Ядвіга Гуславська з Кременця – співзасновниця й перша очільниця Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького. Вона була головною редакторкою газети «Wspólne Dziedzictwo», яка виходила в Кременці 2001–2004 рр. Належала до групи осіб, завдяки яким вдалося відновити Музей Юліуша Словацького. Пані Ядвіга – активна представниця польської меншини в Україні та дописувачка «Волинського монітора». Сьогодні ми пізнаємо її родинну історію.

«Я народилася в добрі часи»

«Я народилася в Кременці в липні 1939 р., тобто ще в добрі часи, перед початком Другої світової війни. Мої батьки Марія та Петро Станкевичі після одруження в 1938 р. жили на дільниці Дубенській у Кременці. Бабуся та дідусь Сабіна і Францішек Станкевичі займалися сільським господарством і мали шестеро дітей: Вінцентія, Марціна, Юзефа, Марію, Станіслава й Петра – мого батька. Цікавою є історія мого діда Францішека, який мав свій будинок на Грабувці, але вирішив перебратися в інше місце. Це були бурхливі 1916–1917 рр., коли змінювалися уряди і гроші втрачали свою цінність. Будинок дід усе-таки продав, а через кілька місяців пропало все, що він отримав від продажу дому. Родина не мала де жити. Дідусь мав ділянку лісу і з цієї деревини почав будувати новий дім на вулиці Моргви. Знеціненими грошима він обклеїв скриню, яка вже довго стояла на горищі», – розповідає пані Ядвіга.

Францішек Станкевич, не маючи грошей, не міг відправити дітей на навчання: «Тільки найстарший Вінцентій закінчив Кременецький ліцей завдяки тому, що займався репетиторством із меншими учнями. Юзеф пішов до війська. Марцін – працювати. Станіслав став пілотом. Мого батька віддали до кременецького слюсаря підмайстром, тож він навчився цієї справи. Дядько Вінцентій Станкевич став учителем польської мови, потім був директором школи в селі Мала Іловиця неподалік Шумська (нині Кременецький район на Тернопільщині, – авт.). Згодом працював у Веселівці біля Білокриниці (тепер Кременецький район, – авт.). Він був також секретарем парафії Святого Станіслава, коли її парохом був ксьондз Стефан Іваницький».

Дідусь і бабуся Даніель та Анна Фрадинські, їхні сини Володимир, Борис і найменша дитина – дочка Марія (мама Ядвіги Гуславської). Близько 1917 р.

Того села вже немає

«Під час Другої світової війни гестапо забрало ксьондза Стефана Іваницького разом із моїм дядьком Вінцентієм до в’язниці в Рівному. Звідти до Кременця приїжджав тоді якийсь німецький підрозділ, проводив тут чергування й виконував доручення. Отця Іваницького розстріляли в рівненській в’язниці в лютому 1943 р. В’язнів тоді за щось покарали, розстрілявши кожного десятого. Мій дядько був дев’ятим, а ксьондз – десятим», – говорить Ядвіга Гуславська. Кілька років тому в кременецькому костелі встановили меморіальну дошку, присвячену пароху Іваницькому. Її фундували професори Люблінського католицького університету, випускником якого був цей священник.

Вінцентія, дядька пані Ядвіги, після виходу з в’язниці забрали на роботу до Німеччини. Після війни він жив у Кракові, там одружився. Помер наприкінці 70-х рр. Дядько Марцін мешкав у Лодзі. Станіслав був військовим льотчиком, після війни жив в Англії неподалік Лондона. Під час війни виконував човникові перельоти Лондон–Польща.

Дядько Вінцентій із дружиною Геленою й дочкою Барбарою

«Брат мого батька Юзеф Станкевич одружився в 1937 р. Із дружиною Марилею вони проживали в селі Загаї, що тоді належало до гміни Підбереззя Горохівського повіту. Він був директором школи, а вона – вчителькою. У 1943 р. бандерівці знищили це село. Тоді вбили 284 особи польського походження, серед них були мій дядько, його дружина та їхній син. На початку 90-х рр. ми їздили до Загаїв: мій двоюрідний брат, його дружина і троє дітей. Одна місцева жінка відвела нас туди, де колись мешкав дядько. Там нічого не збереглося. Все знищене й заоране. Немає навіть сліду, що там жили люди», – згадує Ядвіга Гуславська.

Шлюб дядька Юзефа Станкевича з Марилею. 1937 р.

