У грудні 1989 р. було створено Товариство відродження польської культури імені Юліуша Словацького.
1989-й р. для поляків у Кременці був дуже плідним і багатим на різні події. Улітку, ще перед заснуванням товариства, ми прийняли рішення відновити знищену каплицю Мочульських, яку в 1937 р. на католицькому кладовищі побудував меценат Пьотр Мочульський. Також ми вирішили спорудити там меморіал полякам, які загинули від рук гітлерівців під Хрестовою горою в липні 1941 р. Прикладом став для нас шляхетний вчинок жительки Варшави Елізи Вуйтович, родом із Кременця, яка ще в середині 80-х рр. звернулася до міської ради з проханням увіковічнити жертв нацистського злочину, загиблу еліту нашого міста. Тоді на схилі гори місцева влада спорудила обеліск. Із початку 90-х рр. щороку біля цього пам’ятника відправляють поминальну месу в пам’ять про загиблих, під час якої згадують прізвища професорів Кременецького ліцею, держслужбовців, учителів.
Тогочасний настоятель нашої парафії, отець Маркіян Трофим’як, погодився на будівництво меморіалу на католицькому кладовищі та з ентузіазмом взявся за проектування пам’ятника. Він прийняв рішення про те, що це буде стіна з пілястрами, які символізуватимуть жертв злочину. Біля стіни вирішили збудувати окрему кам’яну стелу з меморіальною дошкою і записаними на ній прізвищами загиблих.
Усі поляки Кременця долучилися до цих робіт. Кожен робив те, що міг, підтримував фінансово чи матеріально. Жінки приносили робітникам обіди, виконували допоміжні роботи. Часто до нас приїжджали гості з Польщі, затримувалися на кілька днів і передавали матеріальну допомогу. Едвард Марціняк із міста Кельце висловив бажання взяти участь у будівельних роботах, прагнучи залишити після себе власноруч вмурований камінь. Будівництвом керували Антоній Камінський і Генрик Яськевич.
Цвинтарну каплицю Мочульських у той період теж відремонтували, а в долині напроти неї спорудили пам’ятник у вигляді кам’яної стіни, яка нагадувала нам про дорогих нашому серцю людей. Через кілька років на знак пам’яті про жертв трагічних подій під Хрестовою горою в костелі встановили чавунну плиту, виготовлену у Варшаві з ініціативи колишніх жителів Кременця: Славомира Мончака, сина вбитого професора Кременецького ліцею Францішка Мончака, Войцеха Опольського, сина професора Кременецького ліцею Здзіслава Опольського, Єжи Єленьковського, професора Варшавської політехніки, та кількох інших осіб, задіяних до справи увіковічнення історичних подій.
Варто зазначити, що на території України це був перший пам’ятник, присвячений польським патріотам, який спорудили ще за радянських часів, хоча й у період перебудови.
На 1990 р. було заплановано відкриття суботньо-недільної школи для дітей із польських родин, щоб навчити їх польської мови, основ культури, історії та польських традицій. Ми домовилися з дирекцією Кременецької школи № 1 про використання класу в їхньому приміщенні.
Першою вчителькою стала Ядвіга Гуславська. Школу спочатку відвідували 12 учнів. Діти вчилися читати, писати, співали польські пісні, ходили на екскурсії, наприклад до могили Саломеї Словацької, матері поета, на гору Бони, до колишнього ліцею.
Улітку відбулася важлива суспільно-політична подія. Одного дня до Ірени Сандецької, найавторитетнішої особи серед поляків у Кременці, прибули двоє чоловіків із села Мала Іловиця, щоб запросити представників польської громади на перепоховання жертв бандерівських злочинів у селі Пікульське Гутисько біля Малої Іловиці. Посланці не застали священика, тому пані Ірена сама прийняла рішення про те, що їхати необхідно. Вона покликала Ядвігу Гуславську і Генрика Яськевича, який мав автомобіль, дала гарний, великий, вирізьблений із дерева хрест і наказала розмістити його на насипаному кургані. І ми поїхали.
Це було мале, загублене в лісі село, яке під час війни не мало формувань самооборони. За кілька днів до нападу бандерівців приязні українські сусіди попередили поляків про напад. Люди зібрали пожитки на вози й цілими сім’ями виїхали до Шумська. Залишилися ті, хто мав мішані сім’ї, бо все ще надіялися, що завдяки цьому нічого поганого з ними не станеться. Проте вони дуже помилялися. Подружжя жорстоко розділили, а польських дружин і чоловіків по-звірячому вбили на очах їхніх українських половин. Усього тоді загинули 17 осіб. Жертв поскидали до льоху корчми Пьотрека, якого в той час уже не було в селі. Тепер цього поселення в лісі не існує, а земля заросла березами та вільхами.
Коли ми приїхали, на сільському майдані Малої Іловиці вже виставили в один ряд гроби із рештками жертв злочинів. Усі, хто брав участь у цьому перепохованні, вирушили в бік лісу. Через два кілометри призупинилися серед гущавини берез і ліщини, перед очима виріс високий курган – видно, що недавно насипаний. Не залишилося тут жодного будинку, тільки збоку виднів вхід до колишнього льоху корчми Пьотрека. Першим до присутніх звернувся керівник районної ради і передав нам слово. Ми попрощалися із загиблими, прочитали молитви «Отче наш» і «Ангел Господній». Далі православний священик відправив похоронну месу, освятив гроби з рештками жертв і курган. Труни вставили у глибокий отвір в кургані й засипали землею. У перепохованні брали участь члени розділених колись родин, вони згадували ті події зі сльозами на очах.
Було літо 1990 р. За рік до розвалу СРСР представники радянської системи, яка зазнала краху, прагнули привселюдно підкреслити своє негативне ставлення до бандерівських злочинів, таким чином протиставляючи себе вже подекуди очікуваному піднесенню націоналістичного руху серед нових політиків. Ця подія справила на нас дуже сильне враження.
Ядвіга ГУСЛАВСЬКА,
Кременець
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
КРЕМЕНЕЦЬКІ ХРОНІКИ: ВІД ДАВНІХ ЧАСІВ ДО СЬОГОДЕННЯ