Чому творчість Анджея Стасюка мені близька? У його творах час перемагає простір, простір перемагає час, а людину водночас перемагають і час, і простір.
У його словах я знаходжу власні, незанотовані думки, емоції та почуття. Смак провінції, давно відмерлих колгоспів, кооперативних магазинів, смак дитинства в самому центрі будівництва найпрекраснішого устрою під сонцем.
Так, як і він, я відчуваю себе більше дитиною Сходу, аніж Заходу. Так, як він, відчуваю постійну потребу подорожей із місця в місце. Мандрівка – це ліки від крихкості моєї долі, поодиноких мрій та даремних планів. Це ліки від міфів та ілюзій. Це пошук правди про людину, котра народилася в другій половині ХХ століття.
«Писання – це перерахунок назв. (…) Ані після прочитання, ані після подорожі ми не стаємо набагато мудрішими. Кордони як розділи, країни як літературні жанри, епіка трас, лірика відпочинків (…). Немає нічого в кінці книжки, а кожна пристойна подорож завжди нагадує більш або менш заплутану петлю».
Я не люблю рівнин. Мені хотілося б мати позаду високі гори, а попереду – розбурхане море. Коли я їжджу Польщею та Україною, то люблю спостерігати за людьми. Часто мене охоплює ностальгія та невимовний смуток. Я відчуваю, як мене долають час і простір. Коли повертаюся на свою малу батьківщину, на Західне Помор’я, і бачу два світи: той, що є в моїй пам’яті, пам’яті хлопця, котрий бігав із палицею, підштовхуючи велосипедне колесо, й той, котрий бачу зараз і котрий не відповідає тому, за чим я сумую. Відчуваю, що головною рисою світу є розпад, розкладання, скороминущість і смерть. Тому Анджей Стасюк.
У міській бібліотеці в Лєшні письменник, есеїст і драматург розповідав про свою нову книжку «Схід», що веде нас у світ його дитинства, на Білосточчину, до Росії та Китаю. Комунізм програв, але переорав нашу ментальність. Стасюк шукає правду в зустрічі з простими людьми.
«Тому що я завжди був за народ, хоча й знав, що народ завжди програє. Тож, хоча б у думках, я дозволяв йому перемагати. Щоб […] сильні світу цього не мали до нього доступу. Щоб вони могли жити так, як йому подобається. Щоб ніхто не змушував його ані до покори, ані до свободи. Такою була моя утопія».
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ABC ПОЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ: КОЖЕН ІЗ НАС – ДИТИНА КОХАНОВСЬКОГО
Творчість Анджея Стасюка різноманітна. Спільним для його оповідань, повістей, есеїв та драм є пошук себе, долі людини, яка живе в державі, що знаходиться між двома колосами: Росією та Німеччиною. Його творчість – це подорож. Він ставить запитання, шукає ідентичність людини із Центральної Європи. А найкраще це можна робити, на думку письменника, під час зустрічі з окремо взятою людиною, її спогадами, її власним світом.
Стасюк позбавлений сентименталізму й ілюзій.
«Адже ми всі – тварини, хоч з усіх сил намагаємося забути про це. Невтомно перевдягаємося, безкінечно миємося і постійно базікаємо, зібрані за столами у власних товариствах, бо нам видається, що саме так виглядає життя людини. А ми – худоба. І часом нам потрібно відчути тишу й самотність. Таку, яку переживає звір, котрий не знає, що народився, як не знає теж, що помре. Встає на світанку навпроти світу й не має поняття, що, крім нього, існує ще хтось».
Його літературний маніфест – це «писати, перекреслювати, думати, дивитися, слухати, писати і перекреслювати, перекреслювати, перекреслювати…» Він хоче описувати безкінечно. Поєднувати шматочки спогадів із сьогоднішнім днем.
До якої книжки Стасюка я не загляну, знаходжу те, що мене оточувало, але його вже ніде немає. Знаходжу ілюзію, ніби вхопив Бога за бороду, дві утопії щастя, комунізм і капіталізм, наше метання між тілом і душею, матеріальним і духовним.