«Ми лишилися самі з мамою»

«Моя мати Марія Станкевич (у дівоцтві Фрадинська) походить із села Ставки на Лановеччині. Вона народилася в 1916 р. у родині Даніеля й Анни Фрадинських (дівоче прізвище бабусі – Козідло). Мій дідусь Даніель був механіком, працював у багатих господарів. Одним із його робочих місць були фільварки Кременецького ліцею в Білокриниці. Дідусь помер там у 1949 р. Бабуся Анна була домогосподаркою, після смерті діда її забрав до себе мій дядько Володимир.

Анна Фрадинська – бабуся по маминій лінії

У мами було троє братів: Борис, Володимир та Олександр, який помер молодим. Вона ходила до школи у Вишгородку. Через деякий час родина переїхала до Білозірки, де дідусь отримав нову роботу. Там мама закінчила чотири класи. Потім училася в кооперативній гімназії в Кременці», – зазначає Ядвіга Гуславська.

Мама Марія Станкевич

Петро Станкевич, батько Ядвіги Гуславської, під час проходження служби у Війську Польському. Близько 1927 р.

Батько Ядвіги Гуславської Петро Станкевич (зліва) в міжвоєнний період

«У 1938 р. мама вийшла заміж за тата, який у цей час купив будинок і пай землі на кременецькій дільниці Дубенська. Я єдина їхня дитина», – говорить вона.

І продовжує: «Мій батько Петро Станкевич під час війни захворів. Помер від пухлини в мозку 31 грудня 1943 р. Я пам’ятаю його похорон, це було одразу після Нового року. Мені було чотири з половиною роки. Тата поховали на католицькому кладовищі в Кременці. Ми лишилися самі з мамою та козою Баською».

Шлюбне фото батьків Петра Станкевича та Марії Фрадинської. Червень 1938 р

Батьки пані Ядвіги Петро та Марія Станкевичі на вулицях міжвоєнного Кременця

Ядвіга Гуславська. Близько 1942 р.

«У наших будинках жили солдати»

Моя співрозмовниця так згадує про війну: «Під час війни було важко. У нас удома поселили Вальтера – німецького лікаря. Він зайняв окрему кімнату, а ми з мамою жили в іншій. Я пам’ятаю, що він приносив цукерки. Потім у нас недовго мешкав угорський солдат. А весною 1944 р. прийшли радянські війська. Одну з частин розквартирували в сусідських будинках. Я навіть пам’ятаю одного радянського солдата – молодий блондин, на якого казали «помпатєх». Ми, малі, думали, що це його ім’я, але, як виявилося, це була посада – помічник по технічній частині (з російської «помощник по технической части», – авт.). Він ще був фельдшером і завжди давав нам, дітям, щось поїсти та рекомендував нашим батькам різні лікарські трави, які допомагали би нам від хвороб.

Говорив із нами російською. Вдома я розмовляла польською, але розуміла, що він говорить. Я дружила з дітьми сусідів-українців і знала українську мову. А був ще узбек, який міг нам щось сказати тільки мовою жестів. У нього було дуже багато вошей, від яких його лікували. У нашому городі стояли танки й коні. Лейтенант із того підрозділу, єврей за походженням, пізніше навіть написав до мами, що вони вже в Румунії. Згодом хтось із солдатів повідомив, що він загинув».

Мій вітчим

«У 1946 р. я пішла до першого класу української школи № 4 у Кременці. Тоді ж мама вийшла заміж за Купріяна Макаровича Косенюка. Це була порядна і дуже мудра людина, колишній в’язень концтабору «Заксенгаузен». Удома ми відтоді говорили тільки українською. У школі я теж навчалася українською. Сусіди були українцями. Натомість удома в тітки Марії, сестри мого батька, ми розмовляли лише польською», – продовжує пані Ядвіга.

«Вітчим Купріян походив із Шумського повіту. Народився в 1894 р. У Кременці жила його сестра Марта. Він приїздив сюди до неї та познайомився з моєю мамою. Розповідав: у німецькому концтаборі вижив завдяки тому, що казав, що вміє ворожити на долоні (усміхається, – авт.), і до нього на гадання постійно приходили німці. Після війни він був головою колгоспу в селі Кімната, раніше Кімнатка (Кременецький район, – авт.). Помер у 1983 р.

