Родинні історії: Букляревичі, Кравчинські та Росінські
Статті

Предки Вацлава Букляревича, співзасновника і першого голови Товариства польської культури імені Владислава Реймонта в Рівному, походять із Литви, України та Польщі. Його прапрапрапрадід Сергій Кравчинський, член революційної організації «Народна воля», став відомим завдяки тому, що вчинив замах на Миколу Мезенецова, голову вищої інстанції таємної поліції Російської імперії. А його дід зі своїми братами воював із більшовиками у війні 1920 р.

Букляревичі з Віленської губернії

«Мого діда з боку батька звали Броніслав Букляревич, бабусю – Ізабелла, в дівоцтві Жданович. Ще перед революцією 1905 р. їхні дідусі та бабусі з обох сторін виїхали з Ошмянського повіту Віленської губернії до Санкт-Петербурга. Вони жили на Васильєвському острові (острів у дельті Неви, один із районів Санкт-Петербурга, – авт.). Там дідусь і бабуся познайомилися та одружилися.

Броніслав та Ізабелла Букляревичі (дідусь і бабуся), 1920 р.

Дід Броніслав, як і його батько Ігнацій, був залізничником. Тоді машиніст потяга отримував годинник фірми Paul Buhre, щороку мав вугілля для опалення та керосин для освітлення помешкання. Кожен член родини залізничника раз на місяць мав право на одну поїздку без квитка. Платня була настільки добра, що прадід і дідусь купили дачу за містом на естонському напрямку. У родині розповідали, що під час громадянської війни в Росії генерал Юденич розмістив у цій будівлі свій штаб, після чого вдома залишилося кухонне начиння», – говорить Вацлав Букляревич.

«Дідуся Броніслава заарештували в 1937 р. Спершу його тримали в санкт-петербурзькій в’язниці «Хрести», а потім він опинився в таборі та працював на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. Йому вдалося вижити після таборів. Після звільнення з полону йому заборонили проживати в зоні 101 км від Москви, Санкт-Петербурга, Києва та інших великих міст», – розповідає Вацлав Букляревич.

«Дідусь і бабуся вдома розмовляли польською лише тоді, коли хотіли щось приховати від дітей. Після польсько-більшовицької війни 1920 р. поляків у Радянському Союзі переслідували, безпечніше було приховувати польське походження. Із цієї ж причини бабуся і дідусь не підтримували жодних контактів із тією частиною нашої родини, яка оселилася в Польщі», – продовжує пан Вацлав.

Бабуся та дідусь Вацлава Букляревича мали трьох синів. «Старший Вацлав – це мій батько, він народився 1921 р. Станіслав з’явився на світ у 1926 р. Роберт – у 1929 р. Мій батько пройшов фронт, німецький полон і партизанський рух. У 1944 р. його направили до Клевані для відбудови залізниці. На рівненському відрізку Львівської залізниці батько пропрацював 46 років. Із ним працювали також інші поляки. Саме тоді тато познайомився з мамою», — каже пан Вацлав.

Роберт, Станіслав та Вацлав (батько пана Вацлава) Букляревичі, 1936 р.

Дядько Станіслав, 1946 р.

Зліва – дядько Роберт у Війську Польському, 1944 р.

Сім’я Кравчинських

«Про своїх предків зі сторони мами я знайшов дані з 1830 р. Бабуся Броніслава походила з роду Кравчинських. Прадіда моєї бабусі звали Міхал Кравчинський. Після Листопадового повстання 1830–1831 рр. він став військовим лікарем у Стародубах (сьогодні Новий Стародуб в Олександрійському районі на Кіровоградщині, – авт.). Так розповіли в родині. Зберігся також портрет його сина Сергія Кравчинського – діда моєї бабусі. Він був членом організації «Народна воля» (організація революціонерів Російської імперії, що прагнула повалення царизму, – авт.). Брав участь у вбивстві керівника 3-го відділу особистої канцелярії Його Імператорської Величності в Санкт-Петербурзі (йдеться про вищий орган таємної поліції Російської імперії, – авт.) Миколи Мезенецова в 1878 р. Потім переховувався, переїхав до Італії, згодом до Швейцарії та помер в Англії. Написав повісті «Будинок на Волзі» («Домик на Волге») і «Андрій Кожухов» («Андрей Кожухов»), присвячені соціалістичному руху», – зазначає пан Вацлав.

Сергій Кравчинський (псевдо Степняк), близько 1880 р.

Броніслава Кравчинська, бабуся Вацлава Букляревича, народилася в 1906 р. у багатодітній родині. Її старший брат Станіслав єдиний у родині отримав освіту. Після польських повстань XIX ст. та участі сім’ї Кравчинських у соціалістичному русі родина зубожіла.

 

Родинний дім Кравчинських у Єломалині поблизу Новомалина, 1933 р.

«Після навчання Станіслав працював у Бориславі на нафтовидобувному підприємстві. Його і всю сім’ю вбили бандерівці. Під час Другої світової війни його дружина пішла з дітьми в село, щоб обміняти деякі речі на їжу. Її вбили разом з дітьми. Станіслав пішов їх шукати й теж не повернувся. Ще один брат моєї бабусі Мар’ян жив у Мізочі. Мав дружину-українку. Їх разом із дітьми вбили в 1943 р. Натомість моя мама вижила завдяки тому, що бандерівець, якого зустріла біля Мізоча, сказав, щоб вона не йшла туди, бо не повернеться», – додає мій співрозмовник.

Родина бабусиного брата Станіслава Кравчинського, убита під Бориславом в роки Другої світової війни.

Мар’ян Кравчинський, бабусин брат, із дружиною. Убиті в Мізочі в роки Другої світової війни.

Ванда (у дівоцтві Кравчинська) та Кирило Кохманські. Убиті в Бущі в роки Другої світової війни.

«Ванда, сестра моєї бабусі, вийшла заміж за лісника Кирила Кохманського. Вони жили біля села Буща (нині Рівненський район в Рівненській області, – авт.). З усієї родини вижив лише старший син Юзеф, якого вивезли на роботу до Німеччини. Тепер я думаю, що їхні нащадки могли би належати до покоління, яке бореться за Україну», – продовжує Вацлав Букляревич.

Сім’я Росінських

«Чоловіка моєї бабусі, мого діда, звали Мар’ян Росінський. Інформацію про нього я знайшов в інтернеті серед відомостей про польських військових осадників, репресованих у Радянському Союзі. Разом із братами Станіславом та Юзефом він брав участь у війні з більшовиками 1920 р. Пізніше вони отримали по майже 10 га землі біля Бущі. Самі на ній працювали, а також тримали два магазини в Острозі. У 1939 р. їх як військових осадників заарештували й вислали до Сибіру. До сьогодні після них не залишилося жодного сліду. Натомість моїй бабусі Броніславі та матері Анелі вдалося уникнути арешту.

Бабуся з мамою втекли до Квасилова, що неподалік Рівного. Колись там була чеська колонія. Про те, що вони з родини Росінських, не згадували, побоюючись депортації до Сибіру. Коли в 1941 р. почалася німецько-радянська війна, вони залишилися у Квасилові», – розповідає Вацлав Букляревич.

І додає: «Бабуся розповідала, що в чехів була зброя. Поруч містилося село Корнин, де було багато бандерівців. Коли бандерівці почали погрожувати чехам, ті сказали їм: якщо вб’ють хоча б одну людину з Квасилова, вони спалять увесь Корнин. Чехи домовилися з бандерівцями, що виїдуть звідти після війни. Так моїм бабусі та мамі вдалося вижити. У 1946–1947 рр. більшість чехів із Квасилова переїхала до Чехословаччини».

Стоять бабуся Броніслава Росінська (у дівоцтві Кравчинська) і мама Анеля, сидить нянька мами, 1929 р.

У Рівному після війни

«Мої батьки, Вацлав і Анеля, познайомилися у Квасилові. Зареєстрували шлюб у 1951 р. Поселилися в Рівному. Я народився в 1954 р. Лише в 90-х батьки повінчалися в костелі. Це були перші люди поважного віку, яких у костелі Святих Апостолів Петра і Павла в Рівному повінчав отець Владислав Чайка.

До школи я ходив у Рівному. Після її закінчення працював на державній залізниці. Потрапивши в армію, я мав розмову з офіцером особливого відділу. Він сказав, що я зі своїм польським походженням ніколи не зможу здобути вищу освіту. Частину нашого підрозділу відправили до Єгипту. Ще на етапі заповнення анкети, яка складалася з 11 сторінок, я розумів, що мене туди не відправлять. У мене була родина за кордоном. Окрім того, у мами було багато «небажаних» зв’язків. Вона писала листи до Чехії, Польщі та США. Після служби в армії я повернувся на залізницю. Загалом я пропрацював там 43 роки, на пенсію пішов у званні полковника залізниці», – розповідає Вацлав Букляревич. Зазначає, що вищу освіту йому вдалося отримати лише після здобуття Україною незалежності.

Шляхтичі Полюховичі

«Моя дружина Віра, дівоче прізвище Полюхович, родом із села Серники на Поліссі (Вараський район Рівненської області, – авт.). Про цей населений пункт Юзеф-Ігнацій Крашевський писав у «Спогадах про Волинь, Полісся та Литву». Він зазначав, що всі Полюховичі, які жили на правому березі річки Стубла, були шляхтичами. Донині більшість жителів села носять прізвище Полюхович.

