Сьогодні важко знайти щось на кшталт історичного житлового будинку XVIII ст. – навіть тут, у Кременці. Упродовж минулих століть ця краса дерев’яної забудови майже цілком пішла з димом. Проте час зберіг для нас дім на вулиці Драгоманова, 2 (колись Тринітарська), свого часу покритий руберойдом.
Йдеться, однак, не про пам’ятку, а про відомих нам і дуже шанованих осіб, які проживали в ньому в різні періоди. Меморіальна таблиця, встановлена на бічній стіні дому, повідомляє про Віллібальда Бессера, видатного вченого-ботаніка ХІХ ст., професора Волинського ліцею, дослідника рослинності Волині та Поділля, мешканця цього будинку, якого називали «батьком польської флористики». Зараз приміщення є власністю товариства «Польська спільнота». І цей факт теж унікальний у громадському житті не лише Кременця, а й усього регіону. Цей будинок – юридично підтверджений подарунок для «Польської спільноти» від Ірени Сандецької, його останньої власниці. Саме їй присвячена наша подальша розповідь.
Вона була своєрідним даром Провидіння для нашої громади – поколінь поляків у Кременці. 1 квітня минає 111 років від її дня народження, а вона й досі є справжньою іконою для нас, живих, її вихованців та вдячних друзів.
Наша героїня народилася в Умані в 1912 р. у сім’ї Ришарда та Марії Сандецьких. Після бурхливих більшовицьких переворотів у 1921 р. Ірена разом із батьком-чиновником, матір’ю, вчителькою Польської школи в Умані, і братом Єжи через зелений кордон разом із сотнями втікачів перебралися із радянської України на територію Польщі. Сім’я дісталася до Варшави, де проживала два роки. У цей період помер батько Ірени. До Кременця родина переїхала на запрошення доктора Марека Пєкарського, директора Польської школи в Умані, якого призначили візитатором відновленого ліцею імені Тадеуша Чацького у Кременці. Тут сім’я поселилася назавжди. Марія Сандецька, матір Ірени та Єжи, стала вихователькою в інтернаті при Кременецькому ліцеї.
Після закінчення ліцею Ірена вивчала у Ягеллонському університеті в Кракові філософію, педагогіку та англійську мову, прагнула служити на освітній ниві як учителька польської мови та історії. Вихована в патріотичній сім’ї, з гарною освітою, самостійна, зі знанням німецької, французької та англійської мов, вона була готова взятися за будь-яку роботу задля громадського блага. Ще перед початком Другої світової війни в Європі погодилася працювати в Бельгії: як харцерка опікувалася дітьми польських шахтарів, щоб вони не втратили зв’язків із польською мовою та культурою. Робота з дітьми їй дуже подобалася.
Після раптового початку війни Ірена одразу вирушила до Кременця, бо переживала за матір. Дорога вела через Францію, Швейцарію, Італію, Угорщину та Румунію. Врешті потрапила до Снятина. Була вже на території Польщі. Добралася до Львова, однак через збіг обставин (на залізничний вокзал скинули бомби) залишилася в місті, яке тієї ж ночі німці знову бомбардували. Зголосилася до служби Військової допомоги, щоби стати в ряди оборонців Львова. Працювала у військовій столовій аж до моменту захоплення Львова совєтами. Потім вирішила їхати додому. Добралася у Кременець у грудні 1939 р., тут разом із матір’ю пережила воєнне лихоліття.
Потім Ірені Сандецькій вдалося отримати посаду секретарки каси в рільничій школі з лісовим відділом у Білокриниці. Там вона працювала до початку німецько-радянської війни. Німецька окупація прискорила й посилила націоналістичний рух проти польського населення, особливо в селах, віддалених від міст, де дислокувалися німці. До Кременця з навколишніх сіл тікали недобитки польських сімей, перелякані й голодні. Великі натовпи збиралися довкола парафіяльного костелу. Людей потрібно було нагодувати, десь розмістити. Цим за допомогою довірених людей займалася Ірена. В юрбах утікачів було чимало матерів із дітьми, а також дітей-сиріт, яким вдалося врятуватися з погромів.
Ірена Сандецька писала заяви до місцевих німецьких чиновників із проханнями допомогти, аж урешті попросила керівника економічного відділу надати транспорт, щоби вивезти своїх підопічних до Кракова. Разом із подругою Вандою Жулкевською вони перевезли дітей та розмістили в сиротинцях і монастирях. Із допомогою німців Ірена врятувала від бандерівської різні кілька польських сімей у Стожку та Вишні. Переодягнувшись селянкою, доставляла ліки та продукти в оточене бандерівцями село Рибча неподалік Кременця. Самооборона села вистояла, а жителі дісталися Кременця й далі виїхали до Польщі. Така діяльність у страшні й важкі часи – це справжній і неоціненний героїзм, відвага безстрашної людини. А ще – сила характеру і вірність власним життєвим принципам, які зараз декому можуть здатися неймовірними.
Після війни Ірена Сандецька разом із групою довірених осіб збирала в себе вдома продуктові посилки, вкладала в них листи від близьких, які відправляла польським засланцям у Казахстан та Сибір, не лише своїм знайомим.
Усе вищесказане було почерпнуто з інтерв’ю Ірени Сандецької, записаного на плівку Мареком Копровським, польським журналістом, який багато років займався східною тематикою. Він кілька разів відвідував нашу героїню в Кременці. Співрозмовниця дозволила йому записати спогади, які Копровський оприлюднив у видавництві «Волання з Волині» в соту річницю від її дня народження у 2012 р. під назвою «Від Умані до Кременця: Ірена Сандецька».
Обкладинка книги «Від Умані до Кременця: Ірена Сандецька»
Dom Ireny Sandeckiej. Zdjęcie pochodzi z ksiązki Marka Koprowskiego «Od Humania do Krzemieńca: Irena Sandecka»
Я знала пані Ірену з дитинства. В 1948–1949 рр. я ходила на уроки релігії та польської мови ще до її матері Марії. Разом зі мною до неї ходили Ванда Бєлецька та Едик Весоловський. Ірена була тоді ще молодою жінкою, брюнеткою з рум’янцем на щоках. Вона водила нас на екскурсії на гору Бони, багато розповідала. У себе вдома вчила гри на фортепіано гарну дівчину Лялю Кошубську, яка згодом виїхала до Польщі. Потім у наших відносинах була довга перерва, адже, закінчивши школу, я понад 30 років не жила в Кременці.
Коли я повернулася додому, пішла до Сандецької. Спочатку з її боку було помітно певну недовіру. В неї був різний досвід у спілкуванні з новими людьми, але з часом її ставлення змінилося. У період перестройки ми почали думати про те, щоб зібрати середовище кременецьких поляків у громадську організацію. Після консультацій із Генеральним консульством РП у Львові та польською громадськістю ми, тобто Ірена Сандецька, вчителька музики Юлія Шиляєва та я, вирішили наприкінці 1989 р. скликати засновницькі збори. Саме тоді й виникло наше Товариство відродження польської культури імені Юліуша Словацького. Ірена Сандецька займала в ньому посаду голови ревізійної комісії.
Велику частину свого життя вона присвятила костелу. Впродовж 30 років була незамінною органісткою й керувала парафіяльним хором. Опікувалася теж нашими священниками.
Парафіяльний костел у Кременеці був єдиним храмом Луцької дієцезії, якого не закрила радянська влада. Це був виняток, бо 169 костелів регіону, навіть найгарніші й найстаріші, були закриті. Пані Ірена завжди пояснювала це так: «Бо це Genius Loci облетів наш Кременець і залишив тут віковічні зорі».
Протягом десяти років після того, як до Польщі виїхав ксьондз Домінік Вижиковський, під час літургійних читань у костелі на вівтарі часто клали ризи. Проте в неділі й на свята група жертовних парафіян на чолі з пані Іреною запрошувала мандрівних ксьондзів до Кременця. Тоді костел був повний місцевих і приїжджих католиків, які прибули з територій від Тернополя до Рівного. Звучав орган, співав хор – і так із 1946 р. до 1955 р., коли на чолі парафії став отець Якуб Мацишин.
У часи чергових радянських генсеків, усупереч заборонам КДБ, Ірена Сандецька після смерті своєї матері на прохання батьків вчила катехизму дітей із польських сімей, готуючи їх до прийняття Першого причастя.
Під час літніх канікул Сандецька в себе вдома навчала дітей історії, читати й писати польською. Танцювала і співала з ними. Разом вони ходили на екскурсії мальовничими околицями. Вільного часу в неї майже не було. Упродовж року вона збирала дітей і молодь у своєму домі на різні мистецькі заняття, готувала програми, приурочені до урочистих дат польського календаря. Так створювалися вистави, які потім показували запрошеним батькам, а в цих дійствах виступали ангели, попелюшки, королі та пажі, римські легіонери, чортики, Лілля Венеда, Балладина та інші.