Вітчим Купріян Косенюк після війни

Кімната, де він працював, відома битвою, що відбулася 23 липня 1920 р. між польськими й українськими солдатами з однієї сторони та 1-ю Кінною армією Будьонного з другої. Наступного дня на поле бою прийшли місцеві селяни. У братській могилі вони поховали тіла 72 польських солдатів та п’яти українських. Це місце вони називають Польським цвинтарем. Пізніше там поставили хрест. У 2010 р. із нагоди 90-ї річниці битви його відновили кременецькі поляки», – зауважує співрозмовниця.

«Тут ніхто поляків не переслідував»

«У Кременці ніхто поляків не переслідував. Усі одне одного поважали. У нашому кутку жили дві чеські сім’ї. Місцеві дуже поважали фельдшерку-польку, яка мешкала неподалік нас. Ми почувалися нормально в українських навчальних закладах. У моїй школі мені ніхто ніколи не сказав поганого слова через те, що я полька. Серед моїх шкільних приятелів були поляки Едзьо Весоловський, Ванда Бєлецька, Реня (на жаль, не пам’ятаю її прізвища), Людвік Шванковський, Янка і Ромуальд Кузьмичі та інші. У них теж не було жодних проблем. Учителі, щоправда, казали, що нам не можна ходити до костелу, але ми ходили.

Навіть моя вчителька Ольга Чучмай нам допомагала. Коли наближалося Різдво, вона підходила до мене, торкалася мого чола й говорила: «Ой, уже температура, ти простудилася. Йди додому і три дні не приходь до школи». А потім підходила до Едзя й казала, що він має піти допомогти матері. Йшлося не про допомогу, а тільки про те, що вони тоді ходили до костелу», – згадує Ядвіга Гуславська.

Вона продовжує: «Після школи я вступила до університету у Львові на мехмат, тобто механіко-математичний факультет. У школі в нас був чудовий учитель математики Петро Андрійович Лузан, якого всі дуже любили, тому я пішла на цю спеціальність. І це було неправильне рішення, бо тяжко було бути добрим математиком. Мені краще підходили історичний чи філологічний профіль, але ніхто з нас не любив шкільну вчительку історії, тому й не знав того предмета. Потім я вивчала його сама. У 1978 р. я закінчила в Тернополі курси для екскурсоводів».

Свалява – Тернопіль – Кременець

«У 1959 р. я вийшла заміж за Стефана Гуславського. Він народився в 1935 р. Закінчив лісовий технікум у Білокриниці, працював на меблевій фабриці в Кременці. У нас народився син Валентин, який зараз проживає у Варшаві. Потім я вмовила чоловіка переїхати на Закарпаття. Цей регіон я знала зі студентських років, бо часто їздила туди в табори. Якось подумала, що хотіла би там жити. Тому і вмовила чоловіка, щоб він скористався своїм правом узяти у навчальному закладі друге направлення – цим разом на роботу у Сваляві. Я працювала там учителькою математики. На Закарпатті ми провели 17 років», – згадує Ядвіга Гуславська.

«Наступні 10 років ми проживали та працювали в Тернополі, а після смерті матері чоловіка повернулися до Кременця. Тут я вже не працювала у школі. Я стала екскурсоводом для польських туристичних груп, які тоді приїжджали в Україну.

Дім, у якому я зараз мешкаю, побудував мій чоловік разом зі своїм братом. Чоловік помер 19 років тому, а я далі живу тут сама», – зазначає Ядвіга Гуславська.

Марія та Ірена Сандецькі

Пані Ядвіга згадує Ірену Сандецьку – польську громадську й католицьку діячку, поетесу і вчительку, яку називали матір’ю кременецьких поляків: «Пам’ятаю її, відколи пішла до школи. У ті часи місцеві поляки віддавали дітей на катехизу до її матері Марії Сандецької. Вона навчала нас також польської мови і знайомила з польською культурою. Її донька Ірена Сандецька проводила для нас екскурсії кременецькими околицями. На уроки польської мови зі мною ходили Ванда й Едзьо – мої друзі зі школи. Ми платили за заняття хлібом та салом, якщо воно, звичайно, було вдома. Часом навіть були мед і риба».

«Після смерті Марії Сандецької на початку 50-х рр., усі наші діти пройшли через руки Ірени Сандецької. Вона займалася з ними літом, протягом 40 років готувала їх до Першого причастя. Згодом КДБ, приміщення якого в Кременці розміщувалося поблизу дому Ірени Сандецької, дізнався, що вона навчає польських дітей. Їй погрожували, тому вона почала ходити до дітей, займалася з ними в них удома. Знала, що ніхто, крім неї, їх не навчить. Усі ці діти таємно ходили до костелу в Кременці, який завжди був відчинений. Пані Ірена й наше оточення були тісно між собою пов’язані. Усі в костелі говорили польською», – розповідає Ядвіга Гуславська.