«Це розпач сучасної екзистенції – невидимість. Вона пов’язана з усвідомленням, що ти один із чотирьох мільярдів (плюс розмноження) і твоє життя не має якогось спеціального сенсу, адже вже немає Бога, немає постійного суспільного порядку і єдиним шансом на спасіння є те, що тебе покажуть у телевізорі. Але ми не повинні погоджуватися із цим. Можемо пошукати глибший сенс. Або спробувати цей сенс створити. Це може не вдатися, але потрібно пробувати. Щоб уникнути крику. Бо він, швидше, свідчить про розпач і слабкість, а не про силу. Усе складно».
Відкриваючи книжку «Моя Європа: Два есеї про Європу, що її називають Центрально-Східною», я інколи не знаю, де пише Стасюк, а де Андрухович. Це наша спільна доля – нотатки людини Центрально-Східної Європи.
Немає оптимістичного завершення в доробку Стасюка. Є спадщина Радянського Союзу в даному нам часі та просторі, є руїни та кущі, що поростають те, що занепадає. Немає порятунку в багатстві Заходу. Немає втіхи в прекрасних очах жінок зі Сходу. Його твори – це провіщення занепаду тієї Європи, яку ми знаємо. А, може, не тільки Європи. Це передчуття кінця. Ми мандруємо Белжцем, Дуклею, Росією, Китаєм, Білостоком. Повертаємося в часи дитинства. Хочемо поєднати наше дитинство з дитинством наших дітей. Проте даремно. Є тільки спогад, крихта, дотик руки красивої дівчини з того літа. Її краса записана в матриці нашої пам’яті. Все підлягає найбільшому праву життя – скороминущості та смерті.
Вєслав ПІСАРСЬКИЙ,
учитель польської мови, скерований до Луцька організацією ORPEG
Фото: www.artus.torun.pl
Факти з біографії Анджея Стасюка:
- у 80-х роках діяв у русі «Свобода і мир»;
- був дезертиром у війську, за що півтора року провів у в’язниці;
- у 1986 р. виїхав із Варшави та проживав у Чорному, а кількома роками пізніше – у Воловці в Бескиді Низькому;
- разом із дружиною Монікою утримують видавництво «Чорне».
Твори й нагороди:
- «Білий крук», 1995 (нагорода Фундації імені Костельських);
- «Галицькі оповідання», 1995;
- «Дукля», 1997 (номінація на літературну нагороду «Nike», 1998);
- «Як я став письменником (спроба інтелектуальної біографії)», 1998;
- «Дев’ять», 1999;
- «Моя Європа: Два есеї про Європу, що її називають Центрально-Східною», 2000 (разом із Юрієм Андруховичем);
- «Зима», 2001 (номінація на літературну нагороду «Nike», 2002);
- «Дорогою на Бабадаґ», 2004 (номінація на «Сілезького літературного лавра», травень 2005; літературна нагорода «Nike», жовтень 2005);
- «Ніч. Слов’янсько-німецький медичний трагіфарс», 2005 (номінація на літературну нагороду «Nike», 2006);
- «Фадо», 2006 (Літературна нагорода імені Аркадія Фідлера «Бурштиновий метелик»);
- «Темний ліс», 2007;
- «Дойчлянд», 2007;
- «Чекаючи на турка», 2009;
- «Таксім», 2009 (літературна нагорода «Ґдиня – 2010»);
- «Щоденник, написаний після», 2010 (книжка опинилася в фіналі літературної нагороди «Nike», 2011);
- «Грохув», 2012 (номінація на літературну нагороду «Ґдиня – 2013»);
- «Немає експресів на жовтих дорогах», 2013 (номінація на літературну нагороду «Nike», 2014);
- «Схід», 2014 (Літературна нагороди міста Варшави, номінація на літературну нагороду «Nike», 2015);
- «Життя – це однак втрата». Анджей Стасюк в розмовах з Доротою Водецькою, АТ «Agora», «Чорне», Варшава, 2015;
- «Kucając», видавництво «Чорне». Воловєц, 2015;
- «Osiołkiem», видавництво «Чорне». Воловєц, 2016.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: