Львова, оскільки скучила за кузиною та водночас найближчою подругою дитинства, яке вони провели разом. Батько Ванди, Шимон, і мати Станіслави, Катажина, були братом і сестрою. Ванда провела в Турові кілька днів, відкриваючи для себе новий світ бідного та відсталого села, який дуже відрізнявся від львівської реальності.

На згадку про своє перебування в Турові Ванда записала у щоденнику Станіслави песимістичний вірш Й. Бучкувни, який починається словами:

«Світ, безодня неправди, розбрату, облуди,

Промінь надії гасить у нас.

Пройти його потрібно через біль і труднощі,

Через сльози та гіркоту днів».

Якщо Ванда й бачила так світ і життя, то зовсім не мала для цього приводу. Жодні «труднощі» та «гіркота днів» її не стосувалися, хіба що пусті зітхання та дрібні розчарування. Їй було 22 роки, вона була гарна, освічена, любила веселитися, мала навколо себе багато друзів і залицяльників. Могла собі дозволити елегантні вбрання, дорогі розваги й далекі подорожі. Її батьки були заможні й охоче виконували забаганки своєї найменшої доньки. Батько Ванди був, щоправда, лише чоботарем, але аж ніяк не з тих, що жили в бідності. Його майстерня розташовувалася в доброму місці і, на додаток, була модною.

Не дивно, що Шимон невдовзі став власником кам’яниці, а потім другої, записаної на дружину, яка мала також власні доходи. Обидва будинки приносили чималий дохід від здачі в оренду помешкань.

Ванда закінчила торгівельну школу, але ніколи не працювала в магазині, як більшість її випускниць. Якщо й працювала, то в магістраті або суді. Її батько мав контакти із суддями та поліціянтами, оскільки у 20-х роках був заступником лавника. Завдяки батьку Ванда бувала на прийомах і балах, організованих у чиновницьких колах. Мабуть, саме тоді познайомилася із Сергіушем Зарембою. Він був тоді асистентом у слідчому відділі Державної поліції в Луцьку. На той час Сергіуш був уже багато років одруженим і мав доньку. Його шлюб тоді був уже чистою формальністю – протягом багатьох років він намагався розлучитися, що, зрештою, йому вдалося в 1931 р. Це дало можливість одружитися з Вандою Медицькою.

Усі знайомі та друзі відмовляли Ванду від цього шлюбу, але Ванда, як особа дуже незалежна, вперлася й таки вийшла заміж за Сергіуша Зарембу. Перед тим її батько та Сергіуш домовилися про фінансові справи. Шимон із дружиною вирішили продати будинок на вулиці Бочковського, 11 у Львові, а гроші вкласти в транспортну фірму.

Ні у Львові, ні в Луцьку мені не вдалося знайти свідоцтво про шлюб. Проте я зовсім не здивувався б, якби вони одружувалися в далекій Варшаві, а, може, навіть у Парижі. Усіх своїх дружин і численних партнерок Сергіуш щедро обдаровував та возив до європейських столиць і модних курортів. Ванда не була винятком: вона провела медовий місяць, подорожуючи Європою. А потім уже був Луцьк і робота в сімейній транспортній фірмі.

Шлюб Ванди та Сергіуша тривав недовго. Вони розлучилися десь близько 1935 р. або трохи пізніше. Сергіуш одружився з наступною партнеркою – Ромуальдою Лесьовською, з якою жив у Луцьку.

Після розлучення Ванда й далі мешкала в Луцьку, мабуть, у їхній колись спільній квартирі на вулиці Мончній, 14. Коли почалася війна, Ванда повернулася до батьків, до Львова, можливо, разом зі своєю сестрою Стефанією та її сім’єю. Стефанія, втікаючи з Тернополя, поїхала спочатку до Луцька і лише звідти – до Львова.