Після того, як у Рівному розстріляли отця Стефана Іваницького, кременецьким парохом у 1943–1946 рр. був отець Домінік Вижиковський. Коли він виїхав до Мишкова (нині Сілезьке воєводство в Польщі, – авт.), парафією до 1948 р. опікувався отець Марцелій Високінський із Дубна. У 1948–1955 рр. парафія не мала постійного пароха, але не припинила своєї діяльності. «Ірена Сандецька протягом 30 років була органісткою в костелі, а також вела хор. Коли ми хотіли привезти на якесь богослужіння ксьондза, то повинні були отримати в комісії у справах релігії та атеїзму дозвіл на те, щоб запросити його на одну месу. На кожну наступну потрібно було брати окремий дозвіл. Кілька разів ми привозили священника з Дубна. Як не було ксьондза, то на вівтарі були ризи».

Словацький і костел

«Насправді Словацький був однією з точок опори для комуністичної ідеології. Він виступав проти російського царя, тож комуністи це використали, – пані Ядвіга розповідає про пам’ятник Словацькому в костелі Святого Станіслава в Кременці. – Костел, на їхню думку, потрібно було закрити, але їм заважав пам’ятник відомому поету, тому вони запросили експерта з Москви, щоб той подивився, що з ним робити. А він рішуче сказав, що пам’ятник не вдасться прибрати з костелу. Потім прибув фахівець із Ленінграда, він сказав те саме. Тому костел не закрили, попри відсутність у ньому настоятеля».

«Пам’ятник Словацькому авторства Вацлава Шимановського в кременецькому костелі – це зразок скульптурного мистецтва. Він приваблює туристів та науковців із Польщі й інших держав. З огляду на це костел завжди був відчинений, а якщо не було ксьондза, за богослужіння відповідала костельна двадцятка (костельний комітет із 20 вірян, який за радянських часів потрібно було створити для реєстрації парафії, – авт.).

У 1955 р. парохом став отець Яків Мацишин із Козової (нині Тернопільський район, – авт.). До нього відразу підставили агента КДБ, який повинен був слухати всі проповіді. Він завжди сидів трохи окремо від нас», – згадує пані Ядвіга.

Громадська діяльність

Ядвіга Гуславська була однією зі співзасновниць Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького. У другій половині 80-х рр. найактивніші кременецькі поляки часто зустрічалися вдома в Ірени Сандецької, обговорювали поточні події в країні та плани утворення власної організації. Разом з Іреною Сандецькою та Юлією Шиляєвою Ядвіга Гуславська увійшла до засновницького комітету польської організації в Кременці.

На установчих зборах наприкінці 1989 р., у яких узяли участь близько 40 місцевих поляків, її обрали першою очільницею Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького. Вона одразу стала першою вчителькою польської мови в школі, яка почала діяти при ТВПК. Брала участь в акціях упорядкування польських місць пам’яті в Кременці та поблизьких селах, зокрема в Кімнаті та Пікульському Гутиську неподалік Малої Іловиці, де перепоховали поляків, убитих бандерівцями.

Героїня цього тексту взяла активну участь у відродженні Музею Юліуша Словацького. У рамках реалізації статутних завдань ТВПК, серед яких є, зокрема, опіка над спадщиною Юліуша Словацького, вона збирала в Кременці в місцевих митців і за допомогою своєї родини та колишніх  кременчан у всій Польщі картини й фотографії, створені в міжвоєнний період, коли на літні пленери до Кременця приїжджали художники з усієї Польщі. Завдяки цьому було створено виставку «Кременець – місто Юліуша Словацького в живописі та фотографії». Її експонували в 14 польських містах. Ця ініціатива мала на меті привернути увагу до потреби відродження музею польського поета-пророка в Кременці.

У 2001–2004 рр. Ядвіга Гуславська була головною редакторкою місцевого польського щомісячного видання «Wspólne Dziedzictwo» («Спільна спадщина»), який виходив за фінансової підтримки товариства «Польська спільнота».

Уже шість років пані Ядвіга співпрацює з «Волинським монітором». На шпальтах нашої газети, в циклі «Кременецькі хроніки», вона описала історію польської спільноти в Кременці.

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП у рамках конкурсу «Полонія та поляки за кордоном 2021». Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фундація «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора й не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій Гладишук

Фото з родинного архіву Ядвіги Гуславської