Ми одружилися в 1976 р., а повінчалися лише наприкінці 90-х. Маємо сина Едуарда. Зараз він працює в Рівному, має дружину і двох дітей: Софію та Роберта. Внучка вчила польську мову в рівненській гімназії та школі при товаристві, а нині навчається в Ягеллонському університеті на польсько-українських студіях. Роберт вчиться в школі», – продовжує Вацлав Букляревич.

Каже, що після Другої світової війни частина його родини виїхала до Польщі, зокрема сестра бабусі Юзефа та її брат Владислав: «Бабуся Броніслава вдруге вийшла заміж за українця, тож залишилася в Україні». Пан Вацлав часто їздить до Польщі до родини та у громадських справах. Як діяч польської меншини в Україні він сприяв розвитку співпраці між українськими та польськими органами місцевого самоврядування та різними установами.

Зліва направо: Валентина Лукомська, Анеля і Вацлав Букляревичі, 1990 р.

Початки польської громадської діяльності

Про зародження польського товариства в Рівному Вацлав Букляревич розповідає так: «За радянських часів на території Рівненщини не було жодного польського костелу чи товариства. Близько 1986 р. самоорганізувалася група поляків. Спершу це були старші люди, які боролися за костел: Мирослав Лукомський із дружиною Валентиною, Юліуш Багінський із дружиною Марією, потім Ядвіга Пасічник, Анна Пухальська, Олена Лещова, мої батьки та інші. Всього близько 20 осіб. Вони почали писати листи спершу до Москви, бо це був ще Радянський Союз, а потім до Києва. Тоді в Рівне приїжджав ще отець Антоній Андрущишин – перший із тих, кого я пам’ятаю, час від часу проводив богослужіння. Жоден костел у місті ще не діяв. Іноді люди їздили до костелу в Полонному (в Хмельницькій області, – авт.), до Кременця на Тернопільщині або до Львова».

«Наприкінці 1980-х рр. нам вдалося отримати будівлю, де дозволили проводити богослужіння католикам і протестантам. Тоді влада повернула вірянам костел Святих Апостолів Петра і Павла. Спочатку віддали лише другий поверх, де був спортивний зал для волейболістів, – там проходили меси. Коли католикам повернули всю будівлю, парафіяни почали відновлювати костел. Потім збудували парафіяльний будинок. При костелі було облаштовано Хресну дорогу, встановлено пам’ятні дошки. Це все завдяки нашому священнику Владиславу Чайці», – пригадує Вацлав Букляревич.

Анна Пухальська та Анеля Букляревич у костелі Святих Апостолів Петра і Павла в Рівному

«Пам’ятаю, в серпні 1991 р., ще перед путчем у Москві, було організовано акцію протесту з метою повернення парафіяльного костелу Святого Антонія. Місцеві католики поставили біля нього хрест і оголосили голодування, щоб влада дала дозвіл відправляти меси в цьому храмі. З початком серпневих подій у Москві голодування припинили. Костел не віддали вірянам і донині, в ньому розташовано органний зал місцевої філармонії.

Службу поблизу костелу Святого Антонія в Рівному проводить ксьондз Андрушчишин. Заява про голодування з метою повернення костелу вірянам, літо 1991 р.

Після здобуття Україною незалежності з’явилася свобода віросповідання. Користуючись ситуацією, зібралася група поляків: професорка математики Ядвіга Пасічник, головний лікар області В’ячеслав Кшижановський, колишній радянський військовий Леон Собєпан. Серед них був і я. Ми заснували Товариство польської культури Рівненщини, мене обрали першим головою. Щоправда, нашу організацію вдалося зареєструвати лише в 1993 р. Обласна влада весь час до чогось чіплялася. У тому ж 1993 р. четверо людей із товариства, зокрема і я, поїхали на перший Сеймик польських організацій у Києві. Ми обговорювали розвиток польського громадського життя. Тоді було засновано Федерацію польських організацій в Україні, яку очолила Емілія Хмєльова. Мене обрали віцеголовою першої каденції. Тоді федерація об’єднувала 34 організації з усієї України», – продовжує Вацлав Букляревич. Ще він згадує про утворення в Рівному організацій різних національних меншин: «Спочатку було засновано єврейське товариство, потім чеське, білоруське, російське, німецьке та інші. Ми завжди з ними співпрацювали».

