У сьогоднішньому нарисі ми розповімо про історію Яна Маліновського. Він розділив долю багатьох польських державних службовців, які потрапили в першу хвилю «чисток», проведених органами НКВС навесні 1940 р.    

Ян Маліновський народився 24 червня 1899 р. у Лунінці. Його батько Юзеф Маліновський (помер 1935 р.) працював машиністом паровоза на залізничній станції у Сарнах, матір Ольга Маліновська (приблизно 1875 р. народження) займалася домашнім господарством. 1918 р. хлопець закінчив шість класів Рівненської гімназії, після чого працевлаштувався канцеляристом на залізниці. 1922 р. Яна призвали на строкову службу до Війська Польського, яку він проходив у 1-му артилерійському полку у Варшаві. Того ж року військовослужбовця зараховано до шестимісячної школи підхорунжих у Торуні, яку він закінчив 1923 р. Подальшу службу він проходив у Вільнюсі, звідки 1924 р. був демобілізований у званні старшого унтер-офіцера. 1924–1938 рр. Ян Маліновський працював фінансистом у Сарнах та Столбцях. Перебуваючи в запасі польської армії, відбув чотири табірних збори та 1931 р. отримав звання підпоручика.

Із 1938 р. Ян Маліновський працював фінансистом Рівненського повітового казначейства. В цей час разом із дружиною Іриною Янівною (1908 р. народження), доньками Галиною (1930 р. народження) та Христиною (1933 р. народження) проживав у Рівному на вул. Граничній, 112 в орендованій квартирі.

Із початком війни Ян Маліновський мобілізувався в запасну батарею 2-го полку важкої артилерії, яка перебувала у Володимирі-Волинському. Військовослужбовцю не довелося потрапити на фронт і брати участь у боях. Проте він не оминув радянського полону після роззброєння формування, в якому перебував. Ось як про ці події у бойовому донесенні звітував командувач Українського фронту Семен Тимошенко: «В 24.00 19 сентября 36-я танковая бригада заняла Владимир-Волынский. Взято в плен 6 тыс. пленных и много трофеев». Будучи не спроможним забезпечити утримання такої кількості бранців (нагадаємо, що загалом до радянського полону потрапили 240 тис. військовослужбовців польської армії), сталінське керівництво прийняло рішення на початку жовтня відпустити по домівках рядових та унтер-офіцерів – жителів територій, захоплених СРСР. У число останніх потрапив і Ян Маліновський.

Ліквідувавши всі державні установи Речі Посполитої, окупаційний режим взявся до налагодження системи радянського управління. Не зважаючи на численну кількість партійних функціонерів і спеціалістів різних галузей, що прибули на заклик партії до щойно приєднаних областей, катастрофічно не вистачало фахівців банківської сфери, зв’язку, лікарів, учителів. Нестача власних кадрів змусила керівників новостворених установ залучати місцевих спеціалістів – поляків. Так після встановлення радянської влади Яну Маліновському довелося працювати у рівненському обласному фінансовому відділі на посаді інспектора з підготовки кадрів.

Місцева влада змирилася з тим, що вакантні місця в багатьох галузях зайняли «класово-ворожі елементи», але процес їх заміни тривав безперервно. Регулярні арешти, що відбувалися серед працівників організацій, тримали місцевих поляків у постійній психологічній напрузі. Ян Маліновський розділив долю багатьох колишніх польських державних службовців, які потрапили в першу хвилю «чисток», проведених органами НКВС навесні 1940 р.

9 квітня 1940 р. Рівненський районний відділ НКВС арештував Яна Маліновського. У постанові на арешт від 10 квітня 1940 р. зазначено: «В 1939 р. під час війни колишньої Польщі проти Радянського Союзу Маліновський, перебуваючи у війську, активно боровся проти Червоної армії». Це і стало основною причиною його арешту. Таке звинувачення виглядає досить безглуздо, адже Польща не оголошувала війни ні СРСР, ні Німеччині. Зазначимо, що постанову підготував оперуповноважений Рівненського районного відділу НКВС Павлов, погодив начальник Рівненського райвідділу НКВС лейтенант держбезпеки Захаров, затвердив начальник УНКВС у Рівненській області капітан держбезпеки Крутов та санкціонував заступник облпрокурора. Таке «ґрунтовне» звинувачення, викладене в зазначеному документі, свідчить як про низький рівень підготовки співробітників НКВС, що не є таємницею, так і про те, що «злочини», приписані тій чи іншій жертві, були лише формальністю, а всі вище перераховані посадовці ставили свої підписи на сотнях постанов, навіть не читаючи їхнього змісту.

У відповідному до звинувачення характері відбувалися й допити в’язня:
«Вопрос: Следствие располагает материалами, что вы действительно принимали участие в сопротивлении продвижению частей Красной армии в Западной Украине.

Ответ: В сопротивлении продвижению частей Красной армии я не участвовал и это категорически отрицаю. Первое время нам было сказано, что советы идут на помощь полякам в борьбе с немцами, а уже при занятии города нам был дан приказ разоружиться, что мы и сделали».

Така відповідь в’язня цілком правдива. Для польського уряду та військового командування наступ Червоної армії виявився цілковитою несподіванкою. Дійсно якийсь час вони вважали, що радянське військо введено для того, щоб попередити захоплення вермахтом східних воєводств Польщі. Більшість частин Війська Польського, окрім кількох підрозділів КОПу, виконали наказ свого головнокомандувача Едварда Ридз-Сміглого «…з Радами в бої не вступати…»

Проте жодні свідчення не могли змінити долю Яна Маліновського, який ще на першому допиті визнав себе винним у всіх інкримінованих йому злочинах, зокрема й у «…проведенні боротьби проти революційного руху робітників і селян». Під час слідства він перебував спочатку в рівненській, а на момент винесення вироку в дубенській в’язницях НКВС.

Акцентуємо увагу на кількох моментах. Слідство у справі Яна Маліновського тривало 11 місяців. За цей час його аж двічі (!) допитали, 12 та 22 квітня 1940 р. 24 квітня того ж року допитали двох його сусідів як свідків. Тобто слідство провели протягом одного місяця, а всі наступні 10 місяців в’язень перебував у нестерпних тюремних умовах, чекаючи вироку. І таких, як він, були сотні!

Постановою Особливої наради при НКВС від 7 травня 1941 р. за ст. 54–13 КК УРСР Яна Маліновського засудили на 5 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Заключенням прокуратури Рівненської області від 2 серпня 1989 р. його реабілітували. Подальша доля героя нарису нам не відома.

Тетяна САМСОНЮК

P. S.: Тетяна Самсонюк – головний спеціаліст відділу використання інформації документів Державного архіву Рівненської області. Матеріали рубрики «Повернуті із забуття» опрацьовані за архівно-слідчими справами, що зберігаються у фонді «Управління Комітету державної безпеки УРСР по Рівненській області (1919–1957 рр.)» ДАРО та Архіві управління Служби безпеки України. Будемо вдячні, якщо відгукнуться родичі героїв рубрики або ті наші Читачі, які володіють більшою кількістю інформації про них.