Герой нашого чергового нарису – Владислав Нендзі. Як й інші 25 тис. польських вояків, у вересні 1939 р. він потрапив до трудового табору НКВС № 1, більше 17-ти пунктів якого знаходилися на території сучасної Рівненської області.
Владислав Нендзі народився у 1898 р. в Кошарах неподалік міста Кельце. Його батько, Юзеф Нендзі (помер у 1937 р.), займався торгівлею, матір, Анна Нендзі, вела домашнє господарство. У Кошарах хлопець закінчив 7 класів загальноосвітньої школи. Напередодні Другої світової війни його брати Фелікс і Станіслав мешкали разом із матір’ю в селі Ваврово Варшавського воєводства, жили за рахунок ведення сільського господарства. Брат Олександр проживав у Детройті (США), працював на заводі «Форд». Сестри Хелена та Юзефа жили в Модліні.
Напередодні воєнного лихоліття Владислав Нендзі одружився. Його дружина Яніна дбала про домашній затишок і виховувала доньку Хрестину (приблизно 1938 р. народження). Родина мешкала у Варшаві на вулиці Свєнтокшиській, 35. Владислав був приватним підприємцем, продавав галантерейні товари.
У 1919 р. його призвали до лав Війська Польського. Спочатку служив рядовим у першому піхотному полку легіонів, а завершив службу в 1922 р. у званні капрала. Перебуваючи на строковій службі, брав участь у радянсько-польській війні 1919–1920 рр. В одному з боїв під Двинськом він отримав поранення і був демобілізований із фронту. Після завершення служби військовослужбовець отримав подяку від керівництва полку за сумлінне ставлення до свого військового обов’язку. Із 1923 до 1926 р. Владислав Нендзі був членом партії «Стронніцтво людове». Після її розколу в 1926 р. залишив партійні лави.
У 1939 р., під час німецько-польської війни, 41-річного Владислава Нендзі знову призвали до лав війська. 22 вересня під Володимиром-Волинським опинився в полоні частин Червоної Армії. З пункту реєстрації військовополонених у Шепетівці військовик потрапив до одного з табірних пунктів у Дубно. Працюючи на будівництві траси в бригаді Ф. Ридзика, Владислав Нендзі неодноразово відверто саботував роботу, кажучи колегам, що він слабосильний, очевидно взнаки давалося поранення, отримане в радянсько-польській війні.
Він часто висловлював думки про те, що радянська влада обманула полонених поляків, обіцяючи їм звільнення ще у грудні 1939 р., (нагадаємо, що 15 грудня 1939 р. – термін здачі в експлуатацію першої частини дороги Новоград–Рівне–Дубно–Львів), натомість керівництво таборів вигадувало різні стаханівські рухи та норми виробітку, аби примусити полонян працювати. Думки про те, що йому вже не вибратися з неволі, не залишали бранця. 18 липня 1940 р. під час робіт на будівництві він наважився здійснити втечу. На меті в полоненого було виміняти свій військовий мундир на цивільний одяг у місцевих жителів і нелегально перетнути радянсько-німецький кордон, щоб добратися до Варшави. Не маючи чіткого плану втечі та переходу кордону, невдовзі його було затримано конвоєм за 5 км від табору.
За «проведення антирадянської агітації серед військовополонених, розповсюдження провокаційних чуток про Радянський Союз та його уряд, поширення повстанських тенденцій і висловлювання намірів вести боротьбу проти чинного радянського устрою за відновлення колишньої польської націоналістичної держави» 4 вересня 1940 р. Владислава Нендзі було арештовано Особливим відділом табору НКВС № 1.
На допитах він не заперечував, що вів розмови про відновлення Польщі, оскільки щиро вірив, що «польський народ, маючи свою культуру і мову, не може загинути і що коли-небудь буде створено польську державу». До співробітників Особливого відділу дійшла інформація й про те, що в’язень вів серед своїх колег розмови про повалення радянського устрою шляхом повстання. Як і більшість бранців радянських таборів, він покладав великі надії на зовнішні сили, тобто США, Англію та Францію, які, на його думку, мали допомогти Польщі відвоювати свої землі. Особливо великі надії чоловік покладав на еміграційний уряд В. Сікорського, мріючи про об’єднання дислокованих у країнах-союзницях частин Польської армії та повернення їх на Батьківщину. Зрозуміло, що такий «балакучий» військовополонений потрапив на лаву підсудних Військового трибуналу Волинської області. Прикметною ознакою досудового слідства було те, що серед свідків, допитаних у справі Владислава Нендзі, значний відсоток складали білоруси, які також перебували в табірних пунктах. Таку тенденцію можна простежити у багатьох архівно-слідчих справах: свідками в досудових провадженнях на поляків були євреї, українці, білоруси, тобто представники «ображених» польською владою національних груп. У справах проти українців залучали поляків та євреїв. Свідком у справі Нендзі залучили політрука Кулагіна, який неодноразово розпочинав серед полонених поляків бесіди про відродження їхньої держави, а згодом свідчив проти тих, хто такі розмови підтримував.
Судове засідання у справі Владислава Нендзі відбулося 24 жовтня 1940 р. на виїзній сесії Військового трибуналу військ НКВС Волинської області у приміщенні Особливого відділу будівництва № 1 НКВС. За вироком останнього військовополоненого засуджено за ст. 54–10 ч. 1 КК УРСР на десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах та обмежено на п’ять років у громадянських правах.
Для оскарження вироку Владислав Нендзі звертався з касаційною скаргою до Військового трибуналу військ НКВС Київського округу, однак той не задовольнив скаргу в’язня, визначивши, що «жодних підстав до зменшення покарання засудженому, про що він просить у скарзі, зі справи не простежується, оскільки вирок винесено із врахуванням особистості В. Нендзі та важкості скоєного ним злочину».
Постановою Рівненського обласного суду від 2 серпня 1989 р. вирок Військового трибуналу від 24 жовтня 1940 р. стосовно Нендзі Владислава Йосиповича відмінено, справу припинено за п. 2 ст. 6 КПК УРСР за відсутністю в його діях складу злочину. Подальша доля Владислава Нендзі нам невідома.
Тетяна САМСОНЮК
P. S.: Тетяна Самсонюк – головний спеціаліст відділу використання інформації документів Державного архіву Рівненської області. Матеріали рубрики «Повернуті із забуття» опрацьовані за архівно-слідчими справами, що зберігаються у фонді «Управління Комітету державної безпеки УРСР по Рівненській області (1919–1957 рр.)» ДАРО та Архіві управління Служби безпеки України. Будемо вдячні, якщо відгукнуться родичі героїв рубрики або ті наші Читачі, які володіють більшою кількістю інформації про них.