Життя у Львові, окупованому росіянами, було важким. Холод, голод, непомірно високі ціни на їжу, страх перед арештом. Із колишніх родинних достатків мало що залишилося. З огляду на це, Ванда заявила сім’ї, що повинна поїхати до Луцька, бо там у неї сховані якісь цінні речі, про які знають тільки вона та її служниця. Їх потрібно продати, а за виручені гроші утримувати родину. Батьки та сестра благали її не їхати, бо це може бути небезпечно. Зрештою, вона була дружиною колишнього асистента поліції, який мав великі заслуги у справі ліквідації комуністичних організацій на Волині. Проте Ванда була впертою. «Я ніколи нікому нічого поганого не зробила. Мені ніщо не загрожує», – сказала перед від’їздом. Через кілька днів у помешканні на вулиці Бочковського з’явилася служниця Ванди із трагічним повідомленням: Ванду заарештували росіяни і вивезли в невідомому напрямку. Батьки одразу вирішили поїхати до Луцька, щоб дізнатися хоч щось про доньку. На місці, під дверима її квартири, застали озброєного охоронця, який не дозволив їм увійти до помешкання. Жодної інформації не вдалося отримати. Сусіди або дійсно небагато знали, або боялися говорити. Не було чого чекати. Батьки в розпачі повернулися до Львова.

Наступної поїздки до Луцька вже не було, оскільки через якийсь час їх самих заарештували й вислали до далекого Казахстану. Там вони жили до кінця своїх днів.

Після арешту Ванда, найімовірніше, потрапила до місцевої в’язниці, звідки, мабуть, її перевезли десь далі. Можливо, до Биківні під Києвом, де розстріляли. Для НКВС вона була особою, яка багато знала про Сергіуша Зарембу й могла вивести на його слід. Саме його більше шукали, з огляду на його роботу у слідчому відділі поліції в Луцьку. Про свого колишнього чоловіка Ванда знала тільки те, що одразу на початку війни він зник із Луцька*. Незважаючи на розлучення із Сергіушем, Ванді не вдалося стати від нього вільною і, мабуть, через нього вона попрощалася з життям.

Через багато років ім’я Ванди з’явилося в так званому Українському катинському списку. У першій версії документа її записали як Ванду Зарембо-Медіцьку. У наступній версії, адаптованій до правил польського правопису, прізвище поправили на Зарембo-Медицька. Проте прізвище по чоловіку все одно залишилося з помилкою – правильно не Зарембo, а Заремба. Обидві помилки повторили на меморіальній дошці, розміщеній у польовому кафедральному соборі Війська Польського у Варшаві. Це єдиний слід про життя та трагічну смерть Ванди. Жодної іншої інформації про неї немає в дослідженнях, присвячених жертвам Катинського злочину. Можливо, це пов’язано з тим, що вона сама залишила після себе інформацію, яка вводить в оману і збиває зі сліду. Є навіть проблема з її іменем. У списку виборців до Сейму в окрузі № 56 у Луцьку вона записана як Ванда-Броніслава Заремба. Ванда іноді підписувалася як Броня або Броніслава, але сім’я та знайомі називали її тільки Вандою або пестливо Дуською. Запис у метричній книзі з парафії Святої Анни у Львові теж не проливає багато світла. Його зробили лише в 1909 р., і він був спільний для неї та її двох братів. Там подано імена Броніслава та Марія.

Можливо, у львівських або луцьких архівах знаходяться якісь інші документи, які дозволять з’ясувати, як звучали її імена, або, і це найважливіше, відкриють правду про її арешт у Луцьку та останні хвилини життя.

Януш КУХАРЧИК,

родич Ванди

*Сергіуш Заремба виїхав із Луцька і добрався з дружиною до Румунії. У Бухаресті народилася їхня  донька Ганна. Звідти сім’я дісталася до Італії, а в 1948 р. вирушила з порту в Генуї до Аргентини. Родина осіла в Буенос-Айресі, де Сергіуш помер у 70-х чи 80-х рр. До сьогодні в Буенос-Айресі живуть його нащадки.