Пані Ірена перебувала на постійному зв’язку з учительками суботньо-недільної школи польської мови. Ще в часи радянського гніту, коли не було контактів із польської освітою, опрацювала відомий тепер «Кременецький буквар», яким упродовж 40 років користувалися кілька поколінь дітей під час домашнього навчання. У 2002 р. цей буквар видали в Кельце як чудове свідчення невтомного та героїчного плекання польськості в несприятливому середовищі.
Своїми великими знаннями і серцем вона служила не тільки полякам – мішані подружжя теж приводили своїх дітей. До них вона говорила по-особливому: «Ти – багатший, адже маєш дві батьківщини: Польщу та Україну. Ти повинен однаково їх шанувати». Багато кременчан зверталися до неї з проханням допомогти написати подання до польських установ чи листа до рідні в Польщі, підсобити в пошуку рідних тощо. Нікому на відмовляла.
У якийсь момент ми дізналися, що пані Ірена пише вірші й висилає своїм друзям у Польщі. Збірку її поезій «Вірші з-під гори Бони» видав у Польщі Маріуш Ольбромський, поет, культурний діяч, великий друг і благодійник Кременця. Сандецька стала відомою у творчих колах обох країн як героїня духа – «Силачка».
Старий, укритий руберойдом дім пані Ірени зі старовинним фортепіано в салоні був центром культурного життя, зустрічей із туристичними групами з Польщі, свідком різноманітних подій життя польської суботньо-недільної школи та благодійних громадських акцій.
Дім Ірени Сандецької. Фото Ірини Канагеєвої / Волинський монітор. 2016 р.
Dom Ireny Sandeckiej. Fot. Walery Olszański. 2021 r.
Ірена Сандецька була завжди палкою прихильницею відкриття Музею Юліуша Словацького у вцілілому дворику сім’ї Словацьких. Вона марила ідеєю створення «енклаву Словацького», зверталася з цією ідею до різних польських інституцій. Навіть у поважному віці пані Ірена проводила екскурсії для туристичних груп із Польщі.
Завжди дотепна, весела й гостинна, вона збирала нас у своєму старому домі, підтримувала широкі товариські відносини, приймала різноманітні делегації з Польщі. На зустрічі з молоддю з Катовіце вона викликала загальне захоплення, продекламувавши П’яту пісню з поеми Юліуша Словацького «Беньовський». Її оточувала аура творчості, Сандецька мріяла заснувати аматорський театр, писала мемуари, зібрала чималу бібліотеку.
За багаторічну просвітницьку, громадську та церковну діяльність її нагородили високими польськими відзнаками, зокрема Хрестом заслуг Ордена Відродження Польщі та медаллю Комісії національної освіти.
Вона не вийшла заміж, присвятивши всю себе служінню людям. В останні роки життя вже не мала рідних. Її оточила опікою та турботою Емілія Воляницька, похресниця пані Ірени.
Емілія Воляницька (зліва), Ірена Сандецька (посередині) й Тамара Сеніна, директорка Музею Юліуша Словацького (справа). Фото Ядвіги Гуславської
Ірена Сандецька померла в 98-річному віці у 2010 р. Її поховали на католицькому кладовищі обіч матері Марії Сандецької. На похоронах біля її домовини сивий літами чоловік, друг померлої Яцек Мишковський зі смутком промовив: «Чувай, подруго! (традиційне вітання харцерів, – перекл.) Ось ти покидаєш нас, ми в жалобі. Ім’я своє, своє серце, свій приклад ти залишила серед нас. Честь твоїй пам’яті!»
Невдовзі після цього на могилах двох патріоток, Ірени та Марії Сандецьких, встановили монументальні гранітні плити – дар уряду Польщі на знак вдячності й пам’яті.
Ірена Сандецька для нас надалі залишається взірцем: учителькою, справжньою великою полькою, опорою польськості в Кременці, зразком патріотизму й водночас прихильності до представників інших національностей.
Ядвіга Гуславська,
Кременець
На головному фото: Ірена Сандецька біля поховання Юзефа Пілсудського на Вавелі у Кракові. Фото з родинного архіву Ядвіги Гуславської.