Делегати першого Сеймику польських організацій у Києві на фоні кафедрального собору Святого Олександра, 1993 р. (Вацлав Букляревич із правого боку найвищий)

Вацлав і Віра Букляревичі

Зустріч у товаристві з Анною Сагатовською, 1993 р.

Зустріч із Надзвичайним і Повноважним Послом Польщі в Україні Генриком Літвіним, 2013 р.

Вацлав Букляревич досі є членом правління ТПК імені Владислава Реймонта. Після початку російського вторгнення в Україну він нікуди не виїхав, залишився в Рівному, каже: «Вірю в перемогу України».

Вацлав Букляревич і Владислав Багінський, голова Товариства польської культури на Рівненщині імені Владислава Реймонта, 2016 р.

Під час наукової конференції, 2018 р.

***

Проєкт «Родинні історії поляків із Волинської, Рівненської і Тернопільської областей» підтримує Канцелярія голови Ради міністрів РП. Проєкт «Польська медіальна платформа Схід» реалізує фундація «Свобода і демократія». Публікація відображає лише погляди автора і не представляє офіційну позицію Канцелярії голови Ради міністрів РП.

Сергій Гладишук
Фото з родинного архіву Вацлава Букляревича

Схожі публікації
Родинні історії: Кожна неділя була особливою
Статті
Мирослава Бутинська із Кременця – членкиня місцевого Товариства відродження польської культури імені Юліуша Словацького та одна зі співзасновників Товариства польської культури на Волині імені Еви Фелінської. Із початку 90-х рр. проводить екскурсії для польських туристів, спочатку Луцьком і навколишніми селами, а згодом Кременцем.
20 травня 2022
Родинні історії: Ми хотіли бути ближче до рідного дому
Статті
З обох боків Бугу живуть тисячі родин, чиє коріння під диктовку Москви вирвали з рідних сіл і міст комуністичні режими УРСР та Польщі, підписавши 9 вересня 1944 р. угоду, яка передбачала примусове переселення сотень тисяч поляків із заходу України до Польщі та українців із Польщі у східні області УРСР. Серед них – мої співрозмовники Микола і Віра Лисаки.
09 травня 2022
Родинні історії: «Люди погано зустрічали червоноармійців»
Статті
«Ті солдати були обідрані. Одного разу мій батько йшов до костелу. Він був одягнений у чорний костюм і хромові чоботи. Радянські солдати кричали йому вслід, що йде заможний буржуй. Насправді наші люди так завжди вдягалися, йдучи до церкви чи костелу. Натомість червоноармійці були майже голі й босі», – згадує 89-річна Лідія Крижановська зі Здолбунова.
15 квітня 2022
Родинні історії: Велика сім’я Житніковських
Статті
У Здолбунові відвідую Поліну Цалко 1927 р. н. – одну з найстарших місцевих жительок. Насправді при народженні батьки назвали її Аполонією, але за радянської влади їй сказали, що немає такого імені, й записали Поліною. Вона розповідає про складне життя своєї багатодітної родини в першій половині XX cт., трагічну смерть батька, повоєнне життя в Білорусі й на Рівненщині.
16 березня 2022
Родинні історії: Ходили в костел, але говорили українською
Статті
Вероній Корчинський народився у 1936 р. на Хмельниччині. Нині він живе в Тернополі. Ділячись із нами спогадами, каже, що поляками на його рідних теренах називали тих, хто ходив до костелу. А після Другої світової війни всіх членів його польської родини записали українцями.
10 лютого 2022
Родинні історії: «Вдома ми говорили польською і білоруською»
Події
У Ковелі поблизу залізничного вокзалу відшуковую помешкання Ваті Кравчик, що походить із Білорусі. Ватя Вікентіївна розповідає про життя своєї родини та переїзд після Другої світової війни на Волинь.
26 січня 2022
Родинні історії: «Ми не колядували в грудні»
Статті
Євгенія Возна з Польського центру культури та освіти імені професора Мечислава Кромпця в Тернополі розповідає про міжвоєнне життя своєї родини на Тернопільщині, Голокост і повоєнні роки.
23 грудня 2021
Родинні історії: Довга дорога до Здолбунова
Статті
Єлизавета Войтановська зі Здолбунова народилася на Холмщині напередодні Другої світової війни. Вона – свідок трагедії села Верховини. Із нами також поділилася спогадами про міжвоєнне життя в Холмі, депортацію і довгу дорогу до Здолбунова.
16 грудня 2021
Родинні історії: Міністрант ксьондза Серафима Кашуби
Статті
Володимир Міллер із Рівного походить із польської родини, що в міжвоєнний період проживала з обох боків польсько-радянського кордону. Він народився в Казахстані, куди в 30-х рр. вислали його маму й дідуся. 
07 грудня 2021